Ця стаття, що була написана у 2004 році, демонструвала, як російське суспільство сумувало за Сталіним. Сьогодні прості росіяни обожнюють ім'я радянського диктатора та чекають на повернення сталінських часів.
Під назвою "Ми любимо рідного Сталіна" 1951 року у видавництві "Молодь" вийшла книжка віршів для дітей. Зараз тим діточкам вже за 60 років. Думаєте, що після критики Хрущовим у 1956 році на ХХ з'їзді КПСС культу особи Сталіна й викидання останків вождя "усіх часів і народів" з Мавзолею на Червоній площі в Москві в 1961 ті діточки перестали любити "рідного Сталіна"?
Як би не так. В ході опитування, проведенного напередодні 125-річчя з дня народження радянського лідера російським аналітичним центром Юрія Левади 31% росіян вважають Сталіна тираном, винним у знищенні мільйонів людей. 21% респондентів називають його мудрим керівником, а ще 16% упевнені, що Росія ніколи не зможе обійтися без правителя, подібного до Сталіна. Отже, більшість росіян схвально ставляться до Сталіна і методів його правління. Неважко вирахувати, що до "сталінського племені" (так у свій час називалася українська молодіжна газета) приєдналися представники молодших генерацій.
Путін - не Сталін
Та й російська влада в останні роки всіляко розигрує сталінську карту. Три роки тому ніхто інший, як нинішній кремлівський керманич Володимир Путін в в інтерв'ю польським журналістам шанобливо відгукнувся про Сталіна: "Проблема полягає в тім, що саме під його керівництвом країна перемогла в Другій світовій війні і ця перемога в значній мірі пов'язана з його ім'ям. І ігнорувати цю обставину було б нерозумно". А в минулому році на кам'яному парапеті з назвами міст-героїв у Могили Невідомого солдата в Олександрівському саді Москви, де раніш було написано "Волгоград", з'явилося слово "Сталінград". І з'явився цей напис за розпоряжденням нинішнього головного сталінця Росії - Путіна. Зараз вірні путінці крокують сталінським шляхом. Так, у квартирі популярної ведучої інформаційних програм Першого каналу телебачення Росії Катерини Андреєвої на видному місці знаходяться скульптурні зображення Володимира Путіна і Йосипа Сталіна. При цьому Путін представлений лише погруддям, утроє меншим по висоті, ніж статуетка Сталіна, виконана в повний зріст. Так, не доріс ще Путін навіть до сталінського коліна. Неможливо собі уявити, щоб, скажімо Джордж Буш колись скаже про Путіна щось подібне до характеристики Сталіна Черчилем. Давайте згадаємо ті слова британського прем'єра. 
У грудні 1959 року Уїнстон Черчіль вимовив у палаті лордів Великої Британії промову, присвячену 80-річчю з дня народження Сталіна. Процитую її за "Британською енциклопедєю" видання 1964 року.
"Великим щастям для Росії було те, що в роки важких іспитів її очолював такий геній і непохитний полководець, як Йосип Сталін. Він був видатною особистістю, яка цілком відповідала жорсткому періоду історії, у котрому протікало все його життя. Сталін був людиною незвичайної енергії, ерудиції і непохитної сили волі, різким, твердим, нещадним як у справі, так і в бесіді, якому навіть я, вихований в англійському парламенті, не міг нічого протиставити. Сталін мав велике почуття гумору і сарказму, а також здатність точно виражати свої думки. Статті та промови Сталін завжди писав сам, і в його творах звучала велетенська сила. Ця сила настільки велика в Сталіні, що він здавався неповторним серед керівників держав усіх часів і народів.Сталін робив на нас незгладиме враження. Його вплив на людей було непереборним. Коли він входив у зал на Ялтинський конференції, усі ми, немов по команді, вставали і, дивна справа, чомусь тримали руки по швах. Він мав глибоку мудрість і далеку від будь-якої паніки логіку. Сталін був неперевершеним майстром знаходити у важкі хвилини шляхи-виходи із самого безвихідного положення. У найтрагічніші моменти, як і в дні торжества, Сталін був однаково стриманий, ніколи не піддавався ілюзіям. Він був надзвичайно складною особистістю. Сталін створив і підкорив собі величезну імперію. Він був людиною, яка своїх ворогів знищував руками своїх ворогів, змусивши навіть нас, яких відкрито називав імперіалістами, воювати проти імперіалістів. Сталін був найбільшим, що не має собі рівних у світі, диктатором". Так казав великий англійський політик. І в тих словах була рація. Безсумнівно, Сталін був великим російським імператором, який вивів імперію в зеніт її могутності.
