Давнє минуле Донецької та Луганської областей, як невід’ємної складової історії України, насичене різними цікавими та маловідомими сторінками, головні з яких стосуються часів Козаччини. З XVI ст. землі Дніпрово-Донецького межиріччя були полем протистояння між Польсько-Литовською державою, Московським царством, Кримським ханством та Османською імперією, а в другій половині XVII–XVIII ст. увійшли до складу
Української козацької держави.На основі оригінальних архівних та опублікованих джерел з України,Польщі, Росії і Туреччини, свідчень сучасників та наукової історичної літератури автор розкриває історію військово-господарського освоєння українцями від початку 1500-х рр. і до кінця 1700-х рр. території сучасних Донеччини та Луганщини.
Де Савур-могила, широка долина,
Сизий орел пролітає;
Славне військо, славне Запорозьке
У поход виступає.
Де Савур-могила, широка долина,
Сизий орел пролітає;
Славне військо, славне Запорозьке
А як мак процвітає.
У полі могила, широка долина,
Сизий орел пролітає;
Славне військо, славне Запорозьке
А як золото сяє…
(З старовинної народної пісні)
На «цивілізаційному перехресті» Європи та Азії
(вступ)
Старовинна багатостраждальна Савур-могила, що самотньо височить над великою територією Донецького степу[1], нещодавно стала широко відомою усьому світові завдяки незламному героїзму сучасних українських воїнів. Однак великі битви на Савур-могилі відбувалися не тільки у 2014 р., але і під час Другої Світової війни, а також у давню Козацьку добу вітчизняної історії. У той час, співали наші далекі пращури, «славне військо, славне Запорозьке як золото сяяло», тобто отримувало перемоги над багатьма своїми ворогами у межах степового «цивілізаційного перехрестя» Європи та Азії. Саме по території давньої України у добу пізнього середньовіччя та раннього нового часу проходив один з найбільших відламів Великого Кордону, який на довгі століття розділив світ на дві великі цивілізації — Християнську та Ісламську. Перебуваючи у силовому полі не тільки європейської, але й азіатської цивілізаційних течій, Україна постійно відчувала їхні впливи на своєму політичному, економічному, соціальному та культурному розвитку, що вибудовувався у довголітньому воєнному протистоянні — жорстоких війнах, кривавих битвах та виснажливих походах. «Дике Поле», «Поле», «Польна» Україна — такі оригінальні історичні назви усталилася за землями сучасних регіонів Донеччини і Луганщини вже від XIV–XV століть. У ті далекі пізньосередньовічні часи ця малозаселена лісостепова територія між річками Дніпро і Дон опинилися поза межами політичної влади будь-яких державних інститутів. Хоча вже тоді за цю велику прикордонну зону найсхіднішої частини Європи боролися Велике князівство Литовське (з 1569 р. — Річ Посполита, Польща), Кримське ханство, Московське царство та Османська імперія.
Власне, усі ці войовничі держави Європи та Азії хотіли бачити Дике Поле своїм, але у довголітній військовій боротьбі між цими потугами несподівано перемогла «третя сила» — український народ. Українці, хоча тоді ще не мали власної національної держави, однак зуміли від початку XVI століття стихійно, за допомогою поодиноких «уходників» та напіввійськових ватаг, а згодом завдячуючи воєнізованим підрозділам Запорозької Січі, колонізувати ці степові та приморські землі цівілізаційного перехрестя на Степовому кордоні.
У XVIII столітті землі Донеччини та великої частини Луганщини (з ХІХ ст. їх почали називати Донбасом, тобто, вугільним басейном річки Дону) опиняються під владою Війська Запорозько-
го Низового, яке водночас політично підпорядковувалася Гетьманщині — Українській козацькій державі. Окрім поширеної назви «Донбас», в історичній та історично-географічній літературі зустрічаються ще й такі означення цього регіону, як: «Україна Запорозька Низова», «Вольності Війська Запорозького», «Східна Україна», «Південно-Східна Україна», «Степова Україна», «Дніпрово-Донське міжріччя», «Подонців’я», «Придінців’я», «Північне Приазов’я», «Приазов’я», «Донецький лісостеп», «Донецький степ» тощо.
Історики не дуже багато вивчали заселення українцями земель Донеччини та Луганщини у ранньомодерну добу світової історії. Праці професора Донецького національного університету, директора Донецького відділення Науково-дослідного інституту Козацтва при Інституті історії України НАН України Василя Пірка «Северное Приазовье в XVI–XVIII веках» (Київ, 1988), «Заселення Степової України» (Донецьк, 1998) та «Заселення Донеччини XVI–XVIII ст.» (Донецьк, 2003) і до сьогодні залишаються чи не єдиними грунтовними науковими дослідженням з даної проблематики. Також можна відзначити насичені унікальним джерельним матеріалом монографії та статті Олени Апанович, Анатолія Бойка, Віктора Брехуненка, Володимира Голобуцького, Володимира Мільчева, Олександра Олійника, Володимира Полторака та Ганни Швидько, які розкривають складні історичні аспекти формування українських козацьких поселень на східних та південних землях нашої країни.
Історичні джерела, на які ми опираємося у нашій книзі, а також колеги-дослідники з проблематики українсько-козацької колонізації Дніпрово-Донецького межиріччя, знаходяться переважно в архівах України, Польщі, Литви, Росії і Туреччини. Вони також опубліковані у багатьох археографічних збірниках документів та матеріалів, серед яких за своєю документальною насиченістю вирізняється «Архів коша Нової Запорозької Січі», що нараховує 374 справи обсягом у 40 тисяч (!) аркушів. На основі вивчення величезного комплексу архівних та опублікованих історичних джерел можна аргументовано стверджувати, що сторожові пункти, пікети («бекети»), караули, зимівники та хутори запорозьких козаків, а також слободи та «займанщини» селян з України стали основою для творення тут протягом кінця XVIII — першої половини ХІХ століть власне національних українських поселень — сіл, селищ, містечок і міст, які у переважній більшості існують й до сьогодні у межах Донецької та Луганської областей новітньої Української держави.
1. Війна українців за Дике Поле та вихід до Азовського моря
«Дикі Поля» («Campi Desente», «Wilde Feld») — таким не дуже милозвучним терміном почали означувати неозорі степи великої частини Східної та Південної України, починаючи десь з другої половини XV ст. Чому їх так непривабливо називали сучасники? А тому що з давніх часів ці землі були дуже мало населеними. Хоча протягом XI–XIII ст., з огляду на те, що тут кочували половецькі орди, вони отримали назву Половецького Поля. Коли з історичної арени зникли войовничі половці у багатьох європейських джерелах і виникла ця назва, яка не повинна ображати історичну пам'ять українського народу. Адже під епітетом «дикі» по відношенню до «полей» у ті часи розумілося ніщо інше як «незаселені землі».
Колонізувати, тобто створити у широких межах християнсько - мусульманського Великого Кордону та трохи «вужчого» Дикого Поля постійні поселення та проводити господарювання, українцям було надзвичайно важко з огляду на те, що в межах Дикого Поля пролягали татарські шляхи-«сакми», які пролягали між місцевими ріками Бахмут, Берда, Вовча, Сіверський Дінець, Лугань, Солена, Кальміус, Казенний Торець, Кальчик, Кринка, Міус та огинали лісні масиви. Хоча у добу існування князівської Русі тут існували окремі українські поселення русичів, однак вони перестали існувати у результаті підпорядкування цих земель давньої Русі-України[2] ханській владі Золотої Орди. Від XV ст. усім побережжям Азовського моря з боку сучасної України володіли кримські хани — нащадки войовничого ординського роду Чингізидів. Кримське ханство як один з ординських улусів та напівкочова держава жила з того, що проводила постійні набіги на сусідні країни, які традиційно відбувалися по великих дорогах, одна з основних серед яких — Муравський шлях (від нього відгалужувалися Кальміуська та Ізюмська «сакми») пролягала по території сучасного Донбасу. Муравський шлях починався на Перекопі й закінчувався у Москві. Спочатку він ішов вододілами Дніпра та Сіверського Дінця, а потім переходив у басейни Дону та Оки. Головним чином цей шлях використовувався татарами для походів на Москву, а також Слобідську Україну.
Кальміуська «сакма» відокремлювалася від Муравського шляху при витоках р. Молочні Води та лівим боком р. Берди доходила до Кальміусу, а далі прямувала на північний схід, де проходила вздовж р. Сіверський Дінець і йшла на північ вододілом річок Красної і Айдар, піднімаючись далі на північ вододілом Осколу і Дону. Ізюмська «сакма» відходила від Муравського шляху біля витоків р. Сухий Торець і йшла у напрямку Сіверського Дінця та переходила через цю річку у межах Ізюмської переправи (суч. м. Ізюм Харківської обл.).
Згідно з описом, старовинна річка Кальміус, або ж Кармія, бере свій початок на південних схилах Донецького кряжу і впадає в Азовське море. У верхній та середній течії долина Кальміусу переважно вузька, глибока, розчленована ярами та балками, у нижній течії долини пологі, широкі. Річище звивисте, подекуди з невеликими порогами. У козацьку добу Кальміус був багатий на рибу, а навколишні прирічні землі — на дичину. Саме тому територія у басейні Кальміусу була улюбленим містом козацьких промислів. Річка Сіверський Дінець у давнину називалася Малий Дон, адже була правою притокою Дону. Вона протікає по Білгородщині і Харківщині, звідки, обминаючи Донецький кряж, проходить через Донеччину та Луганщину. За козацької доби р. Сіверський Донець була судноплавною від м. Чугуєва до впадіння в Дон. Нею користувалися козацькі та іноземні купці, доставляючи свої товари з Азова на Слобідську Україну. На берегах Сіверського Донця у березні 1111 р. відбулася знаменита переможна битва давньоукраїнських князів на чолі з Святополком Ізяславичем та Володимиром Мономахом над половецьким військом хана Шарукана. Від початку 1500-х рр., коли тут почали з’являтися українські уходники з Чернігово-Сіверщини — сіверяни, річка почала носити свою назву. Річка Лугань, що є правою притокою Сіверського Дінця, тече у межах Донецького кряжу на північний схід, а у пониззі — на схід. Очевидно, що свою назву отримала від того, що у її басейні розміщувалися великі заплави та луки. Кримські татари використовували ці землі як територію для випасу своїх чисельних табунів коней та стад овець.
