Фразу «кожен народ має той уряд, на який він заслуговує» зазвичай приписують консервативному (м'яко кажучи: за оцінкою французького літературознавця Еміля Фаге, наприклад, він був «затятий абсолютист і шалений теократ») мислителю Жозефу де Местру. У 1803-1817 роках він служив посланцем Сардинії у Петербурзі. Де Местру не подобалося у Росії. Проте засуджувати тодішній російський державний устрій — абсолютну монархію йому було не з руки. Тим більше, що саме такий устрій він вважав ідеальним і для Європи. Але тоді треба було пояснити, чому в Росії все йде не так.
Відповідь напрошувалася сама собою: тому що російський народ такий поганий, що хороша форма правління його не виправить. Навпаки, за такого народу навіть ідеально сконструйований державний устрій зіпсується.
Вважається, що де Местр висловив цю думку у листі, а не публічно. Не дивно: будучи людиною добре освіченою, він не міг не знати, що в католицькій традиції переважав інший підхід. Багато провідних авторитетів, включаючи, наприклад, Фому Аквінського, визнавали, що монархія може переродитися в тиранію (як би ми зараз сказали, в режим особистої влади), і тоді народ отримує такий уряд, на який не заслуговує. Це загалом досить очевидно і без отців церкви. І, однак, ідея про те, що політичний режим є дзеркальним відображенням якихось якостей підвладного населення, часто звучить у сучасних дебатах про Росію.
Чому ця ідея така живуча? Тому що вона, у певних межах, добре узгоджується зі здоровим глуздом. Навіть мало знаючи про інші країни та народи, ми схильні визнавати, що люди різних національностей різняться між собою. Якщо різниця між «національними характерами» цілком помітна, чому б припустити, що саме вона лежить в осноі відмінностей між формами державного устрою? Деякі народи, наприклад, заслуговують на демократію, і тому здатні до неї, а інші — такі погані, що, навіть якщо уряд — «єдиний європеєць», вони неминуче зісковзують у вир тиранії. Багато хто з публіцистів, які дотримуються такого погляду, не вважають за потрібне його раціонально доводити. Вони мають, так би мовити, емоційно мотивовану ясність із цього приводу.
У цій статті я б хотів відволіктися як від подібної публіцистичної аргументації, цілком зрозумілої в умовах воєнного часу, так і від наукоподібних міркувань, що обґрунтовують тезу про політичну ущербність народів Росії та їх вроджену схильність до автократії, «імперства» і так далі за допомогою історичних екскурсій. У більшості країн світу до кінця минулого століття існували режими, більш менш далекі від демократії, та й імперія — аж ніяк не російський винахід. Хоча за допомогою історичних прикладів можна, як відомо, довести будь-що, саме теза де Местра виявляє особливу опірність до такого способу доказу.
Однак у соціальних науках взагалі, і в політичній науці зокрема, є дослідницький напрям, який із самого початку ставив собі завдання встановити зв'язок причинно-наслідкового характеру (як виражаються вчені, каузальний зв'язок) між «національним характером» і політичним режимом. Зрозуміло, що словосполучення «національний характер» — із повсякденного лексикону — для науки не підходить. У сучасних соціальних науках заведено означати національні особливості ставлення людей до політики за допомогою поняття «політична культура».
Перші дослідники взаємозв'язку між політичною культурою та режимом не довго думали і просто виводили «національний характер» з географії та/або релігії. Є євроатлантична культура, є східноазійська, є ісламська. Сьогодні мимовільними (переважно через слабке знайомство з історією питання) продовжувачами цієї традиції в Росії служать, з одного боку, деякі опозиційні публіцисти, а з іншого боку — Олександр Дугін та інші «геополітики». Проте вже наприкінці 1950-х — на початку 1960-х років з'явилися наукові праці, в яких особливості національних політичних культур не просто постулювалися на основі суб'єктивних уявлень авторів, а виводилися з даних, отриманих за допомогою стандартної наукової методології.