А в день 125-річчя з дня народження диктатора, слова Черчиля продублював лідер партії "Единая Россия", голова російського парламенту - Держдуми Борис Гризлов.
"Безумовно, як лідер країни він багато зробив під час Великої Вітчизняної війни", - сказав Гризлов. За його словами, "це людина, яка фактично була лідером у процесі тих переговорів, що йшли й у Ялті, і в Тегерані, і підсумком яких стало відкриття другого фронту". "Ми знаємо, яким поважаємим він був з боку тих, хто відкривав другий фронт", - додав спікер. У той же час Сталін був неоднозначною фігурою, помітив спікер. "Ті перегини, що, як я вважаю, були зроблені у внутрішній політиці, безумовно, його не прикрашають", - відзначив лідер єдиноросів.
Відзначення нинішнього сталінського ювілея ще раз довело: російський народ вірить в доброго, суворого, але справедливого царя. Згадаємо, що Сталін всіляко популяризував у народі образи Івана Грізного й Петра Великого. Дуже прозоро натякаючи при цьому, що він - продовжувач їх справ. І будь-яка спроба розібратися в складних характерах великих російських царів та імператорів придушувалася партійним батогом. Ось, наприклад, що говорилося в Постанові ЦК ВКП(б) про кінофільм "Большая жизнь" від 4 вересня 1946 року: "Режисер С. Ейзенштейн у другій серії фільму "Іван Грізний" виявив неуцтво у зображенні історичних фактів, представивши прогресивне військо опричників Івана Грізного у вигляді зграї дегенератів, на зразок Ку-Клукс-Клана, а Івана Грізного, людину с сильною волею, - слабкохарактерним і безвільним, щось на кшталт Гамлета".
Таким робом, у російській радянській історіографії перемогла концепція шовіністичного придворного історика початку ХІХ століття Ніколая Карамзіна. Для того, щоб зрозуміти сучасний російський менталітет, варто ще раз прочитати слова Карамзіна про Івана Грізного. "... Добра слава Іоанова прежила його худу славу в народній пам'яті: стогін змовкнув, жертви зотліли, і старі перекази затьмарилися новітніми; але ім'я Іоанове нагадувало придбання трьох царств монгольських: докази справ жахливих лежали в книгосховищах, а народ протягом віків бачив Казань, Астрахань, Сибір як живі монументи царя-завойовника; шанував у ньому знаменитого винуватця нашої державної сили... відкинув, або забув назву мучителя, яку дали йому сучасники, і по темних чутках про жорстокість Іоанову досі іменує його тільки Грізним, не розрізняючи при цьому онука з дідом, так названим Росією більш на ухвалу, ніж у докір. Історія злопам'ятніша за народ!".
Не розрізняючи "онука з дідом", підставимо в карамзінські роздуми замість Іоана - Сталіна, а замість Казані, Астрахані й Сибіру - Західну Україну й Білорусь, Прибалтику, Бессарабію тощо, отримаємо точнісеньку характеристику сьогоднішнього сприйняття Сталіна росіянами.
Сталін - не Троцький
Але я - не росіянин. Більш того, я - фаховий історик. Тому мушу бути "злопам'ятним". Мушу проаналізувати сталінські "перегини", про які не люблять говорити сучасні російськи можновладці. Найбільш неприємна для них тема - репресії 1937 - 1938 років. Досі ніхто не дав чіткої відповіді на запитання: чому ті репресії розпочалися, що було їх справжньою причиною?
Як це не дивно, відповідь лежить на самій поверхні. Для того, щоб її отримати, звернемося до творів і біографії найзапеклішого ворога Сталіна - Троцького. Адже після смерті Леніна у 1924 році головна боротьба за владу в СРСР точилася саме між Йосипом Віссаріоновичем і Львом (Лейбою) Давидовичем.