У XV–XVII ст. Дніпрово-Донське міжріччя було місцем для постійного літнього кочування кримсько-татарського народу. Вона також використовувалася Кримським ханством як своєрідна буферна оборонна військова зона від переслідування литовськими, польськими чи московськими військами. Адже військові загони цих держав не могли протягом довгого часу переслідувати татарську кінноту у степах, де були відсутні поселення, а, отже, не було можливості для поповнення запасів їжі, води та провіанту. У добу пізнього середньовіччя велика частина України-Русі опинилися на перехресті міжнародного військового та дипломатичного протистояння, де власне характер прикордонного життя спричинився до існування своєрідної соціальної «нічийної зони». Тут між шляхтою і селянством заявили про свої права на окремий військово-рицарський стан козаки — найбільш загартовані, відважні й витривалі в боях з степовими ордами представники місцевого люду. Протягом довгого часу основні землі України входила до складу Великого князівства Литовського, яке водночас пов’язувалося персональною унією (союзом) з Короною Польською. Однак уряди цих двох східноєвропейських держав так і не змогли забезпечити належну військову оборону своїх південно-східних воєводств від постійних нападів татарських орд, які значно посилилися зі встановленням у 1475 р. збройним і дипломатичним шляхом протекторату Османської імперії над Кримським ханством. Джерела XV ст. — першої половини XVII ст. десятки разів свідчать про виведеннятатарами з українських міст і сіл полонених (ясиру) у кількості більше 50 тисяч чоловік. Це, зокрема, траплялося у 1474, 1495, 1500, 1505, 1506, 1515, 1516, 1521, 1533, 1555, 1571, 1574, 1612 та 1646 рр.
Загальні втрати населення українських земель з кінця ХV ст. й до середини ХVІІ ст. становили близько 2 мільйонів 500 тисяч осіб. «Невільниками-українцями Туреччина аж кишіла», — так влучно написав про ті важкі часи видатний вчений-османіст Агатангел Кримський. Вторгненням Османської імперії, Кримського ханства та Буджацької орди до українських земель протистояли лише гарнізони невеликих прикордонних замків, у яких місцеве населення могло сховатися від чергового набігу. Зважаючи на відсутність коштів, королі Польщі (які водночас були й великими князями Литви) не могли сповна профінансувати регулярні війська для оборони краю, а посполите рушення збиралося занадто повільно, для того щоб оперативно відбивати напади. Зупинити ворога не могли також і прикордонні сторожі, які виставлялися на шляхах його просування та річкових переправах. Отож відповідальність за оборону України покладалася на місцевих урядовців — київського воєводу, канівського, черкаського, барського і вінницького старост Великого князівства Литовського.
Частину земель сучасних Донеччини і Луганщини українські старости вважали своєю і як таку, що належить до Київського князівства. Ось як, зокрема, черкаський намісник Свирид означував тогочасні південно-східні кордони України-Русі: «від Мурахви річки, котра впала у Дністер, і над Дністром — по половині Дністра повз Тягині, аж де Дністер упав в море, а звідти від гирла Дніпра, а від гирла Дніпра до Тавані, а з тої сторони Тавані з Перекопською землею… — по овечу воду, а від верхів Овечої води вверх Самари і вверх Орелі, аж до Дінця і від Дінця по Тиху Сосну (виділ. — Т.Ч.)». Але і прикордонні старости Литовського князівства не могли б справитися з обороною краю та контролем за підвладними територіями, якби не козацтво — один з головних оборонців українців, поляків і литовців від турецько-татарських набігів у цей час. У боротьбі з мусульманською загрозою козаки вибрали чи не єдиний дієвий засіб оборони — здійснення превентивних військових походів на територію ворога з метою розгрому турецьких фортець і татарських населених пунктів. Разом з тим, ці походи носили також і здобичницький характер (що з боку Османів та їхніх васалів трактувалося як грабіжництво), тобто мали за мету здобуття т.зв. «козацького хліба» — грошей, матеріальних цінностей, зброї, одягу, людей, коней, худоби тощо.
Один з перших таких походів відбувся у 1492 р., коли канівські і черкаські козаки напали на татар поблизу контрольованого Кримським ханством поселення Тягинка у гирлі Дніпра. У грудні 1499 р. кримський хан Менглі-Гірей І скаржився московському царю Івану ІІІ, що «литовські» козаки часто нападають на околиці Очакова і «багато лиха чинять». В уставній грамоті великого литовського князя, яка була надана міщанам Києва у 1499 р. зазначалося: «Які козаки з верху Дніпра і з інших сторін ходять водою на Низ до Черкас і далі і що там здобудуть, з того старості десятину мають давати…». На початку ХVI ст. розрізнені ватаги з українських земель здійснили не один напад на турецьких і татарських купців, які рухалися пониззям Дніпра, а також Сіверським Дінцем, Кальміусом або ж переправлялися через них.
Організуючим елементом в об’єднанні козацьких загонів стала діяльність прикордонних (або ж «окраїнних», так їх означували у тогочасних документах) адміністраторів Великого князівства Литовського. Чи не першим таким урядовцем став черкаський староста Семен Полозович. Саме він на чолі підрозділів, сформованих з місцевого українського люду, в 1508 р. здобув перемогу над ордами кримського хана. У зв’язку з цим, тогочасні літописці назвали його «Полозом-Русаком славним козаком». У другій половині 1511 р., вже перебуваючи на посаді овруцького намісника, С. Полозович знову розбив один з татарських загонів, який здійснював черговий
набіг на українські землі. Невдовзі інші прикордонні старости разом з козацькими ватагами здійснили військовий похід на турецьку фортецю Очаків.
Однак найбільш вправним у військовій службі виявився черкаський і канівський староста Остафій (Євстахій) Дашкович. За висновками багатьох істориків, він відіграв велику роль в організації й певній структуризації козацтва. У 1523 р. О. Дашкович здійснив напад на Іслам-Кермен[3] Міцно укріплена турецько-татарська фортеця була взята штурмом і спалена, що засвідчило вміння козацтва не лише оборонятися та перемагати татар у степових поєдинках, але й застосовувати поширену в Південно-Східній Європі практику здобуття міст і містечок, укріплених валами, ровами, засіками та кам’яними мурами. Як засвідчував документ, війська на чолі з черкаським і канівським старостою «город Ослам (Іслам-Кермен) зламали і поруйнували й гармати побрали» та взяли у полон багато татар. Це стало серйозною втратою для кримських васалів Османської імперії, адже ця стратегічна фортеця контролювала велику територію південного Подніпров’я.
У 1527 р. О. Дашкович повідомляв польського короля і великого литовського князя Сигізмунда І Старого про підготовку татарських військ до походу на Литву і Польщу, пов’язуючи це з тимчасовим припиненням внутрішньополітичної боротьби в Кримському ханстві. О. Дашкович сам не цурався розвідувальних операцій, безпосередньо перебуваючи у стані ворога. «Він знав їхню (татар. — Т.Ч.) мову і, часто буваючи на розвідах, лишався невпізнаним у їх таборі; його вважали за татарина і завдяки тому довідавшись про їх справи, він розбивав їх на голову, а посланців татарських, посланих до нього виставляв на страшенну ганьбу…» — описували сучасники військову сміливість і хитрість Дашковича. Наступного року підрозділи урядовців «окраїнних» земель знову захопили відбудований турками Очаків. Навесні 1532 р. багатотисячна кримська орда разом з відбірними підрозділами турецьких яничарів[4] і артилерією, що складалася з 50 гармат, оточила тогочасну столицю козацької України — Черкаси. Упродовж 30 днів намагався захопити черкаську фортецю хан Саадет-Гірей. Численні штурми були відбиті оборонцями міста. Орда була змушена відійти. У 1533 р. черкаський намісник О. Дашкович на сеймі польської шляхти вихвалявся здобутими ворожими трофеями, а також ядрами від гармат, якими обстрілювали Черкаси. Того ж року український староста у письмовому вигляді подав польсько-литовському королю свій проект оборони Великого князівства Литовського від Османської імперії та Кримського ханства (вперше такий «оборонний проект» було подано Дашковичем до королівського уряду ще 1524 р.), а також створення регулярної прикордонної служби. За положеннями, поблизу татарських річкових переправ мали постійно вартувати козацькі підрозділи на човнах-«чайках». Інші козаки мали патрулювати традиційні сухопутні татарські шляхи. Нижче дніпровських порогів на островах пропонувалося збудувати декілька міцних фортець. Хоча сейм і схвалив військовий проект О. Дашковича, який передбачав 2-тисячний козацький реєстр, але, зважаючи на відсутність коштів, не поспішав впроваджувати його в життя.
Згідно з достовірними писемними джерелами українці почали боротися з татарами і росіянами (у вітчизняних та європейських джерелах їх називали «московітами» або ж «москалями») за право володіти Диким Полем з кінця XV ст., а вже через півстоліття, у 1546 р., історичний документ засвідчував, що «на Полі козаків багато: і черкасців, і киян…, вийшли на Поле із усіх окраїн». У 1558 р. кількатисячне козацьке військо під керівництвом князя Дмитра Вишневецького (Байди) оволоділо Перекопом, а в 1559–1560 рр. здійснило декілька походів на османську фортецю Азак (слов.Азов[5]) у гирлі Дону. Перший штурм, який відбувся весною 1559 р., ледве не завершився успіхом, якби на допомогу яничарському гарнізону не надійшли війська ногайської орди та шість великих турецьких галер з допоміжними підрозділами. Для Османської імперії атака українського польового ватажка стала великою несподіванкою, адже це сталося вперше в існуванні цієї Азовської фортеці — важливого стратегічного пункту на великому стародавньому торговому шляху, що звався Шовкова дорога. На початку осені того ж року відбувся черговий наступ Д. Вишневецького. Турецький адмірал Алі Реіс повідомляв до Стамбула, що войовничий «отаман Дмитрашка» на чолі чотирьох тисяч козаків декілька тижнів тримав в облозі фортецю, а потім змушений був відійти. Через деякий час князь Вишневецький залучив собі на допомогу черкеські загони на чолі з «Кансуком» та «Жане» і разом з ними у 1560 р. знову здійснив невдалий напад на Азов. Французькі історики порівнювали військові приготування турків під час оборони Азова від козаків з приготуванням Османської імперії до війн проти Венеції та Священної імперії.
