5 листопада президент Росії В. Путін зустрівся у Музеї сучасної історії у Москві з молодими вченими та викладачами історії. Зустріч відбувалась наступної доби після всеросійського святкування «Дня народної єдності». «Єдність» була всеосяжною. Відповідаючи на запитання щодо Криму, В. Путін наголосив: «…там немає жодної програшної для нас позиції, починаючи з того, що Крим для росіян – я зараз кажу саме про цю частину нашого багатонаціонального народу – росіян, про православних людей – має і деякий сакральний зміст. Адже саме у Криму, у Херсонесі, хрестився князь Володимир, а потім охрестив Русь. Спочатку первинна купіль хрещення Русі – там».
Молоді й не дуже історики конали у захваті. Що ж, додамо їм позитивних емоцій. Звернімо увагу на те, що раніше князя Володимира християнство прийняли київський князь Аскольд із своїми дружинниками ще у 860 році під час походу на Царгород-Константинополь й бабця Володимира – княгиня Ольга, яка у 957 році перебувала у столиці православ’я і там стала християнкою, про що свідчив її хрещений батько – візантійський цісар Костянтин VII Порфірогенет. Виходить, що московська купіль чекає на своїх визволителів прямо у центрі сучасного Стамбула, тільки В. Путін, як досвідчений геополітичний картяр, тримає цю інформацію, як козирного туза у рукаві. Начувайтеся, оттомани-іновірці! Скоро і по вас прийде поборник відновлення історичної справедливості зі своїми «православними зеленими чоловічками».
Історична сверблячка вже кілька років не дає спокою володару «білокам’яної». Але, на початку цієї весни, вона стала прогресувати нечуваними темпами, що відобразилось у багатьох публічних виступах президента Росії.
26 травня В. Путін доручив російському уряду «разом з Російським історичним товариством забезпечити включення в концепцію нового учбово-методичного комплексу вітчизняної історії відомостей про роль Криму, у тому числі міста Севастополя, у долі Російської імперії, СРСР і сучасної Росії».
Основні тези розвитку російської історичної науки на кримському напрямі В. Путін виклав у своєму доленосному Зверненні з приводу повернення, точніше – анексії Криму від 18 березня. Ось вони:
«У Криму буквально все пронизане нашою спільною історією й гордістю. Отут стародавній Херсонес, де прийняв хрещення святий князь Володимир. Його духовний подвиг – звернення до православ'я – визначив спільну культурну, ціннісну, цивілізаційну основу, яка поєднує народи Росії, України й Білорусії. У Криму – могили російських солдатів, мужністю яких Крим у 1783 році був узятий під Російську державу. Крим – це Севастополь, місто-легенда, місто великої долі, місто-фортеця, і Батьківщина російського чорноморського військового флоту. Крим – це Балаклава й Керч, Малахів курган і Сапун-Гора. Кожне з цих місць святе для нас, це символи російської військової слави й небаченої доблесті».
Завдання, поставлене В. Путіним перед урядовцями й науковцями, і легке, і важке водночас. Насправді, потреби переконувати росіян, що Крим є їх «споконвічною» землею, не існує. В це свято вірять не тільки звичайні обивателі, але й представники провідних верств російської інтелігенції, в тому числі – фахові історики. Так, на багатотисячному марші миру, який відбувся у Москві 15 березня під гаслом «Руки прочь от Украины!», профессор Маріетта Чудакова (чудова дослідниця творчості Михайла Булгакова), відверто й щиро заявила, що Крим – це «історична частина Росії». «Я і мої колеги – філологи, історики завжди вважали: як це сумно – Крим належить Росії». Обмовилася Маріетта Омарівна: насправді вони з колегами сумували з приводу того, що Крим належав Україні. Та обмовка ця виявилась пророчою: сьогодні вже багато хто з росіян і кримчан починають сумувати з приводу зміни приналежності півострова. З іншого боку, знайти аргументи на підтвердження тези про те, що Крим є «історичною частиною Росії» не тільки важко, але й неможливо, позаяк таких аргументів просто не існує. І все ж, із суто з фахової солідарності, спробуємо допомогти російським колегам і їх нелегкій справі.