За свідоцтвом останнього, напередодні ХV з'їзду більшовицької партії, призначеного на кінець 1927 року, "в різних кінцях Москви та Ленінграду відбувалися таємничі збори робітників, робітниць, студентів, які збиралися в кількості від 20 до 100 і 200 чоловік". "загалом на тих зборах... перебувало до 20.000 чоловік. Приплив збільшувався", - писав Троцький у своїй біографії "Моя жизнь" (Берлін, 1930 рік). На похорон соратника Троцького - Йоффе в листопаді 1927, незважаючи на робочий день, зібралося 10.000 чоловік. Гортаємо сторінки автобіографії Троцького. За свідченням його дружини, він як тільки приїхав до місця заслання в Алма-Ату на початку 1928 року, відразу ж "ознайомився з поштою і телеграфом, які зайняли центральне місце в нашому житті". "Пошта була рясною, 10 - 15 листів на день, багато всіляких тезисів, критики, внутрішньої полеміки, новин з Москви, велика кількість телеграм з питань політичних і про здоров'я", - нотувала дружина. Тепер послухаємо самого Троцького. "За квітень - жовтень 1928 р. нами було надіслано з Алма-Ати 800 політичних листів... близько 550 телеграм. Отримано понад 1000 політичних листів... близько 700 телеграм... з Москви отримано 8 - 9 секретних пошт".
Тепер надамо слово кращому біографу Троцького - Ісааку Дойчеру (фрагменти його трилогії було опубліковано російською мовою в Москві в 1991 році). З праці Дойчера дізнаємося про широку географію зв'язків Троцького зі своїми прихильниками. Вельми цікава така думка Дойчера: "Сталін знав, що майже на кожного з 6 - 8 тисяч опозиціонерів, які віддали перевагу тюрмі й засланню перед відмовою від своїх політичних поглядів, доводилося принаймні по одному - два капітулянти... які погоджувалися зі своїми більш твердими товаришами, й по одному - два тих, хто сумнівається... Всі вони поводилися тихо, та не піднимуться вони проти нього, якщо події набутуть інших обертів?".
Таким чином, наприкінці 20-х - початку 30-х років в СРСР існувала багатотисячна й згуртована опозиція. Сталін прекрасно розумів її наміри - скинути його з трону. Він також усвідомлював, що мав справу не з "хлопчиками для биття", а з революціонерами, які творили жовтневий переворот в Росії 1917 року, а отже мали величезний практичний досвід революційної боротьби.
Історія політичної боротьби в Росії знає тільки один шлях для досягнення перемоги над опозицією: її фізичне знищення. Так діяв сталінський кумір Іван Грізний, страчуючи опозиційних бояр, так поступив вчитель Сталіна - Ленін, ухваливший разом зі Свердловим наказ про розстріл царської родини. Сталін не став звертати з цього шляху. Він у 1930-х роках знищив внутрішню опозицію традиційними російськими методами, а в 1940 добив її лідера в далекій Мексиці.
Якою була би історична доля Росії, якщо би Троцький переміг Сталіна? Яке лихо було більшим: бородате, чи вусате? Навіть побіжний погляд на думки й практичну діяльність Троцького дає всі підстави стверджувати: по репресіях він би далеко "переплюнув" свого суперника. Достатньо пригадати, як Троцький будував Червону армію: майже кожний його приїзд до війська супроводжувався показовими розстрілами без суду й слідства. "Руський народ (тобто росіяни, українці й білоруси - О. Д.) - це гній для моїх історичних дослідів", - любив повторювати Троцький. На відміну від Сталіна, він не відмовився від ідеї світової революції, напевно зробив би кілька "дослідів" по її експорту, що неминуче призвело би до розвалу СРСР. Так, "будуючи соціалізм", Сталін пролив ріки крові, а Троцький, проводячи "експерименти" з "гноєм", безсумнівно, пролив би моря, якщо не океани людської крові.
Згідно з підрахунками історика Андрея Дикого, в 1937 - 1938 роках було знищено 635 000 інтелігентів, робітників і селян, 340 000 членів комуністичної партії, 30 000 командирів і бійців Червоної армії (Див. Андрей Дикий. Русско-еврейский диалог, Нью-Йорк, 1970). Дослідив Дикий і інший аспект "великої чистки". Як випливає з його промовистих таблиць, до сталінського терору ключові посади в радянському уряді обіймали євреї. Після "чистки" тільки два представники цієї нації не втратили своїх позицій: "залізний" нарком Каганович (найбільший антисемит в сталінській адміністрації) і голова зовнішньополітичного відомства Литвинов (його Сталін зняв з посади напередодні підписання пакту з Гітлером 1939 року). Мабуть, саме ця обставина робить Сталіна духовним та ідейним вождем російських антисемитів, які розглядають терор 1937 - 1938 років як "національну революцію". Та ця "революція" тривала до самої смерті "вождя". В ході боротьби проти "космополітизму" у післявоєнні роки постраждали люди, які не мали ніякого відношення до "світового сіонізму". Зокрема, видатний український археолог, викладач Київського державного університету, Людина, Вчений, Педагог (все з великої літери) - Лазар Мойсейович Славін. Всесвітньовідомий вчений так і не став академіком. Та хоч роботи й життя не втратив.