У 1577 р. українські козаки здійснили вдалий напад на татарське місто Білий Сарай, що розташовувалося у Північному Приазов’ї, на косі, що на захід від гирла річки Кальміус. З того часу вщент зруйноване українцями ординське місто вже не могло повстати з руїн. Натомість на Білосарайській косі козацькі «уходники» з України тепер могли вільно виловлювати рибу з Азовського моря. Від часу військових походів Д. Вишневецького на Азовське узбережжя в історичних джерелах з’являються чи не щорічні повідомлення про присутність українських козаків у Середньому Подонців’ї. Але не тільки українці у великих битвах та локальних боях з турками і татарами прагнули оволодіти землями сучасного Донбасу. З другої половини XVI ст., хоча й не дуже вдало, московські царі намагаються встановити на р. Сіверський Дінець свої сторожі. Так само польські королі та великі литовські князі не обходять своєю увагою цей регіон постійно відсилаючи у Дике Поле свої прикордонні загони, що проводять тут сторожову і розвідувальну діяльність. Власне, у результаті протистояння між московськими, татарськими і польсько-литовськими підрозділами (а їх головним чином представляли загони сформовані в українських воєводствах) на цих землях почали започатковуватися тимчасові військові «осадчі» поселення, які з часом перетворювалися вже на місцеві зимівники, хутори та села. Оцінюючи українсько-московські конфлікти за право володіти нічийними на той час землями Донеччини і Луганщини, сучасний російський історик Андрій Папков зробив такий висновок: «…Росіяни і українці у 80-х роках XVI ст. зіштовхнулися на Полі як піддані ворожих один одному держав. Сутички, які інколи перетворювалися на повноцінні битви, проходили не тільки в прикордонному районі, черкаси (українці. — Т.Ч.) проникали досить глибоко [у межі Московського царства]».
У 1585 р. представник московського уряду на Дону Р. Вердевський повідомляв до Москви про розгром українцями російської сторожі, яка знаходилася поблизу озера Багатий Затон. Того ж року загін з українських воєводств Речі Посполитої під керівництвом Д. Семпського «…приходив війною у государеву землю, у Брянський уїзд на государеві дворцові села». Одночасно українські козаки з Черкас і Канева приходили до селища Новосиль, де громили місцевих поселенців. У 1586 р. у районі басейну Сіверського Дінця воювали козацькі підрозділи на чолі з отаманами Петром Верчуном і Терехом Шелудивим. Вони наводили жах на жителів прикордонних російських міст Лівни і Воронеж, неодноразово нападали на татарські чамбули. Російський Воєвода А. Панютін повідомляв, що українські козаки «кримських людей по Донцю (Сіверському Донцю. — Т.Ч.) усе літо, тих усіх громили і багатьох і на Поле не пропускають, так і по усім окраїнним городам в Сіверських городах государевим людям задори чинять». «Воровським черкасам» (так «милозвучно» називали українців у тогочасній московській документації) протистояли загони прикордонних російських сторож на чолі з В. Андреєвим, Ф. Бутурліним, Ю. Булгаковим. Воювати з українцями були відправлені загони з Шацька і Ряжська на чолі з князем П. Горчаковим та І. Губіним. Для боротьби з українськими загонами у Дикому Полі формувалися підрозділи у таких московських містечках як Орел, Мценськ, Михайлів та інших прикордонних поселеннях. Щоб убезпечитись від таких нападів зі сторони Речі Посполитої у 1588 р. московський цар за прикладом польського короля Стефана Баторія (той почав формувати на основі українського козацтва реєстрові загони) наймає на військову службу 50 українських козаків на чолі з отаманом Яцьком Лисим. Невдовзі до них приєднується підрозділ з 35 українців на чолі з отаманом Агеєм Мартиненком. У травні того ж року вони були послані до гирла р. Айдар та униз по Сіверському Дінцю для протидії «черкасам». Протягом літа 1588 р. загін найманців Я. Лисого вступав у сутичку з підрозділом українського козацтва на чолі з сотником Лазарем, отаманами Лук’яном Карнаухом, П. Берчуном та Калошею поблизу Княжих гір та інших місцевостей Дикого Поля. У 1589 р. А. Мартиненко (Мартинов) скаржився воєводі Воронежа, що їх дуже часто посилають воювати з українськими козаками, але не надають необхідного озброєння. Українці, що знаходилися на службі у московського царя не до кінця усвідомлювали особливості свого положення та досить часто діяли всупереч з інтересами сусідньої держави. Джерела засвідчують, що московські воєводи не дуже довіряли найманим українським козакам.
Наприкінці 1580-х рр. московські воєводи Г. Борисов та І. Вахромеєв відправили до Києва посланця з грамотою, у якій висловлювали невдоволення з приводу «свавільства» українських козаків у Путивльському, Рильському і Брянському уїздах, а також на р. Сіверський Дінець. У грамоті від російських урядників до польської влади за 1590 р. відзначалося, що українці розгромили «сторожі» росіян на чолі з В. Олад’їним, І. Тютчевим і Т. Кузьміном, які були послані у район Сіверського Дінця. У грамоті також наголошувалося на тому, що один з козацьких загонів формувався у Переяславі на чолі з отаманом Стрільбицьким. У 1590 р. українські козаки з Черкас, Канева та Переяслава завоювали Воронеж, аргументуючи це тим, що «государеві люди» не надавали їм допомоги для боротьби проти кримських і азовських татар. При цьому, як засвідчував документ, «черкаси прийшли уночі і те місто спалили, і государева воєводу вбили, і людей багатьох побили, а інших спалили, а інших живих спіймали, і багато шкоди причинили». Цікаво, що у нападах на російські сторожі, підрозділи та прикордонні містечка брали участь не лише шляхтичі та козаки з України, але навіть й українські селяни. «…Того ніколи не бувало і не в мирний час, що посполиті сполучившись з бесермени (татарами. — Т.Ч.) та просту кров проливали», — писалося у документі під назвою «Список образ до Жигимонта короля» від 10 липня 1592 р. Згідно з цим документом вказувалося, що лише протягом першої половини цього року у Дикому Полі від рук українців загинуло близько 200 російських людей. Влітку 1598 р. українські козаки витримали бій з військами білгородського голови К. Мясного. У 1590-х рр. з російськими «служилими людьми» у районі Дикого поля воювали загони українців на чолі із запорозьким отаманом Мишаком, які «ходили по Донцу, і по Осколу, і по Дону і громили государських людей». У цей же час тут з російськими зайдами воювали козацькі загони на чолі з Петром Верчуном і Тимофієм Шолудивим. Такі дії українців неодноразово обговорювалися під польсько-московських переговорів. Зокрема, у 1590 р. в одному з «перемирних» документів між Варшавою і Москвою вказувалося на те, щоб «намісники, і воєводи, і державці поміж собою з обох сторін шукали і лихих [козаків] страчували».
На переломі ХVІ і ХVІІ ст. українське козацтво рішуче заявляє про себе як про захисника християнської віри та рицарську спільноту. Як дослідив Сергій Плохій, ставлення до козаків як оборонців християн від мусульманської загрози розпочалося ще від 1577 р. Саме тоді, перебуваючи на страті Івана Підкови у Львові, католик з Італії Філіпо Тальдучі записав передсмертну промову козацького ватажка, у якій були й такі слова: «...Я завжди боровся мужньо і як чесний рицар проти ворогів християнської віри та завжди прагнув бути щитом проти невірних…». І справді, керівники Війська Запорозького з того часу почали неодноразово наголошувати на своєму рицарському служінні всезагальному християнству та повсякчасній боротьбі проти його ворогів. У цей час українські козаки почали самоусвідомлювати себе рицарями, тобто особисто вільними людьми, спосіб життя яких визначали воєнне ремесло й належність до корпоративно окресленої військової спільноти. До головних рицарських чеснот, які були притаманні козакам, були мужність, відвага, вірність, гідність, честь, добра слава, здатність до самопожертви, патріотизм, служіння високим ідеалам — боротьба проти ворогів Святого Хреста, оборона вітчизни та захист покривдженої православної церкви.
Невдовзі «український фронт» ідеологічного та військового протистояння між Християнською та Ісламською цивілізаціями проявляється у більш практичних формах, а саме проголошенні козаками захисту православного населення українських воєводств Речі Посполитої. У 1610 р. козацька старшина внесла протест до книги гродського суду Києва про ущемлення прав православних. Через десять років гетьман Петро Конашевич-Сагайдачний сприяв поновленню діяльності Київської митрополії. У 1621 р. 350 священиків з усієї України на чолі з митрополитом Йовом Борецьким були присутні під час проведення козацької ради, а в 1628 р. козацька делегація взяла участь у православному церковному соборі. «…Йдеться про віру з якою помремо», — неодноразово заявляли у цей час козаки, всіляко підтримуючи православне українське духівництво.
Перші три десятиріччя XVII ст. відзначаються бурхливим ростом не лише військової, але й політичної ваги козацької організації. Її керівники не визнають численних заборонних постанов сеймів Речі Посполитої (1604, 1605, 1607, 1609, 1611, 1613, 1616 рр.) щодо обмеження свого внутрішньополітичного статусу. Починає проявляти себе й певна декларативність підданства королівській владі, адже незважаючи на універсали Сигізмунда ІІІ Вази, які забороняли «свавільничати» козацтву в українських воєводствах Польсько-Литовської держави і на міжнародній арені, продовжувалися самочинні козацькі походи на Туреччину, Крим, Молдавію, поширювалася козацька юрисдикція на «волость», тобто Центральну Україну.
