Автор: Тарас Чухліб, доктор історичних наук

3. Запорозька Січ — лицарська держава на Степовому кордоні

Провідну роль у процессі формування українського народу, його архетипів соціальної та політичної поведінки, в т. ч. воєнного мистецтва відігравала Запорозька Січ. Вона виникла у пізньосередньовічну добу на Степовому кордоні Європи як своєрідна «перлина» у горні східноєвропейських лицарських держав-«орденів». Саме на південних і східних землях України-Русі, куди входила і територія сучасних Донеччини і Луганщини, відбулося становлення ранньонаціональної сторожової служби та своєрідної системи оповіщення, які згодом були перейняті на усій території Української козацької держави — Гетьманщини.

Зважаючи на майже щорічні набіги татарських орд на українські землі, запорозькі козаки створили потужну оборонно-сторожову систему стаціонарного та мобільного типів. Вона складалася з мережі козацьких форпостів або ж караулів, які виставлялися на потенційно небезпечних з точки зору татарських нападів напрямах й у тактично зручних місцях — постійних татарських шляхах, переправах бродах тощо. Українські форпости розміщувалися на природних пагорбах стародавніх курганах, деколи й на спеціально насипаних земляних підвищеннях та мали дерев΄яно-земляні укріплення, житлові приміщення, які були розраховані на залогу з 20–30 осіб. Для несення сторожової служби від форпостів у степ висилались спеціальні команди («бекети»), що складалися з 3–4 козаків, які, залежно від оперативної ситуації, перебували в роз′їздах або вартували на постійних чи тимчасових постах. Протягом ХVІІІ ст. така система оповіщення набула довершеного вигляду і забезпечувала ефективну оборону Східної і Південної України від ординських набігів. Основними функціями козацької сторожової служби були збір розвідувальної інформації про пересування противника, позбавлення неочікуванності його нападів, інформування командування і місцевого населення про прихід ворожих сил. У різні періоди своєї історії Запорізька Січ (Військо Запорозьке Низове, Січ), зважаючи на складні військово-політичні умови, змінювала місце свого розташування. Від 1560-х рр. до 1593 р. існувала Томаківська Січ, яка була змінена Базавлуцькою у 1593–1638 рр. З середини ХVІІ ст. на українських землях функціонували: Микитинська (1639–1652 рр.), Чортомлицька (1652–1709 рр.), Кам'янська (1709–1711, 1730–1734 рр.), Олешківська (1711–1728 рр.), Надпільненська (1734–1775 рр.) та Задунайська (1775–1828 рр.) Січі. Запорожці брали активну участь у Національно-визвольній війні українського народу середини XVII ст., нападах на Кримське ханство під проводом кошового отамана Івана Сірка, походах на Кримське ханство гетьманів Івана Самойловича та Івана Мазепи кінця 80-х — 90-х рр. ХVІІ ст. Запорожці брали активну участь у війнах Української козацької держави проти Польщі, Росії і Туречини, усіх російсько-турецьких війнах: 1734–1739, 1769–1774 та 1787–1791 рр. Головним центром оборонної військово-адміністративної системи Запорозької Січі був кіш Війська Запорозького Низового. У той час він поділявся на 28 адміністративних одиниць — куренів на чолі з отаманами. Тактичними одиницями запорозького війська були команди і партії. Військо, яке формувалося у випадку воєнної загрози, становило від 2-х до 20 тисяч чоловік і називалося командою. Для виконання певного завдання утворювалася так звана партія, яка нараховувала до 2-х тисяч козаків.
Серед козацько-лицарських чеснот, які існували на Запорозькій Січі, завжди були визначальними мужність, відвага, вірність, гідність, честь, добра слава, здатність до самопожертви, патріотизм, оборона вітчизни, захист рідної віри. Безчестям і применшенням лицарської гідності в козацькому середовищі вважалася воєнна поразка, втеча з полю бою, зрада, неповага до старших, крадіжка тощо. Для кожного українського козака завжди святим було поняття «лицарського товариства». Воно означало насамперед побратимські стосунки між членами козацької організації, співіснування за козацькими звичаями на засадах солідарності та взаємодопомоги.
Козаки Запорозької Січі у своєму повсякденому житті та під час військових походів керувалися не писаним законом, а традиціями. На думку Дмитра Яворницького, ці традиції були «очевидно, привнесеними із України в Запорожжя та передавалися із уст в уста і були освячені багатьма віками». Козацьке право являло собою не стільки суму обов’язкових норм, скільки варіативну та гнучку модель правової поведінки і мислення співвідносного з нормами моралі та віри, а тому не могло бути механічно втиснуте у рамки традиційного законодавчого зводу ранньомодерного суспільства.
Слід відзначити, що протягом історичного періоду існування Січі у XVI–XVIII ст. були унормовані чіткі традиції та механізми реалізації колективної волі козацької спільноти. Найповажніша роль у зазначеному контексті відводилася загальнокозацьким січовим Радам, які були не лише найвищим законодавчим та адміністративним органом, але й головною інстанцією, яка розглядала найважливіші політичні (підписання міжнародних угод, відправка чи прийняття послів), військові (ухвалення рішення про похід, визначення кількості підрозділів та ін.) цивільні (розподіл землі, угідь, майна тощо) та кримінальні (важкі злочини та засудження важливих злочинців) справи. Періодичність зібрання січових Рад чітко корелювалася із козацькою християнською обрядовістю, а тому найважливіші ради козаки приурочували до головних православних свят.
