Щоб зрозуміти суть мінського переговорного процесу потрібно розпрощатись з ілюзорним світом. Підписане 21 вересня цього року «Рамкове рішення…» про відведення військ на трьох ділянках викликало багато протилежних оцінок. Це природньо, адже до цього було підписано чимало угод і домовленостей, а війна де-факто продовжується і продовжують гинути наші військові і цивільні громадяни. Крім того ніхто не звернув увагу, що відведення військ має відбутися на дуже малих ділянках –всього по 1 кілометру від лінії зіткнення обома сторонами і по 1 кілометру ліворуч і праворуч. Тобто мова йде по суті про квадрат 2х2 кілометри, в середині яких немає ніяких населених пунктів, ні електростанцій. Ці ділянки біля (а не «в») Станиці Луганської, Золотого і Петрівського. До того ж в центрі перших двох знаходяться зруйнований міст через Сіверський Донець, а в другому КПВВ, який не працює. Одним словом, передбачається установити режим тиші на трьох невеликих ділянках площею 4 квадратних кілометри кожна, посередині яких лінія зіткнення і зруйнований міст через річку, або непрацюючий КПВВ, щоб відремонтувати їх і задіяти в інтересах цивільного населення. Але про деталі цієї домовленості трохи пізніше.

Українсько-російські відносини мають довгу і суперечливу історію, яка нараховує сотні років. Основним її змістом є прагнення Московії та її спадкоємців – Російської імперії, Радянського Союзу та Російської Федерації – унеможливити становлення незалежної держави Українського народу – повноправного члена європейської співдружності націй. Набуття Україною незалежності у 1991 році у результаті розпаду СРСР від початку розглядалося і розглядається російською елітою як прикре історичне «непорозуміння», яке повинно бути якнайшвидше виправлене. За визначенням В.Путіна цей розпад – «найбільша геополітична катастрофа ХХ століття». Події 2014-2015 років довели, що така точка зору знаходить широку підтримку у всіх прошарках російського суспільства. Навіть у січні 2016 року згідно з результатами соціологічних опитувань 64 % росіян підтримують агресію проти України.

У першій половині 1960-х років батьки зазвичай посилали мене на оздоровлення до дитячого санаторію «Зміна» в Євпаторії. Санаторій належав тоді до найкращих, а отже там часто влаштовувалися всілякі конкурси й вікторини, на яких переможці отримували призи. Як правило, це були книжки. Здебільшого – «Легенди Криму», які видавалися майже щороку величезними накладами. Мені поталанило виграти кілька таких книжок і я відразу ж із захопленням їх «проковтнув». Переважна більшість легенд оповідала про татар (тоді я ще не знав, що їхніми героями були кримські татари, які суттєво відрізнялися від інших татар). Нас також возили на екскурсії до Бахчисарая, де, побачивши у ханському палаці знаменитий Фонтан сліз, я на все життя був зачарований його красою й оповіданням про його створення старим ханом Кирим-Ґіреєм. Та жодного татарина, ані в Євпаторії, ані в Бахчисараї я не побачив. Коли ж спробував запитати у вихователів про те, куди ті татари поділися, один із них запропонував мені зіграти партію на більярді й ухилився від пояснень, а інший (медсестра Любов Іванівна якось в серцях обізвала його «клятим чекістом») прошипів: «вони всі зрадники», так і не пояснивши, кого і як вони зраджували.