У 1604 р. кримський хан Кази-Гірей з приводу відновлення мирних стосунків з Річчю Посполитою писав до короля: «...спокій є тоді, коли нема на Дніпрі козаків». Та наступний рік не приносить ханові спокою — козаки розбивають його загони на Дністрі. Виправдовуючись, Сигізмунд ІІІ Ваза пише до Стамбула, що українські козаки не підкоряються його владі. Це й справді було так, адже українські козаки «промишляли» не тільки на Дніпрі, але й на річках Сіверський Дінець і Тор, при чому вони захоплювали у полон не тільки російські сторожі, але й московитів, які добували «на Тору» сіль, а також виводили звідси татарські табуни. Зокрема, у 1622 р. у районі Дикого Поля перебував 2-х тисячний козацький загін на чолі з полковником Федором Пирським[6], який мав намір завоювати ряд прикордонних містечок Московського царства.
З початку XVII ст. на землях Дикого Поля українці знаходять собі новий прибутковий військовий промисел. Вони починають заважати проведенню зустрічей посланців Кримського ханства та Московського царства у прикордонних Валуйках. Саме це невелике містечко було визначено як постійне місце для передачі «грошової казни», тобто данини російськими царями кримським ханам, яку Москва щорічно платила Бахчисараю як правонаступникам Золотої Орди. У 1620 р. українці спіймали в степу російського посла М. Міляєва, забрали у нього «упоминки» для хана та вбили. Через чотири роки, у березні 1624 р., українські козаки перехопили на шляху до Москви поблизу р. Молочні води «на Овечому броду» російських посланців Я. Дашкова, В. Волкова, А. Ситникова і татарина Денкула-Батия, які везли ханську грамоту до царя. Після двох діб перебування у козацькому полоні А. Ситников зумів утекти та повідомити, що бачив 700 українців на р. Молочні Води та близько 800 українських козаків у верхній течії р. Тор. Окрім того, на допиті Ситников повідомив, що бачив у районі Святогірського монастиря п’ятьох «черкас», а монастирські ченці розповідали йому про будівництво козаками 40 суден на Сіверському Донці. У 1627 р. з Валуйок повідомляли до Москви про постійну загрозу від українських козаків: «…А приходили вони з Дінця з Бахмутова, а на Бахмутові їх чоловік з 70, а хочуть вони по Дінцю і вверх по Осколу твоїх государевих людей, які ходять по Дінцю і по
Осколу для своїх промислів побивати». Весною 1631 р., як повідомляв з Валуйок воєвода І. Колонтовський, козацький загін з 60 осіб напав на валуйське передмістя та захопив у полон кілька десятків місцевих жителів, а також забрав у російських стрільців коней. Маловідомим і до сьогодні є той цікавий факт, що одними з перших українців, які були заслані Москвою на Сибір стали п’ять козаків на чолі з Олексієм Шафраном, яких у 1626 р. було затримано поблизу Валуйок та відправлено у Москву. Звідти українських козаків, згідно з царським указом, відправлено у сибірське заслання. Поряд з проведенням військових дій проти росіян на прикордонних землях Донеччини та Луганщини, українці успішно воюють з турками на берегах та в акваторії Чорного і Азовського морів. Але не тільки завдяки морським походам українське козацтво стало відомим на той час у всьому світі. Вже під кінець XVI ст. козаки з України поширили свої сухопутні виправи на все північне узбережжя Азовського та Чорного морів. Завдяки цьому увесь величезний простір Дикого Поля між Дніпром і Доном перетворився на зону активного здобичництва українського козацтва, особливо обабіч річок Міус та Сіверський Дінець.
З огляду на блокування турецьким флотом гирла Дніпра, українські козаки використовували вихід у Чорне море (яке з того часу перестало бути внутрішнім «турецьким озером») через Азовське море — спочатку вони йшли на чайках руслами р. Самари, потім входили до Вовчої і її ліву притоку Осикову, а з неї Бересніговою, або Широкою діставалися до Кальміуса, з якого виходили в Азовське море, щоб через Керченську протоку увійти до Чорного моря. Досить часто вони поверталися цим шляхом до себе додому. Так, наприклад, влітку 1638 р. близько 1 тисячі 700 українських козаків на 30 чайках воювали з турками на Чорному морі в районі коси Тузла неподалік сучасної Керчі. Власне, вони хотіли таким чином добратися до берегів Азовського моря та увійти у гирло Кальміусу. Восени 1628 р. гетьманом реєстрового Війська Запорозького обирають Івана Сулиму. На цій посаді він змінює досвідченого Михайла Дорошенка, який загинув у боротьбі з ворогами. Однак відомим на той час він стає не завдяки гетьманській булаві (невдовзі його переобирають), а завдячуючи вмінню організовувати штурми фортець та завойовувати неприступні твердині. У 1629 р. Сулима організовує похід майже сорокатисячного козацького війська до Перекопу, а через кілька років, як засвідчували джерела, намагається завоювати неприступну турецьку фортецю Азов у гирлі річки Дону: «Року зась 1633 Сулима, гетман войска низового Запорожского, в моноксилах (невеликих човнах. — Т.Ч.) от Сечи по Днепру, потом по Черном мору, через весь Босфор Кимерійський в Местицкое заплинувши озеро, достал был прекрепкого турецкого в Азии града Азова».
У 1634 р. І. Сулима знову здійснює два напади на важливий військовий форпост Османської імперії — фортецю Азов. 10 серпня 30 човнів-«чайок» з українськими козаками, що поверталися з Дону, з’явилися біля Азова. Майже чотири дні продовжувалася облога фортеці за допомогою артилерійського вогню козацьких гармат та безперестанних атак запорозьких «морських піхотинців». Але і цього разу Сулимі не вдалося оволодіти турецьким укріпленням. У вересні того ж року він здійснює повторний похід на Азовську фортецю. Цього разу була збільшена кількість атакуючих козаків — до трьох тисяч, а також помінялася тактика ведення штурму. Якщо під час першого нападу атаки замку здійснювалися лише з одного боку, то тепер І. Сулима віддав наказ штурмувати фортецю з усіх боків. Такі дії козацького воєначальника призвели до певного успіху — запорожці, зруйнувавши частину стіни, увірвалися до фортечного посаду. І лише несподівана поява під містом численної ногайської орди не дозволила козацькому війську оволодіти Азовом.
Незважаючи на те, що Азов не був взятий козаками, кілька великих штурмів добре укріпленої турецької фортеці українцями засвідчили зростаюче воєнне мистецтво запорозького війська, керівники якого, застосовуючи невеликі людські ресурси та артилерію, намагалися вирішити на свою користь надскладні військові завдання. Як свідчив сучасник, влітку 1635 р. І. Сулима знову планував оволодіти Азовом: «Да він же отаман Сулим говорив на морі такі речі: якщо великий государ Михайло Федорович дозволить донському війську пошук вчинити під Озовом (Азовом. — Т.Ч.), і я де був з Дніпра війська всі з собою взяв, а озовським людям свою недружбу і трату свою оплатив». У 1637 р. українські козаки виконали мрію гетьмана І. Сулими та разом з донцями нарешті оволоділи фортецею і утримували її під своєю владою до 1642 р. І, звичайно, військовий досвід попередніх нападів на місто став їм у великій нагоді. Донський отаман М. Татаринов у 1638 р. стверджував, що на Дону і в Азові перебувало майже 10 тисяч українських козаків. Він також залишив цікаве свідчення про те, як українці добиралися до Азова: «…На Дінці Сіверському зустріли запорозьких черкас, чоловік із 50, ідуть вони рікою Дінцем стругами, а берегом п’ять чоловік гонять коней дванадцять, а сказали їм, що вони їдуть до них у Азов». Щоб проникнути до охопленої звідусіль турками Азовської фортеці запорожці, згідно із записами турка Евлія Челебі, здійснювали неймовірні вчинки: «…Багато невірних козаків зуміли проникнути до фортеці,
стрибаючи, роздягнувшись, у Дон і пливучи під водою на спині з очеретиною в роті. Зброю й амуніцію вони складали у шкіряні мішки, які тягли за собою пливучи, і так підтримували фортецю». До нашого часу дійшло кілька варіантів української народної думи під назвою «Втеча трьох братів із города Азова з турецької неволі», яка, очевидно, описує події після 1642 р., коли турки вже повернули фортецю до своїх володінь:
…Що в одному ми полку бували
У турецькій, бусурменській у тяжкій неволі,
У городі у Азові побували,
Із города Азова вмісті із пліну утікали
Напади українських козаків на прикордонні містечка Московського царства, а, отже, їхня довголітня боротьба за Дике Поле у басейні річки Дон продовжувалися й надалі — протягом 1630-х — 1640-х рр. Саме з цього часу почалася справжня військова колонізація українцями Донбаського лісостепу[7] У вересні 1636 р. донський козак Ф. Олябьев повідомляв, що «на Дону вчинилося воровство велике від черкас». У 1637, 1639 та 1640 рр., загін на чолі з Іваном Богуном (очевидно, однофамілець знаменитого сподвижника гетьмана Б. Хмельницького) нападав на російські військові загони в межах Муравського шляху. У 1642 р. представники донського козацтва засвідчували присутність великої кількості українців у межиріччі Сіверського Дінця і Дону: «…Стало от них по Дону и по Донцу [Северскому] воровство большое: пришли из Литвы немалые люди, более семисот человек, нас, холопей твоих, в разьезде и всяких чинов твоих государевых людей громят и рубят и Дон реку пересекли, а на Донце, государь, лежат многие люди, а беглецы от них к нам уходят…». Незадовго до того, у 1641 р. отаман Мокійка з 30 кінними і 8 пішими козаками напав на російське посольство М. Засецького, який їхав з царською грамотою до Війська Донського. 80 черкаських козаків на чолі з отаманом Василем Коконом у липні того ж року атакували озброєних валуйських міщан, які хотіли добувати на Тору сіль, однак росіяни відбилися і захопили у полон українця, який на допиті засвідчив, що «прийшли вони з литовського міста Плотави (Полтави. — Т.Ч.) отаман черкашенин Василь Кокон з товаришами, 80 чоловік, на Сіверський Донець і на інші запольні річки, на річку на Дон, побивати московських людей і не пропущати з Московщини рікою Доном і Сіверським Дінцем в Азов государських московських людей і із Азова на Москву». Наприкінці квітня 1642 р. українці захопили в полон кількох жителів Валуйок, яких тримали у своєму таборі, що був розташований при впадінні р. Жеребець у Сіверський Дінець. У цьому, по суті, вже постійному поселенні знаходилося близько 700 козаків на чолі з полковником Війська Запорозького Григорієм Торським та отаманом Василем Рябухою. 13 листопада 1642 р. поблизу витоків р. Тор козаки напали на турецьких і татарських послів (їх супроводжували московські дипломати та російський військовий загін), які поверталися з Москви до Стамбула і Бахчисарая, при цьому під час швидкоплинного бою загинула велика частина російських дипломатів та вояків. У той же час козаки на чолі з отаманом Мокієм на р. Матякіній розгромили посольство московського посла до Війська Донського М. Засєкіна 20 травня 1643 р. вдбувся великий бій українського козацтва з російськими «служилими людьми» на Дону. У 1644 р. українські козаки воювали з російською мордвою у Тамбовському уїзді Московського царства, а потім на р. Сіверський Донець організували засідку для кримського і російського посольства. Наступного року українцями у Дикому Полі були розгромлені росіяни, які обмінювалися полоненими з татарами та передавали їм данину. 5 червня 1646 р. син боярський з Воронежа Т. Колчанін зі своїм загоном близько доби відбивався від українців у районі р. Айдар. Того ж, 1647 р., українські козаки напали на російських «служилих людей», які поверталися з Крима у супроводі посольства Т. Караулова.