Процедура січового парламентаризму відбувалася за козацьким звичаєм методом т. зв. акламації (від лат. acclamatio — вигук) тобто не через підрахунок голосів, а за вигуками та репліками учасників зборів (в окремих випадках догори підкидалися шапки), які таким чином схвалювали чи відхиляли оголошене рішення. При цьому не згідні з думкою переважної більшості змушені були скоритися рішенню останньої, оскільки в противному разі меншості загрожувало побиття або інше покарання. Найважливіші моменти ради при цьому супроводжувалися пострілами з гармат чи мушкетів, звуками сурм та литавр, барабанним боєм. Як зазначав один з провідних сучасних козакознавців Петро Сас, це було викликане задля того, щоб «мобілізувати чуття корпоративної лицарської ідентичності січового товариства».
По суті, на Запорозькій Січі у класичний період її існування застосовувалася система прямого правління, за якою уся козацька громада у сукупності її окремих представників була таким собі колективним законодавцем. Поряд з рівністю, історики та філософи також відзначають наявність у запорозьких козаків інших елементів демократії. Серед яких — громадянська дисципліна, вільне волевиявлення думок, подання голосу в громадському зібранні, дотримування принципу інституційної першості запорозької козацької громади порівняно з вищими владними інститутами гетьманської чи кошової влади. Звичайно, це важко сприймати нам, спадкоємцям тоталітарної комуністичної системи, але якщо отаман або ж козацька старшина не дотримувалася волі громади, то таких керівників негайно переобирали або навіть страчували. Ось що про козацький звичай перевиборності та звітності козацької старшини в Запорозькій Січі сповіщав у 1760 р. кошовий отаман Олексій Білицький: «Після зборів у перший день січня старшини, старики й отамани курінні при розгорнутому великому знамені й бунчуках війшли до церкви перед літургією, за звичаєм нового літа, без голосів загальних, я і зі мною суддя та писар військові подякували товариству й забажали звільнення від посад... Але старики й отамани допустили тільки подякувати військовому судді Григорію Лабуровському й звільнили, а мене і старшин військових: писаря Івана Чугуєвця й осавула Пилипа Івановича відмовитися не допустили, просили поки що при посадах зостатися». На Січі отаман та старшина постійно звітувалися перед козацким товариством тричі на рік — на Свято Покрови Пресвятої Богородиці 14 жовтня (за новим стилем), на Різдво Христове 7 січня та на Воскресіння Христове у квітні — травні.
Традиційно у Запорозькій Січі козаки спілкувалися лише української мовою, хоча освічена старшина володіла багатьма мовами — латиною, турецькою, татарською, польською, російською та ін. Тому необхідною вимогою вступу на Січ іноетнічних новобранців було опанування ними місцевої мови. Як зазначав Д. Яворницький, «вимагалося, щоб прибулий на Січ ... забув свою природну мову і говорив козацькою, тобто українською мовою, ця умова ніколи і ніким не порушувалася». Військо Запорозьке Низове як «держава в державі» мала свою фінансову установу, яка називалася Військовий скарб. Він був сховищем не лише грошей, але й різних цінностей, які надходили в розпорядження уряду — Коша. Скарб слугував також архівом та складом військових клейнодів і оздоб, виконував роль арсеналу, де зберігалися бойові припаси та зброя. Січовий Скарб функціонував як державна скарбниця, куди стікалися доходи, не витрачені за місцем їх одержання. Джерела Скарбу складалися з: кошових регалій і доменів — доходів від промислової експлуатації рибальських і мисливських угідь, землевласників та хуторів; військової здобичі; військового окладу — податку козаків на користь січової та паланкової старшини; мита за перевіз товарів транзитом через запорозькі землі; господарської десятини та медового; торгового — податку акцизного збору від кожної перевозної бочки спиртних напоїв; подимного — податку з хат по селам; податку з шинків; мостового — плати за перевіз через Дніпро, Вовчу, Сіверський Дінець. Кальміус та інші річки в межах Запоріжжя; руги — податку за утримання церкви та інших доходів.
Запорозька Січ довго існувала і діяла за рахунок доменіального господарювання Коша, куренів і окремих козаків на загальносічовому маєтковому фоні з розкладом натурального господарства та розвитком грошових відносин домени поступово трасформуються в регалії — форми одержання доходу з тих галузей господарської діяльності держави, котрі знаходяться на монопольному становищі з повним або частковим усненням приватної конкуренції. Власне січова господарсько-фінансова діяльність носила приватно-правовий характер, коли регалії (рибальська, мисливська, селянська) виступали як особливий спосіб одержання Кошем доходів, об’єдную-
чи в собі риси господарювання, комерційних операцій і фінансової монополії.
Сучасник писав, що уряд Січі «получает знатную сумму от купцов, поставляя от Сечи разные товары по Днепру, в Очаков и Кинбуры, а также и оттоль, с приходящих кораблей, как оные случаются...». Щоб підтримати своїх купців Січ не відмовлялася кредитувати їх, коли вони того потребували. Зокрема, у 1770 р. Кіш позичив «из войсковой сумми» одному купцеві 600, а другому — 400 рублів. Козацька старшина суворо доглядала за тим, щоб дебітор додержувався зобов’язань і щоб точно брав відсотки на позичені гроші — «на всякий тиждень по рублю без всяких отговорок».