ПРО КНЯЗЯ СВЯТОСЛАВА Й АДМІРАЛА НАХІМОВА
Свій екскурс в історію В. Путін, як ми знаємо, почав із хрещення святого князя Володимира в Херсонесі у Х столітті. За понад півтораста років до першої згадки в літописі Москви, датованої 1147 роком (зараз ця згадка викликає чимало сумнівів і запитань щодо можливої фальсифікації пізнішими редакторами). Тобто, Москва не мала жодного відношення до тих подій. Досить характерно, що президент Путін ані словом не прохопився про батька Володимира Святого – князя Святослава. Чому? Для кращого розуміння давайте ще раз придивимося до образа князя Святослава, створеного візантійським істориком Левом Дияконом. «Ось якою була його зовнішність: помірного, зросту… з волохатими бровами і ясно-синіми очима, кирпатий, безбородий, з густим, надмірно довгим волоссям над верхньою губою. Голова в нього була зовсім гола, але з одного боку її звисав жмут волосся – ознака знатності роду… виглядав він похмурим і диким», - свідчив історик. Відвоювавши у хозарів «споконвіку російські землі» на Таманському півострові, він утворив там князівство із центром у Тмутаракані, до складу якого входила значна частина Криму ще до приходу туди татар, і підпорядкував його київським владі. От з кого б ліпити постать «об’єднувача земель руських»! Та обличчям не вийшов. Замість рясної бороди носив довгі вуса, ще й оселедець… Бандерівець, та й годі!
Та Святослав був зовсім не єдиним українцем в героїчній історії Криму.
Найголовнішим російським героєм Криму й Севастополя зокрема є Павєл Стєпановіч Нахімов. Дійсно, неординарна особистість. Ще в дитинстві я прочитав його біографію, написану блискучим радянським істориком, академіком Тарле. Юного читача подібної літератури завжди цікавлять факти з особистого життя героя: в якій родині народився? хто були батьки? як виховували сина? тощо. Та Євген Вікторович, прекрасний оповідач, виявився дуже скупим на ці подробиці.
«Павєл Степанович Нахімов народився в 1802 році в родині небагатих смоленських дворян. Батько його був офіцером і ще при Катерині вийшов у відставку зі скромним чином секунд-майора», - писав корифей російської радянської історіографії. От і все. Ненабагато більше про походження видатного російського адмірала написав і автор біографії Нахімова в знаменитій серії ЖЗЛ (видання 1970 року): «В 1813 році недоук із дворян Павєл Нахімов подав прохання про зарахування в Морський шляхетський корпус. У проханні, як водиться, повідомляв, що недоукові одинадцять років від роду, що батько його відставний майор, поміщик Смоленської губернії». Більше про батьків ніякої інформації.
Та врешті решт ситуація дещо прояснилася. Цитую останні дані з фундаментальної Енциклопедій історії України: «НАХІМОВ (Нахимов, Нахимів) Павло Степанович… З роду слобідсько-українських шляхтичів Охтирського полку, правнук сотника Манойла Нахимова». Втім, інформація про українське коріння героя була давно відома і її могли використати біографи славетного адмірала в своїх книжках. Ще в 1915 році корифей вітчизняної генеалогії Вадим Модзалевський опублікував свою працю «Догадка о происхождении рода Нахимовых», в якій була викладена версія про походження слобожанських Нахимових від Андрія Нахименко, котрий мешкав у Полтаві в другій половині XVІІ сторіччя.
Та існує й інша версія, згідно з якою предком адмірала Нахімова був… чи не найближчий соратник гетьмана Івана Мазепи Федір Нахимовський! Ось що пише про Ф. Нахимовського відомий мазепознавець С. Павленко: «Очевидно, перед появою в оточенні гетьмана Ф. Нахимовський отримав непогані знання в Києво-Могилянській колегії, оскільки неодноразово виконував дипломатичні доручення як І. Мазепи, так і П. Орлика… Проживаючи в Туреччині, Швеції, Польщі, активно боровся за українську справу… У грудні 1755 р. він разом з Ф. Мировичем у Бахчисараї зустрічався із запорозьким козаком Василем Романовським і попросив його передати на Січ, що вони перебувають у Криму, аби «військо Запорозьке низове від Російської держави відвернути й навернути до хана кримського».
Таким робом, ані одна, ані інша версія про походження героя Кримської війни 1853 – 1856 років аж ніяк не личила класичним канонам російської патріотичної історіографії. Герой Росії – українець? А можливо, що й нащадок мазепинця? Та ні в якому разі!
Проте така доля спіткала не одного нашого співвітчизника.