У цей час українці досить часто нападали на росіян у районі Подоння. Згідно з повідомленнями донських козаків влітку 1644 р. з обох сторін Дону знаходилися військові сторожі українських козаків, що нараховували більше 500 вояків. Власне, у цей час на р. Дон українським козацтвом були встановлені постійні переправи-«ходи» (на основі одного з яких планувалося збудувати «город»), які охоронялися українцями. Про це переконливо свідчила записка прикордонного воєводи О. Бутурліна від 6 жовтня 1646 р.: «А как де, государь, в тех местах город будет, и черкасской де ход в мордовские и в черемисские места и татарские перелазы по реке по Дону отымет, и воровства от черкас по реке по Дону не будет». Досить частими, як засвідчують тогочасні джерела, були вилазки українського козацтва углиб Московського царства — «на мордовські і черемиські міста». Зокрема, у лютому 1641 р. козаки на чолі з отаманом Іваном Германком воювали з мордвою поблизу Алатира[8], а в січні 1642 р. неподалік Шацька[9] Невдовзі І. Германок був захоплений російськими військами і повішений на острах козакам на Донецькій дорозі, неподалік Валуйок. Однак напади не припинялися — три сотні козаків на чолі з отаманом Марком Петрухненком громили московитів на річках Дон та Богучар. 30 грудня 1646 р. кілька десятків українських козаків напали на росіян, які ночували на р. Глибокій та відбили у них 6 коней і поранили одного донця. Про обсяг постійних більших та менших нападів українців на Московське царство у 1640-х рр. переконливо свідчить документ під назвою: «Список обидный, которые обиды вчинились в царского величества в порубежных городах его господарства людям з королевского величества стороны от польских и литовских людей». З початком у 1648 р. революційного повстання українського народу на чолі з Б. Хмельницьким та утвердженням владних адміністративних інститутів Української козацької держави прикордонні полковники Війська Запорозького та кошові отамани Запрозької Січі намагалися контролювати ситуацію на Дикому Полі та опанувати стихійну колонізацію межиріччя Дніпра та Дону. Однак військові сутички українців з росіянами і татарами на землях Донбасу продовжувалися. Гетьманський та кошовий уряди проводили політику протидії військово-господарському освоєнню Московським царством значної території Дикого Поля. Окрім того, Б. Хмельницький був проти московсько-кримського та московсько-польського політичного зближення. Про це свідчили постійні напади на російські посольства, які рухалися до Кримського ханства чи Речі Посполитої. Підрозділи українського козацтва протягом кінця 1640-х — 1650-х рр. діяли у районі р. Сіверський Донець та не допускали до зустрічей російських і кримських дипломатів у Валуйках. Щоб примусити царський уряд розірвати Полянівський мир 1634 р. з Річчю Посполитою та підписати мирну угоду з Україною, гетьман Б. Хмельницький почав проводити справжню інформаційну війну на українському-російському прикордонні, поширюючи чутки про спільний військовий напад з Кримським ханством на Московське царство та Військо Донське. Про це зокрема повідомляли російським урядникам жителі Путивля, які після повернення з Миргороду засвідчували, що українці і татари готують напад на донських козаків, а потім і на царські міста. У зв’язку з цим на кордоні відчувалося постійне напруження. Воно не було зняте і посольством Б. Хмельницького до Війська Донського, яке вимагало припинення виступів донців проти Бахчисараю та Стамбула. Весною 1650 р. на російській Білгородчині поширилися чутки, що Україна помирилася з Польщею та готуються разом наступати на Москву через Білгород і Путивль.
Білгородський і путивльський воєводи почали готуватися до відбиття нападу, а організація оборони була доручена Б. Репніну. Побоювання, що під час штурму м. Корочі місцеві українці здадуть місто своїм землякам висловлював корочанський воєвода І. Ржевський. Восени 1650 р. гетьман Б. Хмельницький вислав 6-тисячний козацьке військо для блокування Війська Донського на виконання положень мирної угоди з Османською імперією. Хоча донським козакам українці заявили, що прийшли на Кальміуську «сакму» для того щоб «підкараулити» татар.
У 1670–1690-х рр. розпочалися нові спроби українського козацтва оволодіти турецьким Азовом. У 1673 р. кількатисячне військо на чолі з кошовим отаманом Іваном Сірком безуспішно штурмували азовську твердиню та понищили кількадесять поселень татарських і ногайських козаків в Північному Приазов’ї. Посилена військово-сторожова служба українського козацтва наприкінці 1680-х — першій половині 1690-х рр. дозволила у 1695 р. штурмувати, а у 1696 р. — захопити турецьку фортецю Азов. Влітку 1696 р. близько 15 тисяч козаків з Чернігівського, Гадяцького, Лубенського полків, а також компанійці та сердюки з Лівобережжя під керівництвом Я. Лизогуба взяли участь у другому московсько-українському поході на Азов. Українські козаки відзначилися протягом майже місячної облоги Азова, з 17 червня до 18 липня. У результаті чисельних штурмів цієї потужної турецької фортеці загинуло 160 і було поранено 272 українців. 19 липня турецький гарнізон Азовської фортеці капітулював, що спричинило велику паніку в Османській імперії та Кримському ханстві, а також велике піднесення у країн-учасниць Священної Ліги.
«И так украинские казаки, взошед на вал с гетманом своим Мазепою и с наказным гетманом Яковом Лизогубовым…», — засвідчував історик XVIII ст. Г.З. Байер. У царській грамоті до Константинопольського патріарха було зазначено: «…Малороссийские войска земляной вал к неприятельскому рву отовсюду равномерно привалили, и из-за того валу ров заметав и заровняв, тем же валом через тот ров до неприятельского валу дошли, и валы сообщили толь близко, еже возможно было с неприятели, кроме оружия, едиными руками терзатися; уже и земля за их вал метанием в город сыпалась. И сего же настоящего июля месяца 17 числа, в пяток, малороссийские войска, по жребию своему в тех трудех пребывающие, при которых неотступно пребывая муж в добродетели и в военных трудех искусный гетман наказный Яков Лизогуб…». Повернення російських військ до Москви було обставлено надзвичайно урочисто й досить незвично для жителів столиці. Гучне світське святкування Азовської перемоги над турками означало офіційний початок імперського періоду в історії Московської держави, а проїзд Петра І попід класичною Тріумфальною аркою у Москві (до речі, вона була збудована за проектом українського архітектора І. Зарудного) мало символізувати наступність подвигів античних імператорів, а, отже, означало претензії царської влади на міфічну «всесвітню» спадщину Римської імперії.
Сьогодні на стіні Свято-Успенського собору у м. Чернігові знаходиться урочиста меморіальна плита на честь наказного гетьмана та чернігівського полковника Української козацької держави Якова Кіндратовича Лизогуба (роки життя: 1620–1698 рр.), який прославився тим, що за наказом гетьмана Івана Мазепи допоміг царю Петру І отримати одну з найбільших військових перемог Росії у XVII ст.:
Зде Яков Лизогуб воин
Роский славный,
Полковник Черниговский храбрый,
Бодрый, давный,
Благоразумный сего града оградитель,
Азова і многіх міст кріпкий
Побідитель
Численні військові походи українського козацтва до Туреччини і Криму, османські володіння в Молдавії, Північному Причорномор’ї та Приазов’ї, акваторіях Чорного і Азовського морів викликали велике занепокоєння у Стамбулі й, одночасно, сприймалися європейським світом як закономірний прояв військової боротьби представників східного християнського світу з османсько-мусульманською загрозою. Протягом довгих двохсот років (!), від початку XVI і до кінця XVII ст., українці самовіддано боролися за вихід до Азовського моря та оволодіння донецькими землями Дикого Поля. У виснажливій боротьбі не тільки з турками і татарами, але і росіянами, загинуло чимало наших пращурів, однак їхні життя не пропали задарма — вже з середини 1650-х рр. на території Дніпрово-Донського межиріччя почали виникати «стаціонарні» українські слободи, хутори та зимівники. З часом вони перетворювалися на села та міста в межах Степового кордону Європи. А на узбережжі Азовського моря під обороною запорозьких козаків виникали риболовецькі поселення, на основі яких пізніше було збудовано приморські порти та вже у ХХ ст. з’явилися оздоровчі курортні міста. Так творилася українська історія Донеччини та Луганщини.