Курені мали свої власні прибутки, правда порівняно невеликі (від здачі в оренду торгових приміщень в передмісті тощо). Витрати на утримання куренів могли бути цілком компенсовані за рахунок тільки урядового жалування війську. Ось які дані подає Реєстр грошового жалування за 1762 р. На 38 куренів було роздано по 140 рублів, отаману кошовому — 70, військовому судді — 60, писарю військовому — 50, осавулу — 40, пушкарю і довбишу — 3, канцеляристам — 5, на 38 курінних отаманів — по 27 р., всього — 1026 рублів. Реєстр зібраних і розподілених між старшиною «шинкарських грошей» з Кальміуса, Самари і Кодаку обраховувався 410 рублями. Окрім грошового, було ще й т. зв. хлібне жалування. Останнє щороку видавалось в розмірі близько тисячі четвертей борошна. Проте інколи виходило так, що на кожного козака його «і по горсті не діставало».
Однією з прибуткових статей військового Скарбу Січі було «мостове» — платня з проїзжджих купців, торговців, промисловиків і чумаків за перевіз через ріки, що лежали у межах Запорозьких Вольностей. Особливо відомими були такі перевози: Кам’янський, Кизикерменський, Кодацький, Микитинський, Мишуринорізький — через Дніпро, Бугогардівський — через Буг. Один з перших істориків Запорозької Січі Аполлон Скальковський писав, що козацька старшина збирає «не меньше половинной части против таможенных сборов, не так что под видом учрежденной от них тарифы, а берут они за перевоз войсковыми лодками, а на сухом пути через реки за мосты, ибо во всей их земле нет ни единого моста или хотя бы на малейшем протоке, с некторые бы не собирались на полковника той паланки, в дачах корторой есть переезды, с порожней
телеги ни копейки». Чималі прибутки давав щорічний податок з населення слобід, так званий військовий склад. У 1770 р., наприклад, з Кодацької паланки у військовий скарб надійшло 730, а з Самарської — 834
рубля. Надходили також прибутки з військових зимівників. За розподіл і витрату військових прибутків старшина ні перед ким, в т.ч. перед військовою радою не звітувала. В своїх реляціях урядовим властям Кіш посилався на те, що прибутки військового Скарбу цілком витрачаються на утримання козаків, які проживають в Січі, в куренях, а також на різні військові потреби. При цьому він ніколи не забував підкреслити, що ці вистачає навіть на те, щоб покрити витрати на утримання війська.
У 1756 р. було проведено загальний реєстр козаків Запорозької Січі, до якого було записано 13 тисяч 085 осіб. Зокрема, Батуринський курінь нараховував 318 козаків, Брюховецький — 279, Васюринський — 513, Ведмедівський — 409, Величський — 268, Дінський — 202, Дядьківський — 316, Івонівський — 454, Іркліївський — 482, Кальниболотський — 265, Канівський — 682, Кисляківський — 286, Конелівський — 260, Коренівський — 402, Корсунський — 415, Крилівський — 214, Кущівський — 460, Левушківський — 279, Мишастівський — 269, Мінський — 447, Незамаївський — 347, Нижчестебліївський — 180, Пашківський — 307, Переяславський — 370, Пластунівський — 441, Платнирівський — 301, Полтавський — 520, Поповичівський — 301, Рогівський — 406, Сергіївський — 258, Тимошівський — 343, Титарівський — 330, Уманський — 251, Шкуринський — 366, Щербанівський — 309. При цьому усі козаки адміністративних округів — паланок, були записані у той чи інший курінь.
У XVIII ст. на Запорозькій Січі було близько 9 тисяч 117 козацьких поселень, де проживало майже 55 тисяч українців. Козацька влада поширювалися на велику територію Сходу і Півдня України. Передбачаючи скепсис сучасних вітчизняних Геродотів, які, заохочені закордонними подачками з Російської Федерації, постійно безпідставно критикують та зневажають все козацьке й українське (мовляв це є «архаїчним», «хуторянським», «шароварним», «розбійницьким», а, отже начебто позацивілізаційним «історичним нонсенсом»), зазначимо, що територія Війська Запорозького Низового у ХVIІІ ст. сягала розмірів набагато більших за острівну Англію разом з Голландією й охоплювала межі сучасних Донецької, Дніпропетровської, Запорозької областей, а також частково Луганської, Херсонської, Кіровоградської та Миколаївської областей Української держави. А найбільшою історично заслугою українського січового козацтва стали його демократичні цінності, якими захоплювалися і ставили за приклад для громадян своїх країн багато видатних світових мислителей — Вольтер, Гюго, Мюллер, Гессе, Байрон, Меріме, Словацький, Пушкін, Рилєєв та багато інших митців, письменників, філософів, літераторів та істориків того часу. Як відомо, наш земляк Микола Гоголь назвав Запорозьку Січ «гніздом волі», звідки поняття свободи та рівності розліталося по усьому світові.