Україна - не Росія
В роки горбачовської "перебудови", коли всі, як по команді, кинулися фарбувати "білі плями в історії" (переважно чорною фарбою), серед вітчизняних істориків неабиякої популярності набула фраза: "1937 рік в Україні почався у 1933-му". Не можу погодитися з таким твердженням ні за змістом, ні за хронологією. Так, в Україні були троцькисти на чолі з головою Раднаркому (уряду) республіки Х. Раковським (перебував на цій посаді з 1919 по 1923 рік). Але не вони стали головним об'єктом сталінських репресій. Сталін, який називав себе "учнем" Леніна, добре засвоїв уроки вчителя. Ось деякі з них. У своєму директивному посланні від 18 травня 1921 року М. Фрунзе, який воював за радянську владу в Україні, В. Ленін прямо говорив про те, “що головне питання всієї Радянської влади, питання життя і смерті для нас - зібрати в Україні 200-300 мільонів пудів хліба”. Виступаючи на X з’їзді РКП(б) 27 березня 1922 року, В.Ленін підкреслив, що центром, справжньою основою “всієї нашої економіки” є Донбас. “Ні про яку відбудову великої промисловості в Росії, ні про яке справжнє будіництво соціалізму не може бути й мови, бо його не можна побудувати інакше, як через велику промисловість, якщо ми не відбудуємо, не поставимо на належну висоту Донбас”, - стверджував глава радянського уряду. Вся біда була в тому, що на заваді суцільної радянизації України стояли... українці. Більшовицькі імперіалісти на чолі зі Сталіним, успадкувавши від своїх попередників бачення України як органічної складової частини імперії, з притаманною їм енергією і жорстокістю припиняли будь-які спроби українців здобути більшу самостійність від Москви.
У 1925 році було ліквідовано останню українську легальну партію - Українську комуністичну партію (УКП), члени якої ніби “вели замасковану боротьбу проти Комуністичної партії та диктатури пролетаріату”. Паралельно з усуненням з політичної арени опонентів “генеральній лінії” Москви йшов процес деукраїнізації КП(б)У. Протягом 1929-1939 років майже 75 процентів її керівництва було замінено на неукраїнців. В результаті вжитих заходів уже на початку 1930-х років все політичне життя в Україні звелося до формули: “Нема бога, крім генсека ЦК партії більшовиків, і деукраїнізована КП(б)У - пророк його.”
Що ж стосується хронології, то репресії в Україні почалися набагато раніше, ніж у 1933-му.
Так, уже у березні - квітні 1924 року в Києві відбувся сфабрикований ГПУ процес над “зловісним” “Центром дій”. Чотири члени неіснуючого “Центру” - “шпигуни та зрадники” були віддані під розстріл (замінений 10 роками суворого режиму). Серед “контреволюціонерів” “Центру” були такі, як академік Української Академії наук М. Василенко, його брат К. Василенко, професор П. Смирнов…
Набагато раніше, ніж у Росії, почалися в Україні розправи над “спеціалістами - шкідниками”. В липні 1924 року в Харкові відбувся показовий процес над спеціалістами Кадіївського радоуправління, хід якого висвітлювала “Правда”. Головний інженер Гуляков, який нібито здійснював “шкідництво й економічне шпигунство на користь Польщі” був засуджений до найвищої міри покарання, яку було замінено 10 роками ув’язнення. Через рік відбувся ще один показовий процес над старими спеціалістами Дніпровського заводу (трест Південсталь).
Масштаби репресій збільшувались з кожним новим процесом. За деякими підрахунками під час і після процесу “СВУ” (Спілка Визволення України) було заарештовано, знищено або заслано понад 30 тисяч чоловік. Сам процес, що проходив з 9 березня по 19 квітня 1930 року в приміщенні Харківського оперного театру, мав настільки абсурдний характер, що дістав у народі влучну назву: “опера СВУ на музику ГПУ”.