ПРО ШЕВЧЕНКА, КІШКУ Й БАГАТЬОХ НЕВІДОМИХ
У своєму програмному Зверненні від 18 березня В. Путін говорив про могили російських солдатів у Криму. Так, могили солдатів, які віддали свої життя за Російську імперію, насправді є. На сьогоднішній день у істориків немає даних про етнічний склад російських військ у Криму під час війни 1853 – 1856 років. Та логічно припустити, що значна кількість вояків імперії у тій війні рекрутувалася з південних регіонів «Малоросії». Насправді: навіщо було везти Васю з Сибіру, коли під рукою було гарматне м'ясо з південноукраїнських земель?
Стоїть десь у Севастополі пам’ятник українському солдату Ігнатію Шевченку. Його подвиг полягав у тому, що він підставив свої груди під кулю, що призначалася його командиру, лейтенанту Бірюльову, і загинув. У 1874 році в Миколаєві на добровільні пожертви герою був збудований пам’ятник (автор проекту — академік М. Микешин, відомий читачу, як автор пам’ятника Богдану Хмельницькому в Києві). У 1902 році монумент було перенесено у м. Севастополь і установлено біля казарм 30-го флотського екіпажу. До наших днів він не зберігся. Натомість встановили якусь копію, що зовсім не відповідає оригіналу. Спорудили її, до речі, за часів, коли Крим перебував під українською юрисдикцією – у 1983 році.
Іншою легендою драматичної оборони Севастополя у Кримській війні 1853 – 1856 років є Петро Маркович Кішка. Народився він 1828 року у родині селянина-кріпака в селі Ометинці на Поділлі (нині Немирівський район, Вінницька область). Матрос Кішка творив справжні дива: неодноразово ходив у тил ворога, майже щоночі був у секретах і неодмінно повертався з полоненими і важливими відомостями про супротивника. Про нього в Севастополі казали, що це той Кішка, що ночами ловив французьких та англійських мишей. Двічі був поранений, підвищений в чині до квартирмейстера, нагороджений знаком відзнаки військового ордена св. Георгія 4-го ступеню, а також двома медалями — срібною за захист Севастополя і бронзовою в пам'ять про Кримську війну.
Нещодавно нам трапилася невеличка книжечка видання ще позаминулого століття «Матросъ 30-го Черноморскаго экипажа Петръ Кошка. Другие доблестные защитники Севастополя», авторства, вочевидь, безпосереднього учасника тих подій К. Голохвастова.
Ми не будемо переповідати розповіді про подвиги Петра Кішки – вони добре відомі. Дозволимо собі процитувати деякі фрагменти з оповідання пана Голохвастова. Отже:
«Прийшли ще небачені в Севастополі дивні піхотинці… То були знамениті пластуни, чи як їх ще називають, повзуни. Люди, які не мають поняття, що таке страх… Це чорноморські піші козаки, котрі вражали іноземців своєю холодною хоробрістю й не вимовляши жодного стогіну, якою би не була тяжка отримана рана... Прийшли ці дивовижні люди своєю легкою, не чутною похідкою у місто й вишикувалися на площі. Під’їхав генерал, привітався й вигукнув: «Полы завернуть!». – Авже ніяк не можна, Ваше Превосходительство, - відповів їх проводир, сивий як лунь старець. – Це чому? – Бо богацько є таких, що зовсім без штанів. Дюже непригідно буде, - вимовив старшина, поглядуючи скоса на публіку, що дивилася на його «військо», серед якої переважали дами».
Проте поза пильною увагою шляхетних дам цей український спецназ творив дивні дива. У складі російського війська були й представники інших народів імперії. І говорити про виключно «російські могили» на землі Криму якось некоректно.
Що ж стосується українських могил і пам’ятників, то з ними вже почали розбиратися російські патріоти Криму.
24 квітня 2014 року в окупованому Російською Федерацією місті Севастополі були демонтовані два пам’ятники – на честь десятиліття військово-морських сил України та гетьманові Сагайдачному. В. о. губернатора міста, Сергій Міняйло, так прокоментував це своє рішення: «Севастополь – це гордість російських моряків… інших моряків тут споконвіку не було. Тому я хочу встановити справедливість».