4. Козаки проти Московського царства


Українські козаки, як відомо, не тільки присягали московському цареві, але й досить часто воювали проти Російської держави. Одним з яскравих прикладів цього стала українсько-російська війна 1658–1659 рр. під час якої козаки вщент розгромили багатотисячну московську армію під час знаменитої Конотопської битви. Нова війна між козаками та москалями (а саме так росіян називало тогочасне населення України) розпочалася на початку XVIII ст., коли гетьман Іван Мазепа розпочав боротьбу з царем Петром І за незалежність Української козацької держави. У цій нелегкій борні його підтримала Запорозька Січ, що тоді розташовувалася у гирлі
річки Чортомлика у Нижньому Подніпров’ї. Навесні 1709 р. Чортомлицька Січ, яка поширювала свій устрій на більшу частину сучасних Донеччини та Луганщини, відмовилася від протекторату Московського царства. А вже починаючи з 1711 р. запорозькі козаки перейшли під захист Кримського ханства та дислокувалася на території Очаківського еялету Османської імперії у місцевості під назвою Олешки[1], або ж Кардешім ормани (з тур. —
Братський ліс). Якими ж були причини такого начебто раптової й малозрозумілої зміни політичного вектора очільників запорозького козацтва?
Якщо проаналізувати лист кошового отамана Костя Гордієнка до гетьмана Івана Мазепи від 24 листопада 1708 р., то мотивації антиросійських настроїв частини січових козаків були такими: 1) «ворожість і злість московська, яка здавна хитро на Отчизну матку нашу, щоб її в область і заволодіння собі взяти задумує»; 2) «в городах українських своїх людей [московський цар] осадити бажає»; 3) «нашим людям незносні й нестерпні здирства і знищення, починавши і зрабовавши, в Московщину загнати на вічне тяжке невільниче мордерство»; 4) підтвердження шведським і польським королями «стародавніх прав і вольностей» Війська Запорозького та захист його від «московського тиранського ярма»; 5) згода Карла ХІІ, С. Лещинського та І. Мазепи на зруйнування запорожцями московських фортець у Кам’яному Затоні та Самарі тощо. На початку січня 1709 р. на Січі проїздом до Криму перебували посланці І. Скоропадського до кримського хана — майбутній полтавський полковник І. Черняк разом з козаками С. Василенком та Г. Савенком. Вони взяли участь у традиційній козацькій раді, що відбулася «в надвечір’я» Різдва Христового. На цій раді кошовим отаманом К. Гордієнком було зачитано листа Скоропадського до запорожців, після чого посланців було відправлено з місця проведення ради на «постоялий двір». Після цього, як засвідчували очевидці, «кошовий отаман, також суддя тамошній, кинули свої шапки на землю й поклали на них тростини свої військові, і почав кошовий говорити всьому народові, що він чин свій здає,.. для того, що хоче Мазепі служити, а не Царській Величності, і піднімаючи тростину з землі, віддали йому її насильно. І він, кошовий отаман, беручи тростину, почав кланятися на всі сторони і говорив до всього війська, нині кому ми будемо служити, адже перед тим були листи від Мазепи, а тепер від нового гетьмана Скуропацького (Скоропадського. — Т.Ч.). І проти тих його слів всі запорожці закричали, що вони повинні служити Царській Величності, як одновірному государю, тому що їхні батьки і родичі при Його Величності знаходяться. І кошовий проти того, кланявся, всім говорив: дуже це добре, що вірі святій православній прихиляються...». Після повернення посланців Скоропадського з Криму, кошовий отаман К. Гордієнко разом з ними відправив на Лівобережжя своїх двох полковників з листом від Запорозької Січі до Петра І, в якому говорилося, «щоб Царська Величність наказав, по колишньому їхньому проханню знести город Кам’яний Затон і самарські городки, і вони всі готові за це йти на службу Його Царської Величності...».
У січні 1709 р. на Запорожжі перебував посланцець кримського хана, який запевнив К. Гордієнка що татари підтримають шведського короля та запорожців, якщо вони перейдуть на його сторону. Тоді ж Гордієнко заявляв ханським послам про те, що запорожцям краще «триматися при хані ніж до царської величності йти». Одночасно Гордієнко надіслав листа до Петра І (той отримав його 7 лютого), де востаннє висунув вимоги до царя зруйнувати фортецю в Кам’яному Затоні, а також інші містечка, побудовані перед тим за вказівкою або ж згодою Москви на південноукраїнських землях. Саме через відмову виконати побажання запорожців Петро І, поперше, втратив можливість залучити їх на свій бік, а по-друге, засвідчив, що інтереси Запорозької Січі не враховувалися у зовнішній політиці Росії. Як тільки на Запорожжі дізналися про готовність хана виступити разом з ними проти царя, там була скликана козацька рада, яка одностайно (за винятком одного козака) ухвалила рішення йти на допомогу Мазепі та Карлу ХІІ. Однак в силу різних причин, серед яких головною була позиція турецького султана, Кримське ханство так і не надало допомоги українцям. Хоча Девлет-Гірей ІІ надіслав К. Гордієнку лист, в якому радив тому триматися шведської сторони та обіцяв у разі потреби надіслати допомогу. 1 березня 1709 р. К. Гордієнко вивів із Запорозької Січі в район Переволочної близько тисячі козаків разом з артилерією. Саме поблизу цього селища, після переговорів запорожців з представниками гетьмана Мазепи, 12 березня на військовій раді кошовий отаман, старшина та козаки остаточно визначилися щодо підтримки прошведських сил. Однією з вагомих підстав для ухвалення такого рішення стала позиція Кримського ханства, адже його правитель заявив про допомогу у разі виступу Запорозької Січі проти Москви. Після цього до війська К. Гордієнка приєдналися ще 7–8 тисяч запорожців, що прийшли до Переволочної з Низу. Як засвідчував Д. Голіцин за інформацією промосковського чигиринського полковника Галагана «запорожцы стоят по крайним городам от Днепра в Келеберде и в Переволочной, и на сей стороне прельщают народ, по которым прелестям с городов сей стороны козаки многие к ним запорожцам переходят».