Зрозуміло, що такою методологією став аналіз даних опитувань громадської думки. Адже якщо політична культура справді існує, то вона має прямо відбиватися у масовій свідомості, і найкращий спосіб дізнатися про її характеристики — запитати самих людей. Так і зробили американські вчені, які по праву вважаються піонерами цього наукового напряму — Габріель Алмонд (іноді пишуть «Олмонд») та Сідней Верба, — у своїй книзі «Громадянська культура». Опитавши велику кількість людей у п'яти країнах світу, вони з'ясували, що масові уявлення про політику у двох із цих країн (США та Великобританії) помітно відрізнялися від того, що спостерігалося у трьох інших (Німеччині, Італії та Мексиці). В англомовному світі, констатували Алмонд та Верба, існує «громадянська культура», що сприяє демократичному розвитку, а в інших країнах її немає, і тому перспективи демократії там досить примарні.
Звичайно, така оцінка перспектив демократії в Німеччині та Італії (та загалом і в Мексиці) нині здатна викликати певний подив. Проте з наукового погляду неспроможність прогнозу свідчить про якісь теоретичні недоробки. Сьогодні, через 60 років, нам добре відомо, у чому ці недоробки полягали. Головна з них була пов'язана з припущенням про те, що політична культура є стійкою і не залежить від політичного режиму, будучи вкоріненою в якихось фундаментальних характеристиках національного релігійного, господарського або навіть сімейного укладу.
Справді, якщо політична культура нестійка, тобто якщо опитувальні дані, що її фіксують, суттєво змінюються з часом у межах однієї країни, то вона не може пояснювати політичний режим, тому що режими досить стабільні. Але сьогодні ми достеменно знаємо, що вона нестійка. У країнах світу, де подібні дослідження проводилися протягом багатьох років, масові уявлення про політику виявилися схильними до значних коливань, причому в найважливіших для Алмонда і Верби параметрах: обсязі засвоюваної громадянами політичної інформації (тобто політичної зацікавленості), довіри до уряду, віри у політичні інститути та у можливість впливати на них, гордості за власну країну.
Чим пояснюються ці коливання? Сьогодні нам відома відповідь і на це запитання. Вони визначаються, по-перше, національним політичним контекстом та, по-друге, доступністю політичної інформації та її характером. Якщо Алмонд і Верба (а також їхні попередники, які займалися вивченням виборів) і встановили щось з дуже високим ступенем достовірності, то це те, що люди взагалі не дуже цікавляться політикою. У них зазвичай інші пріоритети. Але якщо політика починає безпосередньо впливати на їхнє життя, то інтерес зростає. Бурхлива політична динаміка сприяє як інтересу до політики, так і формуванню поглядів і навіть переконань, які цю динаміку відбивають. Для формування того й іншого люди, якщо вони не займаються політикою професійно і, отже, не мають безпосереднього досвіду у цій сфері, мають звідкись отримувати інформацію.
Звісно, цю інформацію надають переважно ЗМІ. В умовах демократії в медіа представлені різні політичні позиції, які розділяють різні політичні гравці — правлячі та опозиційні. Тому опитування громадської думки показують, що деякі громадяни підтримують уряд, інші — опозицію. Якщо ж політична інформація надходить лише з одного джерела від уряду, то ця модель спотворюється. У разі авторитаризму підтримка уряду стає єдиною позицією, доступною значної більшості громадян.