2. Військово-господарська колонізація Донбасу
Як вже зазначалося у попередньому розділі, ще від початку XVI ст. українці почали за допомогою «меча та плугу» активне господарське освоєння земель сучасного Донбасу. Після завершення московсько-литовської війни 1500–1503 рр. певна кількість українського люду подалася шукати кращого життя у межиріччя Дніпра та Дону й, осівши тут, почала займатися уходництвом — ловити рибу, відстрілювати звірів, заготовляти сіль тощо. Козацтво організовувало свої структури тут самовільно, всупереч постанов будь-яких тогочасних державних органів влади. У цей час при гирлі Кальміуса, на місці давнього венеціансько-генуезького міста Адомахи засновується укріплений козацький форпост Домаха, який пізніше отримав назву Кальміуська Слобода[10]. Тоді ж на землях при впадінні у р. Казенний Торець (Тор) у Сіверський Дінець споруджується Козацька або ж Гола Пристань. На річці Вовчій у межах сучасного села Олексіївка виникає ще одна Козацька Пристань, де українські козаки готували свої чайки для походу на Чорне море. Окрім того, на берегах річок Вовчої, Кальміуса, Кринки, Солоної і Торця встановлюються козацькі сторожі, караули та пікети-«бекети». Під час відомих походів через Донецький степ на чолі з князями Дмитром Вишневецьким (Азовські походи 1559–1560 рр.) та Михайлом Вишневецьким (Астраханський похід 1569–1570 рр.), після повернення військ додому, багато козаків залишилися тут на «постійне місце проживання». Наприкінці XVI ст. у межах річок Сіверський Донець та Кальміус діяв загін запорозького отамана Матвія Федоренка (Федорова). Московським урядовцям О. Зінов’єву та Ф. Кіреєву доручалося провести своєрідні переговори із запорожськими козаками та довідатися як вони себе поводять щодо російських «служилих людей», чи пропускають московські посольства до Криму, чи не нападають на кримських послів тощо. «Опасность украинской колонизации для России заключалась в том, что селившиеся украинцы не приносили присяги Федору Ивановичу. Следовательно продолжали оставаться подданными Речи Посполитой. Поэтому русское правительство опасалось такого освоения земель черкасами (українцами. — Т.Ч.)… Но процесс расселения украинцев на границах Российского царства продолжался, и московское правительство остановить его не могло», — зробив висновок щодо української колонізації сучасних земель Донеччини та Луганщини російський історик А. Папков. Присутність українців у давні часи на землях Північного Приазов’я засвідчують багато історичних джерел. Зокрема, у 1626 р. запорозький отаман О. Шафран розповідав: «…И черкасы (українці. — Т.Ч.), Олексей с товарищи, сказывали как они с Дону поехали и перевезлись через речку Аксай, которая пришла с Поля и пала в Тузлу, а Тузла — в Дон, под казачьи городки… пошли вверх по Тузлу, а шли Тузлом 3 дни. И, покиня Тузлов вправе, пошли степью влево и пришли на Кальмиус (виділ. — Авт.)». Весною 1638 р. у відвойованій у турків фортеці Азов близько 10 000 українських козаків хотіли «стати особо і жити особо». У заснованих українцями в межах колишнього Дикого Поля населених пунктах встановлювалася козацька влада на чолі з «старшими отаманами». Так, у соляному містечку Тор (суч. Слов’янськ Донецької обл.) отаманував Семен Забузький, про що свідчить один з його листів до воєводи сусіднього російського м. Валуйки: «Від мене Семена Забузького, старшого отамана війська Його королівської Милості Запорозького государю Павлу Федоровичу Леонтєву, валуйському воєводі його царського величества, много чолом б’ємо. Писав ти до нас про тих ворів, що погромили дворянина Михайла Засєкіна і козаків, що йшли по государевому указу. Отже того дворянина громили Мокій та Тимошко: я їх не застав, а тоб затримав. А відомо тобі чиню, що той Мокій і Івашко сліпий живуть в Миргороді — вони знають всіх своїх товаришів; а старшим був у них Кирій — той живе у Голтві, а інших я не знаю. Вони самі знають про себе і своїх товаришів. По сім тобі багато чолом б’ю. Писано з Тору, 1642 р. червня 12 дня (виділ. — Т.Ч.)». Від 1648 р., коли розпочалося революційне повстання українського народу та утвердження під проводом гетьмана Б. Хмельницького Української козацької держави Військо Запорозьке налагоджує дипломатичні стосунки з Кримським хаством та Військом Донським. У перервах між військовими діями та після значних перемог козацького війська розпочинаються мирні переговори з урядом Польщі. Невдовзі встановлюються контакти (на рівні обміну послів) з Московською державою, Османською імперією, Молдавським й Трансільванським князівствами. У 1649 р. започатковується українська дипломатія з Великим князівством Литовським, Валашським (територія суч. Румунії) і Молдавським князівствами, з 1650 р. — Австрійською імперією та Венеціанською республікою, трохи згодом — з Шведським королівством та Брандебургським кюрфюрством (територія суч. Німеччини).
Поступово гетьманський уряд Б. Хмельницького починає поширювати свою владу на великий обшир між Дніпром та Доном. У 1649 р. між Чигирином і Стамбулом було укладено торгову угоду, яка називалася «Договір між турецьким цісарем і Військом Запорозьким та народом Руським про торгівлю на Чорному морі» (т. зв. Чорноморська конвенція). У її 1-му пункті відзначалося, що «Цісар Й[ого] М[илість] Турецький дозволяє Козацькому війську та його державі плавати по Чорному морю до всіх своїх портів, міст і островів, по Білому (Середземному. — Т.Ч.) морю до всіх своїх держав, островів та інших портів і до портів чужоземних володарів і християнських держав, а також по всіх ріках та містах, з якими мають вести торгівлю, товари, що їх захочуть продавати, купувати і міняти за своєю волею зупинятись у портах, в'їжджати в них, коли захочуть, без жодної затримки, перешкоди і труднощів». Згідно з 7-м пунктом українсько-турецької угоди, гетьманський уряд новопосталої держави також мав контролювати річку Дон, щоб козаки, які перебували там, не чинили жодних «розбоїв» та не виходили на своїх човнах у Чорне море: «Якщо на Дону яке свавілля сталося б і звідти вийшли б на море для розбою, козацькі галери разом з турецькими мають свавільників ловити та карати і взаємно один одному допомагати, щоб море було чисте і вільне». Отже, територія басейну Дону входила до переліку геополітичних інтересів держави Б. Хмельницького.
Як засвідчують джерела, ще у першій половині XVII ст. за сіллю у район сучасного Слов’янська (у ті часи це місто мали назву Тор) приїжджали козацько-чумацькі валки, які складалися з ватаг до півтисячі осіб. Уходники з Новгород-Сіверщини засновували тимчасові соляні промисли у Торі, входячи у торгівельні стосунки з татарами. Зокрема, у 1653 р. на р. Тор варили сіль близько 400 українців. Як засвідчує документ, тут знаходилися «зарубежные черкасы с 400 человек без жен и без детей, не на жительство для соляного варения, изб и них и крепостей никаких нет, стоят обозом, а отаман де ы них черкашенин Иван Лысой города Полтавы, а наваря де они соли пойдут к себе, а иные де черкасы приезжают для соленого варения и живут на Тору недели по две и по три». Універсал гетьмана Б. Хмельницького від 15 січня 1655 р. засвідчував, що під його владою знаходилися вся територія від Ізюмського перевозу до Дону: «…Від самарських же земель через степ до самої ріки Дону, де ще за гетьмана козацького Предслава Лянцкоронського козаки запорожські свої зимівники мали (виділ. — Т.Ч.)». Тобто можна стверджувати, що з цього часу Донбас входив не тільки до сфери політичних та господарських інтересів Української козацької держави, але і входив до її складу. Інша справа, що з цим не завжди погоджувалися уряди Кримського ханства, Московського царства та Османської імперії.
У результаті великого міграційного відтоку козацтва та цивільного українського населення з Правобережної України у район прикордоння Московського царства з середини XVII ст. починає формуватися Слобідська Україна, до піденної території якої входили землі сучасного Донбасу. Слобожанщина перебувала під владою російських царів, однак за внутрішнім устроєм дублювала полковосотенний устрій Української козацької держави. У межиріччі Дінця й Тору виникають такі українські поселення як: Бахмут (суч. Артемівськ, районний центр Донецької обл.), Маяки (Маяцьк; суч.: с. Маяки, Слов’янського р-ну, Донецької обл.), Тор (суч. Слов’янськ Донецької обл.), Городок (суч.: смт. Райгородок, Слов’янського р-ну), які стали сотенними центрами Ізюмського полку українського козацтва. На лівому березі Сіверського Донця були засновані слободи Андрієві Лози, Бишкін, Савинці та інші поселення, які з часом перетворилися на повноцінні села. Переважна більшість населення цих міст, містечок і сіл становили українці, які переселилися сюди з Поділля, Східної Брацлавщини та правобережної Київщини. Майже повністю українцями було заселене таке порубіжне місто Московського царства як Короча («Красний город на Корочі»)[11]. Окрім того, багато українців проживало у таких тогочасних російських містах і містечках як Білгород, Єлець, Єфремов, Курськ, Вороніж, Кроми, Козлов, Лівни, Михайлів, Оскол, Ольшанськ, Орел, Усерд, Цареборисів, Цареолексіїв та Яблунів. Джерела засвідчують, що росіяни сприймали українців не інакше як іноземців та називали українських поселенців «черкасами», «іноземними черкасами», а пізніше — «малоросіянами». Зокрема, в одній із чолобитних на ім’я воєводи Білгорода за 1647 р. читаємо: «…Б’ють чолом холопи твої білгородські черкаси іноземці 62 чоловіки. За твоїм, государ, указом дано нам холопам твоїм, в Білгороді, вверх по Сіверському Донцю Білу Палату, сінні покоси з гирла до верху».