На шляху до місця знаходження військ шведського короля та українського гетьмана запорожці розгромили окремі російські підрозділи поблизу Царичанки[2] та інших містечок і сіл Полтавського полку й у середині березня 1709 р. приєдналися до табору Мазепи, що знаходився у районі Диканьки. 15 березня з табору поблизу Диканьки К. Гордієнко відправив листа до Станіслава Лещинського, в якому висловив прохання до прошведського короля Речі Посполитої на «сповну допомогу і рятування милої ойчизни України нашої» та присилку військових підрозділів для боротьби проти росіян. Цей лист був перехоплений солдатами російського резидента О. Дашкова, що перебував при великому коронному гетьмані Сенявському. Тоді ж кошовий отаман відіслав на Правобережну Україну своїх посланців, щоб ті закликали місцевих козаків приєднуватися до запорожців. У цей час Гордієнко погрожував карою чигиринському полковнику Галагану (який перейшов під владу І. Скоропадського), якщо той буде заважати правобережцям підтримувати його та гетьмана Мазепу. 27 березня 1709 р. отамана К. Гордієнка та запорозьку старшину з почестями у своєму похідному шатрі неподалік містечка Великі Будища прийняв монарх Шведського королівства. Під час цієї зустрічі українці склали присягу на вірність своєму новому сюзеренові[3]. Пізніше полонені росіянами запорожці на допиті свідчили, що від короля вони отримали «жалування чотири вози талерів битих і роздано кожному чоловіку по двадцяти». Окрім того, кошовий отаман К. Гордієнко отримав від Карла ХІІ та І. Мазепи клейноди як ознаку скріплення присяги. Тоді ж було вирішено підписати угоду про військово-політичний співпрацю між Шведським королівстовм та Запорозькою Січчю. Учасник цієї важливої зустрічі з шведського боку барон Давид фон Зільтман записав у своєму щоденнику, що однією з головних умов шведсько-запорозького союзу 1709 р. стала вимога січовиків щодо неможливості короля у майбутньому укладати договір з царем Петром І «доки запорожці не здобудуть своєї давнішньої волі і коли будуть залежні не від Москви, а від польської Речі Посполитої». 4 квітня 1709 р. розвідник Б. Шереметєва козак Кобеляцької сотні Полтавського полку Герасим Лук’яненко доповідав російському фельдмаршалу в Лубнах, що запорожців на чолі з К. Гордієнком близько 4 тисяч, з них лише половина озброєна вогнепальною зброєю. Згідно з іншими відомостями запорожців, які перейшли на бік Мазепи нараховувалося «38 куренів, по 300, і по 200, і по 150 в курені». Відомо, що у результаті бою поблизу Нових Санжар 8 квітня запорожці вбили близько 100 росіян, однак і самі втратили 60 чоловік вбитими і 12 полоненими. Один із полонених козаків невдовзі на допиті у штабі Б. Шереметєва засвідчив, що «запорожців з кошовим до шведів пристало 6 000 чоловік». 11 квітня 1709 р. 3 тисячі запорожців разом з 4-тисячним підрозділом шведської армії переправилися через Ворсклу поблизу села Соколки й вступили у бій з військами під командуванням російського генерала Рена. У той же час близько тисячі запорожців разом з 3 тисячами жителів Переволочної оборонялися проти переважаючих сил російських військ. У результаті кількох штурмів цього українського містечка «драгуны и солдаты полковника Шарфа в Переволочну [вошли], и тамо будущих запорожцев, воров и изменников, и переволоченских жителей порубили и покололи многих, а другие от страха и сами в реку Ворскла бросились и тонули, а иные, которые были на лошадях ушли, — и оную крепость всю разорили и пожгли…». Окрім того, 13 квітня близько півтисячі запорозьких козаків не змогли утриматися у Нових Санжарах, у результаті чого росіяни «многих запорожцев и мужиков, которые показали себя в противности, порубила и поколола, а несколько живьем взяла». 16 квітнем датується лист К. Гордієнка до Карла ХІІ з повідомленням про виконання королівських наказів, які кошовий отаман отримав через генерального писаря П. Орлика та готовність виступити з основними силами запорожців під Полтаву. Але найголовнішою поразкою для запорожців виявилася здача у травні 1709 р. після неодноразових штурмів укріплень січової фортеці. Це стало великим успіхом московських військ у ході Північної війни та значно вплинуло на розстановку сил напередодні вирішальної битви між Петром І та Карлом ХІІ.