Звичайно, на це можна заперечити, що за бажання будь-хто може прорвати монополію влади і вдосталь отримувати інформацію з протилежного боку. Доступ до інтернету має майже кожний. Але ключова умова тут – «за бажання». Саме тому, що політика зазвичай перебуває на периферії масової свідомості, такого бажання зазвичай немає. Воно виникає лише тоді, коли звичайні обставини життя країни ясно показують населенню, що пішло не так і держава не справляється. Тоді зміна суспільних настроїв може статися дуже швидко. Я припускаю, що наприкінці 1916 року більшість жителів Росії трималися монархічних поглядів. До літа 1917 такі погляди стали маргінальними. Спершу змінився режим, а потім і масові політичні настрої. Така реальна, а не вигадана, каузальність між масовими політичними уявленнями та режимом.
У Росії цей момент аж ніяк не настав. Звідси підтримка уряду, яку фіксують опитування громадської думки. Тому природно, що ця підтримка поширюється і на зовнішньополітичні дії керівництва. Іноді кажуть, що, відповідаючи на запитання полстерів, російські громадяни не підтримують війну, а виявляють лояльність. Мені це формулювання видається перебільшеним.
Думаю, громадяни значною мірою реально підтримують те, що їм пропонують вважати «спеціальною військовою операцією». Вони вірять, що «СВО» забезпечує їм безпеку, рятує мешканців Донбасу від «українських звірств», підвищує авторитет Росії та далі за списком. А як інакше? Саме це їм пояснюють пропагандисти, які говорять від імені влади, якій люди, як і раніше, довіряють. За межами цієї більшості залишаються, з одного боку, ті, хто давно вже не підтримує режим ні в яких його починаннях, і таких чимало, а з іншого — ті, хто стоїть за війну на повне знищення України, як це властиво, наприклад, прихильникам Гіркіна-Стрєлкова. Але це — мізерна меншість, і її ставлення до режиму теж не однозначне.
Багатьох у Росії та за її межами — і цілком обґрунтовано — пригнічує та обставина, що наші співгромадяни підтримують недостойний уряд та поширюють свою підтримку на те, що об'єктивно є кровопролиттям. Але, правду кажучи, важко було б очікувати іншого. Будь-якій людині відомо, що держави іноді ведуть війни. Це з точки зору масової свідомості нормально. Деякі публіцисти, які нині посипають собі голову попелом з приводу подій в Україні, багато років ігнорували російське втручання в Сирії, яке супроводжувалося колосальною кількістю жертв серед мирного населення. Україна нам ближча, ніж Сирія? Безперечно. Але тоді визнайте, що проблема не у війні як такій, а лише в тому, проти кого її можна вести, а проти кого не можна. Російського мешканця, принаймні, не звинуватиш у такій сумнівній вибірковості.
Немає жодних підстав вважати, що російська масова свідомість істотно відрізняється від будь-якої іншої. Багато народів ставали заручниками агресивних авторитарних режимів, наприклад, Німеччина у 1930-х. Масова свідомість у нашій країні деформована десятиліттями авторитаризму, але подібні деформації піддаються виправленню, і це дає ґрунт для оптимізму.
Однак закінчити хотілося б зовсім крамольною для російської опозиційної публіцистики думкою, навіяною класиками вивчення політичної культури. Ключовими характеристиками «громадянської культури» Алмонд та Верба вважали високий рівень довіри до уряду та відмову від насильницьких методів боротьби проти нього. Епізодично, в умовах глибоких і всебічних криз багато країн переживали періоди, коли довіра до урядів знижувалася до нуля, а люди масами виходили на вулиці зі зброєю в руках. Іноді це було на краще.
Однак тривалими такі періоди бути не можуть, тому що тоді це вже не національно-державний стан, а держава, що не відбулася, на кшталт сучасного Ємену. Держава, що не відбулася, що розтягнулася по всій півночі гігантського континенту і нашпигована ядерною зброєю, стала б кошмаром для всього людства. Але якщо ми хочемо, щоб Росія дійшла нормальної національної державності, то бажання її населення довіряти своєму уряду та ідентифікувати себе з власною державою не повинно розглядатися як вроджена хвороба. Це ресурс, який колись буде затребуваний для будівництва нової Росії.
Джерело: Холод