В ході цього ганебного фарсу представники інтелігенції на чолі з віце-президентом Всеукраїнської Академії наук Сергієм Єфремовим, які скоріше за все і зброї в руках ніколи не тримали, були визнані винними у підготовці збройного повстання, в керівництві куркульським і диверсійним бандитизмом, масовим та індивідуальним терором і т.д.
У 1931 році відбувся ще один процес (цього разу закритий) - у справі “Українського національного центру” (УНЦ). 50 чоловік було засуджено до 3-6 років тюремного ув’язнення. Серед них - члени УПРС, УСДРП та інших партій, що припинили до того часу своє існування. В 1934-1941 роках 33 з них знову постали перед судом; 21 чоловік був розтріляний, 12 отримали нові строки (більшість з них загинула у таборах). Розправа над звинуваченими у справі УНЦ тривала і наступні роки.
Аналіз хронології української історії показує низку випадкових або не дуже збігів: як правило, після будь-якого вияву ознак життя українства, була відповідна реакція Москви. Варто було наркому освіти України Олександру Шумському в бесіді зі Сталіним висловити невдоволення методами роботи присланого з Москви генсека ЦК КП(б)У Лазаря Кагановича, а письменнику Миколі Хвильовому в розпалі літературної дискусії (що розгорілася з легкої руки сталінського генсека) кинути клич: ”Геть від Москви”, як з Кремля надійшла вказівка “вождя” у вигляді послання “Тов. Кагановичу та іншим членам ПБ ЦК КП(б)У” від 26 квітня 1926 року. У сталінській директиві вказувалося, що “Шумський неправильно розуміє украінізацію”, а “український комуніст Хвильовий” нещадно критикувався за те, що він “не має сказати на користь “Москви” нічого, окрім як закликати українських діячів втікати від “Москви” “якомога швидче”. Через місяць після сталінської інструкції в Парижі було вбито Симона Петлюру. Як би там не було, це вбивство цілком вписалося в українізацію “по-сталінські”.
Наступний красномовний “збіг” подій і дат. Наприкінці січня 1929 року за рубежем оформилася Організація українських націоналістів. Через кілька місяців в Україні почалися арешти "членів" СВУ.
1933 рік приніс ще один “збіг”. У тому році відбулися переговори ОУН з лідерами нацистської партії Німеччини. На них йшла мова про “підготовчі заходи” по створенню майбутніх держав - України, Білорусі та Литви. Німецьку сторону насамперед цікавили плани Є. Коновальця по створенню “українського уряду”.
Реакція Кремля була блискавичною. З Москви до тодішньої столиці України - Харкова на посаду другого секретаря ЦК КП(б)У у січні 1933 року було надіслано сталінського намісника з необмеженими сатрапськими повноваженнями - Павла Постишева. Ось як описує дві основні риси цього діяча свідок тих подій, український вчений Григорій Костюк: “П. Постишев… 1) не терпів і не поділяв украінізації, що проводилася тоді ЦК КП(б)У. Української мови він засвоїти не міг і був чужим для культурної й політичної української дійсності. На грунті укранізації він мав у Харкові серьозні конфлікти з керівником украінізації М. Скрипником. Це зробило його особистим ворогом украінізації і це ж зіграло вирішальну роль у його призначенні 24 січня 1933 р. диктатором України;
2) був ревним і точним виконавцем усіх приписів, установок і розпоряджень Кремля”.
Разом з П. Постишевим з Москви приїхав і новий начальник ГПУ - В. Балицький. Ця зовсім не солодка парочка відразу ж заходилася викорінювати “український буржуазний націоналізм”. З лютого почалися арешти учасників колишньої національної опозиції в КП(б)У. Як з’ясувалося на листопадовому (1933 р.) пленумі ЦК КП(б)У та на XII з’їзді КП(б)У (січень 1934 р.), ці арешти були пов’язані з “викриттям” Української військової організації (УВО) котра, за словами першого секретаря ЦК КП(б)У Станіслава Косіора “діяла на гроші польських поміщиків і німецьких фашистів” і діяльністю якої “з-за кордону керував знаменитий Коновалець”. Згідно з твердженням партійних вождів “зловісну” організацію очолювали такі “бойовики” як уповноважений ЦК КПЗУ (компартія Західної України) при ЦК КП(б)У О. Максимович, колишній наркомосвіти УСРР О. Шумський, член ЦК КП(б)У Біленський та інші, переважно вчені, письменники та публіцисти.