Напередодні Полтавської битви унтер-офіцер Роберт Петре записав у своєму щоденнику про те, що вночі 17 червня 1709 р. підрозділи шведської армії атакували російські полки, які переправлялися через Ворсклу. При цьому «запорожці підійшли до лісу й почали стріляти з своїх чудових мушкетів... Козаками командував син сестри гетьмана Мазепи — Войнаровський». Запорожці також використовувалися під час розвідувальних операцій, а також земляних робіт, зокрема копали підкопи під мури Полтавської фортеці. Відомо також те, що під час довготривалої облоги Полтави більшість запорозьких козаків було розділено серед шведських полків — по 250 вояків у кожному. Потрібно відзначити, що шведський король досить добре відгукувався про запорозьких козаків. Згідно із записами шведського воєначальника А. Гілленкрока Карл ХІІ говорив йому про те, що саме січовиків необхідно використати для вирішального штурму Полтавської фортеці. А коли Гілленкрок висловив свої сумніви щодо цього, то король відповідав: «Запевнюю, що запорожці зроблять все за моїм бажанням, і ні один з них не втече. Ми накажемо добре платити їм».
Напередодні вирішальної битви між військами Карла ХІІ та Петра І, в ніч з 26 на 27 червня 1709 р. запорозька піхота була виставлена на флангах шведської армії, про що засвідчив у своєму щоденнику Д. Крман. Очевидець Полтавської битви також зазначив, що під час натиску російських підрозділів «між запорожцями зчинилася паніка, хаотична втеча, бо ж інакше ми натрапили б на ворожі ескадрони, що вирушали з міста на допомогу своїм». Хоча саме запорожці разом з гетьманськими козаками забезпечили відхід-втечу шведських військ до Переволочної[4]. Після добровільної здачі у полон 16-тисячної шведської армії на чолі з генералом Левенгауптом основні сили запорожців зуміли відійти за Дніпро, близько 1 тисячі козаків загинули під час жорстокого бою з військами Меншикова, близько 500 чоловік було захоплено до полону, а декілька сотень здалися на милість переможця[5]. Згідно з свідченнями шведських офіцерів «внизу біля Дніпра росіяни влаштували полювання на збунтованих козаків. Вони заганяли їх до купи мов худобу, не тільки чоловіків, а й жінок та дітей, що їхали з обозом… Росіяни вбивали їх на місці. Дехто пробував боронитися до останку, відчайдушно, але надаремне, інші топилися в
Дніпрі». Невдовзі ще близько 300 козаків загинуло, а декілька десятків запорожців було захоплено в полон росіянами у результаті жорстокого бою поблизу переправи відступаючих шведсько-українських військ через Буг. На Запорожжі залишилося невелика кількість козаків (1–1,5 тисяч), які продовжували вагатися стосовно того, кого ж їм підтримувати у ході Північної війни. Вони обрали собі за кошового отамана Петра Сорочинського, який також виявився прихильником гетьмана І. Мазепи. Через деякий час ця частина запорожців відмовилися від орієнтації на Москву й відіслала своїх представників до Криму з пропозицією визнання протекції кримського хана. Адже в умовах Північної війни позиція Запорозької Січі набувала не лише стратегічного, але й міжнародного значення. У відповідь Петро І відправив на Запорожжя три російські полки на чолі
з полковником П. Яковлєвим. По дорозі до Січі росіяни знищили такі містечка та селища Полтавського полку як Келеберда, Переволочна, Новий і Старий Кодаки, населення яких підтримувало І. Мазепу та К. Гордієнка.
Після цього, на початку травня 1709 р. була оточена, а потім розгромлена після кількаденної облоги й сама Запорозька Січ. При цьому частина запорожців здалася у полон до росіян добровільно, але, незважаючи на це, і цих козаків також було страчено за наказом П. Яковлєва. Відомо, що московський цар надавав знищенню запорожців особливого значення, вважаючи її «надеждой неприятеля», а тому розгром Січі вважався великою перемогою, адже на думку Москви, після цього Османська імперія відмовиться від свого бажання допомагати Карлу ХІІ. Очевидець розгрому Січі росіянами запорожець Стефаненко свідчив: «учинилось у нас в Січі те, що на... московській присязі, товариству нашому голови обдирали, шиї на плахах рубали, вішали та інші тиранські смерті задавали, і робили те, чого і в поганстві за древніх мучителів не водилось — мертвих із гробів багатьох, не тільки з товариства, але й з ченців відкопували, голови їм відсікали, шкури лупили і вішали». На повідомлення Меншикова про знищення Запорозької Січі московський цар Петро І відписував: «...отримали ми від вас листа, в якому оголошуєте про розорення проклятого місця, яке корінь злу і надія неприятелю була, що ми з превеликою радістю почувши, Господу, меснику злим, дякували зі стрільбою. І вам за нього дуже дякуємо, бо ця справа з перших є, якої побоюватися було потрібно».
Червнем 1710 р. датувався досить промовистий лист кошового отамана Йосипа Кириленка до І. Скоропадського, в якому новообраний отаман Запорозької Січі писав, що «московские монархы от початку козацкого народу и владения каганов козацких аж до Хмелницкого николы нам не бывали природными панами, леч ми яко сами доброволне без жадного насилия для заховання прав і вольностей наших поддалися под оборону царскую, так явное тих же прав и вольностей наших видяче зламане, и ухилитися от оной, для чого не належало б Москві нам, не природнім своим и не завоеванним подданим... братию нашу губити (виділ. — Т.Ч.)».