Щодо пам’ятника військово-морських сил України все ясно. Адже ті сили були ворожі Російської імперії. Нам досі незрозуміло, як ділився Чорноморський флот СРСР. Чому Україна отримала лише 12 відсотків того флоту? Збудованого, до речі, переважно в українських містах Миколаєві та Херсоні, руками наших українських трудівників? При розлученні з Росією, Україна мала отримувати п’яту частину всього господарства Радянського Союзу, в тому числі й кораблі не тільки Чорноморського, але й Тихоокеанського, Балтійського та інших флотів СРСР.
Так, про неадекватний розподіл Чорноморського флоту зараз стало все зрозуміло: «братня» країна вже на початку 1990-х років бачила в українцях ворогів. Ну а до ворогів і ставлення відповідне. На жаль, ми це усвідомили занадто пізно. Що ж, сучасні колізії навколо Чорноморського флоту можна ще якось пояснити «стратегічними інтересами» Москви. Та чим завинив перед нею та її кримськими холуями гетьман Сагайдачний?
У 1618 році відбувся похід польського королевича Володислава на Москву. Ударною силою Володислава було козацьке військо під проводом Петра Конашевича Сагайдачного. Зазначимо, що цього гетьмана, чи не єдиного з українських історичних діячів, з повагою називали по-батькові: Конашевич. Восени 1618 року він зі своїми загартованими в боях воїнами опинився під зруйнованими стінами Москви. Ніщо не заважало гетьманові взяти місто. Та робити цього він чомусь не став. Дехто стверджував, що Сагайдачного зупинили дзвони в московських церквах з приводу свята Покрови. Але найбільш імовірною версією є та, що Петро Конашевич дізнався, що за його спиною відбуваються переговори між поляками й московітами. Він просто не став втручатися не в свої справи й повернув козацьке військо в Україну. За кілька років до того Петро Сагайдачний відзначився легендарними походами в Крим, внаслідок яких з неволі було звільнено чимало його співвітчизників. То чого було трощити пам’ятник Сагайдачному в Севастополі? «Удаль молодєцкая» розігралася?
Описуючи подвиги героїв Криму, ми не прагнули бачити серед них виключно етнічних українців. Так, були серед них і росіянин адмірал Корнілов (по матері німець), і неперевершений повітряний ас Другої світової війни кримський татарин Аметхан Султан. Здається, пам’ятник останньому з них в Алупці ще не зламали. Та зірке чекістське око президента Росії помітило на півострові ще й греків.
ЇХАВ ГРЕКА ЧЕРЕЗ КРИМ
На зустрічі з представниками кримських татар 16 травня великий знавець історії Криму В. В. Путін заявив: «Один з корінних народів, у тому числі репресованих народів, - це греки, вони теж мають право, греки тут були раніше нас із вами, розумієте?».
Ну що ж, для кращого розуміння долі кримських греків теж треба трохи зануритися в історію. Їх масова депортація з Криму сталася ще за п’ять років до офіційного приєднання півострову до Росії в 1783 році, а саме – 1878 року.
Ось як згадує про ті події по свіжих слідах видатний німецький вчений-енциклопедист Петер Симон Паллас (1741–1811 роки), який більшість свого життя провів у Росії, а майже всі останні роки – на Кримському півострові: «В Криму раніше нараховували понад півмільйона мешканців», – писав він у своїй праці «Спостереження, зроблені під час подорожі по південних намісництвах Російської держави у 1793–1794 роках». «Перше їх зменшення відбулося в 1778 році, коли після миру з турками понад 30 тисяч християн, греків або вірмен, які жили в Криму… були переселені за Азовське море на землі між Доном і Бердою». Те переселення здійснював російський полководець Олександр Суворов за безпосередньою вказівкою цариці Катерини ІІ.
На відміну від того невдачливого грека, який при переїзді через ріку був покусаний раком і відбувся хіба що переляком, грецькі переселенці з Криму в степи України втратили майже все: домівки, господарства, гроші… Греки ховалися в горах, здіймали повстання, дехто з них навіть прийняв іслам, аби не бути виселеними з батьківщини невідомо куди. Та «чудо-богатирі», солдати Суворова, відловлювали непокірних і виганяли з рідної землі. Звичайно ж, рятуючи православних греків від татар-мусульман.