Про те, що населення Донеччини та Луганщини, а також прикордонних російських міст визнавали владу українських гетьманів засвідчив промовистий факт участі жителів містечка Маяки (Маяцьке), які організували збройний загін та взяли участь у антиросійському повстанні гетьмана Івана Брюховецького у 1668 р. Очевидець тих подій залишив такий запис про ті події (мовою оригіналу): «А ныне … маяцкие люди и черкасы по прелестным воровским листам изменника Ивашки Брюховецкого великому государю изменили и город сожгли и приказного человека Василия Рябинина убили и, разоряя город, пошли к нему Ивашку с изменником с Ивашком Серком и ныне тот город пуст». Як бачимо, перед тим як прийти на допомогу І. Брюховецькому на Лівобережну Україну, жителі московського Маяцка (більшу частину з яких складали «черкаси», тобто українці) вбили місцевого представника царського уряду — «приказного человека», спалили вщент місто та приєдналися до загонів запорозького отамана Івана Сірка. Відомо, що протягом 1687–1709 рр. гетьман Іван Мазепа організовував постійні військові сторожі у Дніпрово-Донському межиріччі. Вже у 1690 р. на річках Міус, Берди і Кальміус перебували «ватажні люди», які були послані туди гетьманом для протидії кримським і азовським татарам. А у 1694 р. український гетьман на чолі багатотисячного козацького війська вирушив у напрямку Білгородчини, щоб відбити можливий татарський напад. Перед тим І. Мазепа вислав у район просування татарської орди до р. Вовчої розвідку, яка доповідала, що кримський хан хоче напасти на «дальні поблизу Дону» московські поселення. Влітку 1696 р. гетьман І. Мазепа очолив великий військовий похід у пониззя Дніпра під час якого у район рр. Кальміуса і Міуса були відправлені спеціальні підрозділи для влаштування там військових сторож і постійних «караулів». Як засвідчував документ: «…А перед тем нашим с Коломка походом, послал я гетман, полковника полтавского с выборным полку его товариством, и полковника конного Ивана Рубана с полком ево… к реке Вовчей для обнятия сторожами и караулами, належитых мест; как на той реке Вовчей, вверх к вершинам Миюсу и Кальмиюсу… откуда мочно тем караулом всякие неприятельские видети переходы. …Полтавского сотника Микиту Плечника, с семидесят и шестьми того ж полку; а с семидесят и четырьма человека конного товариства, в поля дальние, имянно к Бердам, и Молочным [Водам], чтоб там помешкали и присмотрелися, будут ли неприятели бусурманы орды крымские итить под Азов, сею стороною Азовского моря… (виділ. — Т.Ч.)».
Від середини XVII ст. історичний Донбас входив до володінь Запорозької Січі, кіш (уряд) якої на той час перебував на Чортомлицькому мисі. Окрім військових функцій, козаки Чортомлицької Січі також займалися господарськими справами на історичній Донеччині, привозячи звідти рибу, при цьому вона вже була засолена. Це свідчить про існування на місцевих річках спеціальних солеварних промислів. Запорозькі козаки засновують рибні промисли не лише на північному узбережжі Азовського моря, між Доном і Бердою, але і на Єйській косі. Вони проводять широку торгівлю рибою та сіллю з купцями Правобережної та Західної України. Політика гетьманських урядів України та Запорозької Січі приводить до того, що під прикриттям козацької фортеці Домаха у гирлі Кальміуса з’являється Кальміуська козацька слобода, яка забезпечувала українцям вихід до Азовського, а відтак і Чорного моря. У листі про зведення Новобогородицької фортеці за 1688 р. гетьман І. Мазепа писав: «…И ныне та же чернь (запорозькі козаки. — Т.Ч.) с Беред (р. Берди — Т.Ч.) з добычи соленой возвратясь и из городов для добычи рыбной шатость плодить, а во время нашего на Самаре бытия являлись они запорожцы во всем были склонны, а то делалось потому что для добычей на розные места порасходились…».
Протягом другої половини XVII — початку XVIII ст. виникає багато українських поселень вздовж річок Богучар і Айдар на Луганщині, серед яких найбільшими стали Білолуцьк[12], Стара Біла (Старобільськ)[13], Осипівка, Закотне[14] та ін. Більшість з них заснована вихідцями з Правобережної та Слобідської України. Про те як, наприклад, 1650-х рр. засновувався сучасний Слов’янськ свідчив бахмутський козацький полковник Ф. Шидловський повідомляв, що: «В прошлых де годах до 1654 года за Белгородскою чертою за рекою Северским Донцом на Крымской стороне у соленых пяти озер соль варили приезжие всяких чинов люди, черкасы, наездом и стаивали у того промыслу обозами, и в том же году… построен соленой городок Тор и призваны на житие черкасы…». Як вже було зазначено, українцями також було засновано містечко Райгородок на Донеччині, про що свідчить запис у книзі харківського полковника Г. Донця за 1684 р.: «…У гирлі річки Тор і між річкою Сіверський Дінець, поблизу Козацької пристані, де було наказано перенести Маяцький город, побудовано земляний городок мірою городовою стіни 174 сажені. По тому городку 2 башти з проїзними воротами і 4 глухих кутових, у тому числі одна — земляна. Поблизу міста ров у глубину і в ширину по 3 сажні, вал у вишину 3 сажні з гребенем, у підошви 3 з половиною сажні. А всередині того города до валу для міцності приставлені деревяні припалки… А в той город призваний осадчим українець Семен Бронка. Він осадив священника і українців 5 сімей. У цьому городі для оберігання залишені на заставі Харьківського полку козаків 20 з заміною».
Дуже багато козацьких зимівників було утворено в межах території сучасної Луганщини на річках Лугані, Сіверський Донець, Міущик та Луганчик: Кам’яному Броді (у межах суч. м. Луганськ), Красному Ярі (суч. Жовтневий р-н, м. Луганськ), Сухій Балці (суч. село Піонерське, Станично-Луганського р-ну Луганської обл.), Макаровому Яру (с. Пархоменко Краснодонського р-ну), Кружилівській Балці (с. Кружилівка Краснодонського р-ну), Підгоринному урочищі (суч. районний центр м. Слов’яносербськ), Лисичому Байраці (суч. м. Лисичанськ), Черкаському Броді (суч. м. Зимогір’я Слов’яносербського р-ну), Шовковому Протоці (суч. с. Шовкова Протока Лутугинського р-ну), Боборовому Урочищі (суч. с.Іванівка Антрацитівського р-ну), Глибокому Яру (суч. смт. Красний Кут Антрацитівського р-ну), Чорнухиному Байраці (смт. Чорнухине Перевальського р-ну, Луганської обл.) тощо. Як бачимо, багато історичних «козацьких» назв збереглося й донині, хоча багато стародавніх українських назв було змінено. Близько 10 тисяч українських козаків разом з родинами переселилися у 1680-х рр. у межі Ізюмської фортеці. Саме українці з Правобережної Гетьманщини заснували на території Слобідської і Східної України Ізюмський козацький полк, який поширював свій полково-сотенний устрій на землі історичної Донеччини та Луганщини.
Українські козаки від середини XVI ст. протистояли колонізації Донбаського лісостепу з боку Війська Донського. Так у 1706 р. донські козаки скаржилися, що «малороссияне Изюмского полка также во владениях верховых казаков всякое разорение чинят, лес рубят, хлебные поля скотом своим топчут, в одоньях жатный хлеб берут, землю пашут и сено на лугах косят, 10 мая Луганской станицы казака, ехавшего для торга с рыбою, ограбили и убили». У 1744 р. кошовий отаман Війська Запорозького Яким Ігнатович послав на Кальміус своїх представників для переговорів з козаками Війська Донського. При цьому запорозька делегація мала відстоювати право українців на вилов риби та мисливство на річках Кальміусі, Кальчику, Єланчику, Міусі і Темернику. При цьому, як стверджували у той час українські козаки, територія Війська Запорозького Низового поширювалася включно до р. Дон, а не до Кальміуса. 27 серпня 1747 р. російська цариця Елизавета Петрівна з цього приводу навіть була змушена видати імператорський указ, в якому зазначалося: «Бахмутские жители и других городов и слобод малороссияне в отведенное Войску Донскому места в Леонтьевы и Глухие буераки и рубят селитбеной и дровяной лес, которого немало опустошили, и возят на продажу в Бахмут и Тор». Українці та той час контролювали вирубку лісу в Теплинському, Староайдарському, Трьохізбянському, Краснянському та Сухарівському юртах вздовж Сіверського Дінця.
Кальміуська паланка Війська Запорозького Низового[15]. у 1755 р. нараховувала 61 зимівник у 9 урочищах. У цей час, як відзначали дослідники, запорозька колонізація впевнено просувалася до Чорного та Азовського морів на південні землі, за допомогою «плуга», тобто господарської діяльності, а не «меча». Запорозькі козаки все більше починали займатися землеробством, будуючи на берегах річок Донбасу зимівники, а не укріплені військові фортеці. Треба відзначити, що у цей час багато хто з осілих козаків намагався уникнути обтяжливої військової служби, посилаючи замість себе до українського війська своїх найманих робітників. Така загрозлива тенденція набула великих масштабів та змусила керівництво Нової Січі видати розпорядження, щоб «самим господарям доброхітно прибувати» до війська. У 1756 р. за розпорядженням гетьмана К. Розумовського на Січі мали робити перепис козаків, з огляду на що кошовий отаман Г. Федоров повідомляв, що його важко зробити. Це аргументувалося тим, що козаки живуть «на далекій від Січі відстані, по низу Дніпра, також в Кальміусі, угорі Самари, у Великому Лузі, і при інших річках, що від Кальміуса неподалік знаходяться». У 1765 р. кошовим урядом було скасовано всі обмеження щодо заснування слобод, а переселенцям з Центральної та Північної України дозволялося селитися в межах території по р. Оріль до Сіверського Дінця. Жити в межах Кальміуської паланки, як охоплювала велику частину території сучасного Донбасу, у той час означало знаходитися «при кордоні», що передбачало постійну небезпеку не лише
від московських сторож, донських козаків, але і татарських орд. Відомо, що під час чергового татарського нападу на Січ у 1768 р. певна кількість козаків з Кальміуської паланки Війська Запорозького Низового переховувалися у містечку Бахмуті, де була міцна фортеця.