Звичайно, контакти ОУН з нацистами становили певну загрозу СРСР. Тому, цілком логічно було б передбачити відповідні дії радянської розвідки. Але вона лише у 1938 році змогла фізично знищити Є. Коновальця. До цього сокира московського терору звалилася на українців СРСР, які в більшості випадків не мали ніяких зв’язків з ОУН. Не вдовольнившись смертю кількох мільонів українських селян під час “голодомору” 1932-1933 років, Кремль оголосив війну інтелігенції України. Ось лише деякі цифри, що ілюструють масштаби цієї війни: до 1930 року в Україні друкувалося 259 письменників; після 1938 року - лише 36. Більшу частину опальних письменників було репресовано. За підрахунками Г. Костюка в 1933 році було розстріляно 40 діячів культури, близько 200 потрапили до концтаборів. Українські письменники відстоювали своє право вже не на творчість, а на життя всіма мислимими і немислимими засобами.
Заарештований у 1933 році сатирик Остап Вишня (Павло Губенко) “щиро” зізнався не тільки в тому, що готував замах на Павла Постишева, а й у тому, що хотів згвалтувати Клару Цеткін, яка померла в тому ж 1933 році у віці 76 років, так і не дочекавшись нальоту відважного українця.
Історія репресій 20-х - 30-х років переконливо свідчить: антиукраїнський терор почався задовго до відродження зовнішньополітичної агресивності Москви і відрізнявся особливою жорстокістю та інтенсивністю. Ось що писав один з його організаторів в роки громадянської війни, який несподівано “прозрів” у 1939 році - Лев Троцький: “Бюрократія (сталінська - О. Д.) придушувала і грабувала народ і у Великоросії. Але на Україні справа ускладнилася розгромом національних уповань. Ніде утиск, чистки, репресії і всі взагалі види бюрократичного хуліганства не набирали такого вбивчого розмаху, як на Україні… Радянська Україна стала для тоталітарної бюрократії адміністративною частиною економічного цілого і військової бази СРСР”.
За що ми "любимо рідного Сталіна"
Що ж до росіян, які святкують сталінські ювілеї й носять на демонстраціях портрети вождя “всіх народів і часів” то їх можна зрозуміти: вони тужать за колишньою імперією та її могутністю і це - особливість їх менталітету. Але як зрозуміти те, що портрети вусатого вождя можна побачити в українських містах? Знов меншовартісне мавпування “високої” російської моди? А може українці скучили по твердій сталінській руці? Може вони забули про мільйони закатованих і заморених голодом співвітчизників під час інтеграції України до Російської імперії?
Та ні! Мені особисто ті люди, які проносять містами України сталінські портрети вдаються палкими борцями за її соборність.
Один з найбільших парадоксів історії полягає в тому, що відстоюючи інтереси Російської (радянської) імперії, Сталін зміцнював геополітичні підвалини майбутньої української соборності та державності. А відстоював він російські інтереси як справжній політичний лев.
Досить згадати, як він рішуче боровся із зазіханнями польського уряду в Лондоні на західноукраїнські землі. У своїх секретних посланнях до Ф.Рузвельта та У.Черчілля від 3 березня 1944 p. він категорично заявляв, що не може погодитися з "польськими емігрантами в Лондоні", котрі "не тільки відкидають лінію Керзона, а ще й претендують на Львів і Вільно (столицю Литви)". Під час Кримської конференції, коли Ф.Рузвельт на засіданні 6 лютого 1945 p. висловив побажання розглянути питання про "поступки полякам на південній ділянці лінії Керзона", глава радянської делегації недвозначно запитував: "Що скажуть українці, якщо ми приймемо вашу пропозицію? Вони, мабуть, скажуть, що Сталін і Молотов виявилися гіршими захисниками росіян та українців, ніж Керзон та Клемансо". Врешті-решт потужний тиск Сталіна змусив лідера польської еміграції Миколайчика відмовитися від претензій на українські території, незважаючи на особисту думку останнього, що "принаймні Львів і нафтоносний район мають бути залишені Польщі".