У жовтні 1711 р. комендант Очакова Мустафа-паша виділив на потреби 2-х тисяч запорожців 4 900 «кілет» борошна, а на початку наступного 1712 р. ще додатково 15 тисяч «кілет» борошна. Невдовзі на Олешківській Січі перебувало вже близько 6 000 козаків. У цей час частина запорожців продовжувала служити шведському королеві, хоча більшість січовиків визнала протекцію кримського хана і турецького султана. Запорозькі козаки, які підтримували І. Мазепу та П. Орлика, взяли активну участь у війні Османської імперії з Російською державаою у 1710–1711 рр. Українські дипломати вислані Орликом до Туреччини на початку 1711 р. за допомогою французького резидента у Стамбулі Дезаєра добилися у турецького султана Агмеда ІІІ оголошення війни Московській державі. Османська армія переправляється через Дунай і підходить до Пруту в районі молдавського містечка Фальчі. Водночас московська армія з метою завоювання придунайських князівств рухалася від прикордонних Сорок до тогочасної столиці Молдавії міста Ясси. В зв’язку з цим, багато істориків зазначало, що т. зв. Прутський похід Петра І мав за мету утворення такого собі «Орієнтального царства», тобто великої православної імперії на теренах колишньої Візантії. Однак не так сталося, як гадалося.
Влітку 1711 р. війська гетьмана Орлика брали участь на стороні султана в битві між турецькою та російською арміями на річці Прут поблизу молдавського містечка Станілешті. 8 липня відбувся бій, який закінчився великою поразкою росіян. Об’єднані підрозділи турків, татар, шведів та українців вдалим маневром швидко оточили московських стрільців, які навіть не встигли як слід утворити оборонний табір. Після цього союзницькі війська без перешкод звели навколо війська Петра І земляні вали, на яких було встановлено гармати. Бомбардування деморалізованої російської армії тривало в ніч з 9 на 10, а також протягом усього дня 10 липня. У результаті цього було вбито близько 3 тисяч московських воїнів. Якби турецьке командування не наказало припинити вогонь, російська армія була б вщент знищена. У штабі Петра І, готуючись до полону, почали палити секретні документи. Пізніше цар згадував, що під Прутом «майже так не трапилося, як з шведами під Полтавою». Треба наголосити на тому, що близько 7 тисяч українських козаків під керівництвом П. Орлика та К. Гордієнка відіграли досить суттєву роль у перемозі Османської імперії, Шведського королівства та Кримського ханства над московитами, й таким чином відплатили своїм ворогам за поразку під Полтавою. Щоб уникнути ганебного полону Петро І за порадою своєї дружини Катерини наказав зібрати гроші та відправив свого урядовця П. Шафірова для таємних переговорів з великим візирем Балтаджі Мегмед-пашею. Той мав підкупити великого візира й підписати з турками мирну угоду на будь-яких умовах, лише б випустили залишки російської армії на чолі з царем з полону-оточення. Як засвідчують окремі джерела, за 850 кілограмів золота тогочасний османський прем’єр-міністр погодився зняти облогу. Про те, яке значення відіграв такий «міждержавний хабар», засвідчував факт заснування Петром І у 1712 р. ордену Святої великомучениці Катерини (інша
назва — «Визволення») — на згадку про те, як царівна вчасно підказала зручний вихід із здавалося б безнадійної ситуації. Отже, у липні 1711 р. поблизу Прута між Османською імперією та Московською державою був підписаний т. зв. Прутський мирний договір, за яким росіяни віддавали туркам Азов, а також мали знести ряд новозбудованих фортець у Приазов’ї та Нижньому Подніпров’ї. Питання про політичний статус України стало одним з головних під час переговорів — цар змушений був «відняти від неї руку» на користь гетьмана П. Орлика та кошового отамана К. Гордієнка.

5. Боротьба українського народу за оволодіння Кримом та узбережжям Чорного моря


У добу пізнього середньовіччя та раннього нового часу українці намагаються відвоювати узбережжя Чорного моря та навіть оволодіти Кримським півостровом. При цьому наші пращури здійснювали упереджувальні наступальні походи на причорноморські володіння Османської імперії. У 1610-х рр. козаки нападають на турецькі володіння поблизу болгарського міста Варна, у 1614 р. — здійснюють морський похід через Чорне море до турецької Анатолії[6] і штурмують фортецю Синоп, у 1616 р. — нападають на Кафу (Феодосію), Трапезунд, Самсун, а також околиці Варни та Констанци, у 1621 р. — знову здійснюють похід до Синопу, в 1624 р. — атакують османські поселення на Босфорі та околиці Стамбула, в 1625 р. — нападають на Трапезунд та фортецю Кара-Харман неподалік Констанци на чорноморському узбережжі. Згідно з повідомленнями тогочасних мусульманських джерел, в морському поході 1625 р. до берегів турецького еялету Румелія[7] взяли участь близько 350 (!) козацьких човнів-«чайок». «Численні можна згадати вояцтва того... мужні подвиги, які Турецьку Імперію невпинно знесилюють і далеко воно в цьому всі армії Європейські випереджає, як самі Турки підтверджують, які нічого так не лякаються як самого імені Козаків...», — так оцінював тогочасне воєнне мистецтво українського козацтва польський священик Павло Пясецький. Наприкінці XVI — першій половині ХVІІ ст. козацькі морські походи значно змінили політику, економіку та щоденне життя в басейнах Чорного та Азовського морів, адже з цього часу Чорне море перестає бути таким собі «внутнішнім озером» Османської імперії.