Протягом першої половини 30-х рр. ХVІІІ ст. для захисту південно-східних рубежів України була зведена система фортифікаційних оборонних споруд, що отримала назву Української лінії. Вона складалася із суцільного високого земляного валу з 16 фортецями і 49 редутами, а також слобідських поселень, з жителів яких комплектувалися фортечні гарнізони. Гарнізони цих степових поселень у Дніпрово-Донському межиріччі формувалися в основному з українського населення. Оборона лінія мала загальну довжину 285 км. і пролягала вздовж кордонів Полтавського та Харківського полків, від Дніпра при впадінні в нього річки Орелі й до річки Сіверський Дінець. У 1765 р. на прикордонних землях Запорозької Січі та Слобідської України побував П. Румянцев, який залишив свої враження про українські поселення в Донецькому степу: «…Обширных и в разсуждении благословенных плодоносиями и всеми естественными дарованиями обагащенных Малороссийских и Слободских селений…, кои вовсе б населять за линию (Українську лінію. — Т.Ч.) пересечь же, а только позволить иметь там скотоводство и хуторы подвижные тем и таким жителям только, кои твердо оседлыми внутри линии в лежащих селениях и в окладах положенными состоят (виділ. — Авт.)».
Протягом середини XVIII ст. на землях Східної та Південної України оселилося дуже багато поселян, більшість з яких були запорозькими козаками. Переважна більшість цих козаків були вихідцями з Чернігівського та Полтавського полку Української козацької держави. На основі колишніх хуторів, зимівників та слобід вони засновували вже справжні села і містечка. Так слобода Андріївка на річці Вовчій перетворилася на велике село, яке продовжувало носити ім’я свого засновника Андрія Сологуба. В урочищі Макарів Яр на Сіверському Дінці на честь запорожця Макара Безрідного ще у 1738 р. було засновано зимівник, який згодом перетворився на селище. Серед опису зимівника донецького полковника Івана Гараджі не тільки хата, але й корчма «на два покої з сіньми», солодовня, пивоварня та льох для льоду. У 1756 р. було зроблено реєстр козацький господарств на території Донеччини та Луганщини, що входили до Кальміуської паланки Війська Запорозького Низового. Згідно з цим списком, що був укладений за розпорядженням гетьмана К. Розумовського, українські козаки проживали «понад [Азовським] морем на Зінцевій балці», «понад морем Підгоряни», «на Кленоватій балці», «понад річкою Кальміус», «понад річкою Кальцем», «над річкою Дубовою», «над Білосарайським лиманом», «понад річкою в Бердах», а також «над Свідоватою балкою». Господарями січових зимівників на теренах колишнього Дикого Поля були козаки Лесько Рудь, Антон Череда, Ігнат Садило, Степан і Павло Білі, Іван та Петро Малії, Іван Залізний, Семен Діденко, Федір Крачко, Андрій Горб, Іван Замула, Петро Шійка, Омелько та Павло Головки, Степан Ніс, Максим Муж, Максим і Яким Сторчоуси, Яків Журба, Клим Кравець, Петро
Скік, Лесько Лисиця, Петро Лисенко. Іван Вівчар, Тишко Шрам, Федір Кшелій, Єсько Товмач, Трохим Лисий. Павло Решетило, Федір Самарський, Іван, Ігнат. Михайло та Прокіп Чорні, Кіндрат Рижко, Петро Велегура (майбутній кальміуський полковник), Петро Карась, Нечипір Лисий, Мусій Топаль, Михайло Білоус, Грицько Сухий, Омелько Рипало, Василь Відлога, Степан Щербина, Яким Таран, Ониско Черевко, Андрій Невпряга, Самійло Пластун. Нечипір Швець, Андрій Смирний, Петро Старий (бердянський отаман), Тиміш Часник, Іван Литвинко, Павло Біздун, Федір Довгий. Федір Рудий, Андрій Ткач, Яким Дядько, Іван Коношко та Максим Пучка.
Одним з головних промислів донецьких козаків було рибальство. Рибалили вони не тільки на Сіверському Дінці, Кальміусі та Міусі, але й на Азовському морі. 23 вересня 1762 р. кальміуський полковник К. Чорний рапортував кошовому отаману П. Калнишевському про те, що його козаки, які рибалили на Єйській косі Азовського моря потрапили у полон до донських козаків. 11 жовтня 1767 р. кальміуський полковник І. Чердак доповідав П. Калнишевському про нахабне виселення донськими козаками запорозьких промисловців з «лівого берега» річки Кальміус. Як засвідчує документ, козаки на чолі з П. Велігурою побудували на Ляпиній косі Азовського моря не тільки кілька десятків хат («дач»), але й промислові «заводи» та «два кабаки», де продавали виноградне вино. Кальміуські козаки не тільки продавали вино, але й займалися торгівлею риби, для чого організовували постійні виходи на «каюках» в Азовське море. Запорозькі козаки не лише постійно ловили рибу на Чубурській та Єйській приморських косах, але й на «кубанській стороні» Азовського моря. У 1766 р. комендант фортеці Св. Дмитра (суч. Ростов-на-Дону, Російська Федерація) повідомляв, що українські козаки мають там цілі риболовецькі заводи. Згідно з документальним описом риболовецьких поселень «у бар’єрних містах від річки Берди до Кальміуса і навіть до Таганрога» у Приазов’ї в 1768 р. знаходилися такі українські населені пункти «по річці Берда по ту сторону в частині Кримського володіння», «на Пересипі проти лимана», «в Сведоватій балці», «по річці Зеленій», «по річці Камишуватій», «в урочищі Воноградному», «при річці Білосарайці», «в балці Сирній», «на косі Білосарайка», «у гирлі Кальміуса», «на косі Лапіній», «увверх ріки Кальміуса і Кальчика», «на Петрушиній косі», «на Золотій косі», «на Семенівській косі» - всього близько 100 більших та менших поселень. Ось як про це свідчив німець Йоган Гільденштедт у 1773 р., проїжджаючи приазовськими землями: «…Мы достигли речки Грузкого Еланчика, в которой и теперь струилась вода. Поэтому надо полагать, что она берет свое начало в тридцати верстах отсюда на север; верстах же в пятнадцати на юг она впадает в Азовское море. Глубина ее здесь полтора фута, а ширина десять шагов. Близь устья ее несколько хуторов Черкасских (українських. — Т.Ч.) казаков, имеющих неподалеку рыболовни».
У межах «волностей» Запорозької Січі купці з України-Гетьманщини займалися на теренах Приазов’я торгівлею. Відомо, що військовий товариш Василь Тимофієнко (Тимофеєв) мав «відкуп» на торгівлю протягом 1774–1779 рр. на Азовській, Дмитрівській, Дніпровській і Таганрозькій лініях. Військовий товариш Максим Собецький намагався отримати дозвіл на торгівлю спиртним в Азовській та Новоросійській губерніях, а козацький сотник Атанасій Юрченко (Юрьєв) навіть хотів взяти собі у «відкуп» Бердянські соляні озера.
Одним з найбільших поселень Кальміуської паланки була слобода Миколаївка-Рудева (суч. с. Миколаївка Павлоградського р-ну Дніпропетровської обл.), яка у 1768 р. нараховувала 323 чоловіків та 310 жінок. Про те як виглядали українські козацькі села, яким були їхній побут та культура господарювання засвідчує залишений місцевим вчителем опис початку ХІХ ст. села Стародубівка Маріупольського повіту. Стародубівський вчитель звертає увагу на бездоганний стан сільських церкви та школи, а також інших громадських будівель села. Наголошується на чистоті й охайності садиб та вулиць Стародубівки, козацькі звичаї і традиції, високу релігійність її мешканців, особливе ставлення до дітей та старих людей, вживання здорової та поживної їжі, носіння «щьогольського», тобто козацького, одягу тощо.
Згідно з описом зимівника полковника донецької Барвінківської паланки[16]. І. Гараджі 1770-х рр. у нього на збереженні перебувало більш ніж 22 тон зерна, а в запасниках його млина на Сіверському Дінці ще 15 тон. Крім того, за садибою донецького полковника росло дві загороди жита та загорода пшениці. В одній із будівель зимівника знаходився землеробський реманент у вигляді трьох плугів з лемехами і череслами, коси і серпи, що вказувало на землеробську спрямованність господарства. Німець Йоган Гільденштедт, який у 1773 р. проїзджав прикордонними землями Війська Запорозького Низового, свідчив про існування на східному березі р. Міус селищ заснованих українцями, яких він називав «малоросіянами»: «Павловская крепость есть четырехугольный редут, имеющий двести шагов поперечнику; он построен на возвышенном восточном берегу Миуса. В пяти верстах от этой крепости на север, с крутым поворотом на восток, по прямой же линии не более как в трех верстах, находится также недавно построенная малороссийская деревня, называемая Первым Малороссийским селением или Сараматскою слободою; последнее название свое она получила от впадающей насупротив ее в Миус речки Сараматки». Після знищення Запорозької Січі у 1775 р. російськими військами землі козацьких Донеччини та Луганщини увійшли до складу Азовської і Катеринославської губерній багатоетнічної Російської імперії. Згідно з переписом 1778 р. українців в Азовській губернії нараховувалося 75 тисяч 338 чоловіків та 61 тисяча 568 жінок. Якщо від початку XVI ст. Дике Поле було майже незаселеним краєм, то на кінець XVIII ст. українці, завдяки своєму міцному національному характеру та потужній воєнній організації, змогли успішно заселити територію великої частини Степового кордону Європи.
Читати далі:Донеччина та Луганщина - козацькі землі України (XVI-XVIII ст.)- частина друга