Отже, наші високоосвічені пенсіонери, несучи портрети вождя тим самим, слідом за своїм куміром виступають у захист української державності. При цьому, вони, мабуть, цитують своїм онукам слова з “Піонерської пісні” Андрія Малишка, надрукованої в книзі, назва якої винесена до заголовку цієї статті:
“Будуть походи і ночі,
Небо над нами - кришталь,
Сталіна очі,
Мудрії очі,
Нас проводжають у даль”.
Та чи пояснили діди своїм онукам трагедію видатного поета, який змушений був розмінювати свій талант на оди вождю задля того, щоб “мудрі очі” того не “проводили” його у сибірський даль? Чи намалювали вірні сталінці своїм нащадкам перспективу того, що спадкоємці їх ідола можуть направити прийдешні генерації українців під “кришталь” північного неба імперії, як то неодноразово з часів Петра І робили російські можновладці з їх предками?
Найпалкішу любов до нашого ювіляра виявили в Криму. Кримський реском Компартії, очолюваний непохитним марксистом-ленінцем Леонідом Грачем, вирішив відзначити гучними торжествами 125-й день народження Йосипа Сталіна.
"Спроби сфальшувати й применшити роль і значення Сталіна в історії, випнути прорахунки і помилки, допущені їм у керуванні державою, розбиваються незаперечними доказами значимості історичного минулого, де існувала впевненість у завтрашньому дні, міцніла міжнаціональна єдність наших народів", - відзначається в постанові бюро Кримського рескома КПУ, підписаному Грачем і опублікованому газетою "Комуніст Криму" 3 грудня.
Відзначити 125-річчя Сталіна кримські комуністи вирішили тематичними вечорами і "науково-практичними конференціями", присвяченими цій даті. Перша з таких конференцій відбулася 18 грудня і називалася "Очистити ім'я Сталіна від неправди". Одне тільки перерахування доповідей вражає: "Проти фальсифікації діяльності Й. В. Сталіна", "Про сталінську модель економічного розвитку країни", "Й. В. Сталін про переродження соціал-демократії з революційних партій у партії реформізму".
Крім того, бюро Кримського рескому КПУ своєю постановою доручило горкомам і райкомам партії "використовувати 125-річчя з дня народження Й. В. Сталіна для пропаганди історичного минулого радянського народу і використовувати публікації в партійних ЗМІ для занять у мережі політичного навчання комуністів і політичної освіти безпартійного активу".
І, нарешті, редакціям партійних газет доручено ввести тематичні рубрики, що відбивають життя і діяльність Сталіна. Перша така "публікація, за назвою "Вітер історії розвіює неправду про Сталіна" в тій же газеті "Комуніст Криму" порівнює Йосипа Віссаріоновича з: Ісусом, Магометом і Александром Македонським, а також відзначає, що "Сталінська національна політика міжнаціональної поваги, довіри і взаємодопомоги згуртувала народи СРСР", а введена ним "усеохоплююча система безкоштовної охорони здоров'я практично викорінила такі звичайні для дореволюційної Росії захворювання, як холера, віспа і сифіліс".
Та апофеозом діяльності кримських сталіністів стане відкриття у лютому в Лівадії пам'ятника Сталіну, Рузвельту і Черчилю під час урочистих заходів, присвячених 60-річчю проведення Кримської (Ялтинської) конференції. За словами віце-прем'єра кримського уряду Володимира Казаріна, цей пам'ятник стане першим пам'ятником Сталіну з часів розвінчання "культу особистості" на всьому пострадянському просторі. Казарін також повідомив, що на церемонію відкриття монумента будуть запрошені президенти України та Російської Федерації. А сама ініціатива увічнення "батька всіх народів" у Криму належить Голові Верховної Ради АРК, членові Партії регіонів Борису Дейчу. Ще в травні минулого року глава кримського парламенту, виступаючи на засіданні оргкомітету по підготовці й проведенню фестивалю продюсерского кіно Росії та України "Кіно-Ялта", заявив: "У Лівадійском палаці є експозиції Рузвельта і Черчіля, але немає експозиції Сталіна. Повинна бути повна справедливість". Отож, немає нічого дивного в тому, що всі українські комуністи-депутати ВР в усіх питаннях підтримують Партію регіонів, очолювану Януковичем. У такий спосіб покійний вождь об'єднав "борців проти капіталізму" з найбільшими "хижаками" того "ненависного" капіталізму в Україні. На то він і "батько" всіх народів. Цікаво, тільки, чи відвідають монумент представники "зігрітого" Сталіним в холодних казахських степах кримсько-татарського народу?