З позицій класичного російського шовінізму ще можна пояснити масову депортацію з півострова кримських татар. Вони насправді складали переважну більшість населення Криму й могли завдати серйозних проблем новим хазяям півострова. Вже в перші роки російської окупації з Криму до Туреччини емігрувало близько 300 тисяч татар. Згодом, під час Кримської війни 1853 – 1856 років – ще стільки ж. Потім ще. Загалом – близько мільйона корінних жителів Криму. Насамкінець, у 1944 році «вождь всіх народів і племен» Йосип Сталін депортував останні 200 тисяч кримських татар з їх рідної землі. З тих же позицій великоросійського патріотизму той вчинок «вождя» теж можна зрозуміти: він хотів відвоювати, звісно ж, «споконвічні» російські протоки – Босфор і Дарданелли у Туреччини. А кримські татари, у яких було багато родичів у Туреччині, до того ж ще й мусульмани, могли завадити тій справі. Війни з Туреччиною «великий вождь» розпочати так і не наважився. Але повернути кримських татар до історичної батьківщини він також не поквапився.
Скажімо, неодноразові депортації кримських татар можна ще хоч якось пояснити стратегічними міркуваннями російської імперії. Вони дійсно становили певну загрозу шовіністичним планам Москви. Але як пояснити депортацію 18 тисяч греків і 12 тисяч вірмен з півострова у 1778 році? – Ніякої загрози імперським планам Росії вони не становили. Більше того, були природженими комерсантами й сприяли економічному розвитку Криму.
Варто зазначити, що землі, куди насильницькі зганяли греків і вірмен, на той час вже активно освоювалися українцями. Отже, маємо характерний приклад заселення українських етнічних земель іншими народами.
Спробу систематичної колонізації Дикого поля зробив ще Іван Мазепа на початку свого гетьманства. У 1689 році він подав царям Іоану Олексійовичу та Петру Олексійовичу статті про різні справи, в яких, зокрема було записано: «Чтоб указали Великие Государи Іх Царское Величество Новобогородицкой город доволно ратными людми із женами населить, при которых бы ратных людех із малоросійских городов жители зело охотнее на слободе селитися і разселятися». У такий спосіб гетьман намагався залюднити південні рубежі своєї держави (сучасна Дніпропетровщина) українським населенням. На це він отримав дозвіл. Та згодом Петро І подорослішав, і, зрозумівши далекоглядні задуми Мазепи, став перешкоджати реалізації тих планів.
Наступні російські монархи доклали всіх зусиль, аби заселити ті землі ким завгодно, тільки не українцями. Зеніту ця етнополітика сягнула за Катерини ІІ. Якщо до неї на українські землі просто підселялися серби, хорвати, чорногорці, болгари, а також молдавани і поляки (Слов'яносербія, Нова Сербія), то за часів грізної імператриці починаються систематичні антиукраїнські репресії. Коли Росії була необхідна військова допомога українського козацтва, Катерина не скупилася на його заохочення. За доблесть у російсько-турецькій війні 1768 – 1774 років Військо Запорозьке дістало подяку від імператриці. Останній кошовий отаман Петро Калнишевський став кавалером найвищого ордену Російської імперії – Андрія Первозванного. Коли ж необхідність у допомозі запорожців відпала, російська армія погромила Січ, а самого 85-річного отамана кинули на чверть століття до казематів Соловецького монастиря. А не треба було неодноразово їздити до Петербурга й відстоювати земельні права й володіння Запорозької Січі! Скільки ж можна? – Сиди собі, діду, в Соловках і не виступай!
Трошки більше поталанило іншому герою війни 1768 – 1774 років – полковнику Орільської паланки Опанасу Ковпаку. У Криму він брав участь майже у всіх воєнних діях і перебував там до самого укладення миру. У 1771 прославився взяттям майже неприступної Кафи (Феодосії), за що був нагороджений золотою медаллю для носіння на шиї. Та повертатися герою після війни вже не стало куди: Січ була зруйнована, а чималі земельні володіння – конфісковані. Згодом О. Ковпаку все ж вдалося повернути свої статки. Та на цьому він не зупинився: заснував у новомосковськім повіті Катеринославської губернії дві слободи, збудував там церкву й школу й дав прилисток уцілілим запорожцям.
Ми аж ніяк не хочемо применшити мужності російських вояків, виявлену ними в Криму й описану, зокрема, в геніальних «Севастопольских рассказах» Лева Толстого.
Та зараз із сусідньої країни ми чуємо не чистий і сильний голос Лева Миколайовича, а якісь неоковирні байки, виконувані гугнявими фальцетами кремлівських знавців історії та їх кримських посіпак.