З утворенням Української козацької держави гетьманський уряд Богдана Хмельницького починає формувати власну чорноморську політику. Протягом 1648–1649 рр. між Україною і Туреччиною було укладено кілька договорів військово-політичного і торгівельного характеру. Зокрема, у першому пункті «Договору між турецьким цісарем і Військом Запорозьким та народом Руським про торгівлю на Чорному морі» відзначалося, що «Цісар його милість Турецький дозволяє Козацькому війську та його державі плавати по Чорному морю до всіх своїх портів, міст і островів, по Білому (Середземному. — Т.Ч.) морю до всіх своїх держав, островів та інших портів і до портів чужоземних володарів і християнських держав, а також по всіх ріках та містах, з якими мають вести торгівлю, товари, що їх захочуть продавати, купувати і міняти за своєю волею зупинятись у портах, в'їжджати в них, коли захочуть, без жодної затримки, перешкоди і труднощів».
Особливості чорноморської політики Б. Хмельницького полягали в тому, щоб в особі Османської імперії забезпечити собі надійного союзника (через набуття номінального васалітету) й таким чином позбавити турецького султана можливості за спиною Української козацької держави вступити у коаліцію з Річчю Посполитою. Окрім того, мир зі Стамбулом передбачав також розірвання кримсько-польського союзу та мирні стосунки з Кримським ханством, військова допомога якого суттєво допомагала у війні з Річчю Посполитою. Дуже важливим для економіки молодої козацької держави залишався вихід до портів Чорного моря для ведення міжнародної торгівлі. Очевидно, що втілити такі свої плани у життя гетьману Б. Хмельницькому цілком не вдалося, адже татари періодично відмовлялися від підтримки Війська Запорозького й переходили на бік короля Речі Посполитої, що змушувало гетьмана знову шукати підтримки у Москви. Та й Османська імперія, яка була втягнута у війну з Венецією на Середземному морі, так і не змогла надати необхідного військового захисту козацькій України ні в
1651, ні в 1653, а ні в 1655 рр., тобто тоді, коли оголошувалося про підлеглість українського гетьмана турецькому султану. З часом політика гетьманських урядів України щодо Османської імперії та залежного від нього Кримського ханства змінюється у напрямку поновлення воєнних дій з Стамбулом і Бахчисараєм. Влітку 1687 р. 60-тисячне українське військо на чолі з гетьманом І. Самойловичем разом з московськими підрозділами здійснило виснажливий похід до Перекопу на Кримському півострові. І хоча з першого разу Кримське ханство завоювати не вдалося, однак українські війська на певний час стримали військові апетити Бахчисараю щодо проникнення до Центрально-Східної Європи й тим самим значно ослабили Високу Порту. І саме у серпні 1687 р. турки, не дочекавшись допомоги від татар і ногайців, отримали дошкульну поразку від австрійців під Мохачем. «А та праця наша (походи на Крим. — Т.Ч.) не за однією їх царської пресвітлої величності Російської монархії..., але й для захисту країн Корони Польської буде...» — відзначав з цього приводу гетьман І. Самойлович. Протягом вересня-жовтня 1688 р. лівобережний охотницький полк Іллі Новицького разом з козаками Переяславського полку атакував турецьку місто-фортецю Очаків. Українці спалили посад міста й взяли у полон значну кількість татар. Тоді ж за розпорядженням гетьмана Івана Мазепи (який був обраний на Коломацькій козацькій раді 25 липня 1687 р. замість Самойловича) у гирлі Самари спорудили Новобогородицьку, а невдовзі й Новосергіївську фортеці, які б не лише обороняли Україну та Московію з півдня, але й слугували військовою базою для підготовки нових походів на Крим. Зведення цих укріплених пунктів було передбачено українсько-московським договором 1687 р., який було укладено поблизу Коломаку на Харківщині і в якому було наступне положення: «виказати дбання для притиснення і стримування Криму від походу кримських орд війною як на великоросійські, так і малоросійські міста і зробити на цьому боці Дніпра напроти Кодака (суч. м. Дніпропетровськ. — Т.Ч.) шанець у такий спосіб, як і Кодак, а на ріці Самарі, і на ріці Орелі, і в гирлах річок Берестової та Орчика побудувати міста і заселити їх малоросійськими жителями». У березні-червні 1689 р. Батурин і Москва здійснили другий великий похід з метою завоювання Кримського ханства. На той час об’єднана армія нараховувала близько 160 тисяч чоловік — 110 тис. московського війська, 40 тисяч козаків Лівобережної України на чолі з І. Мазепою та більше 10 тисячі запорожців. Ця грандіозна військова операція, незважаючи на локальні перемоги над окремими татарськими загонами, також закінчилися невдачею. Їхня причина полягала, насамперед, у непідготовленості московських військ до війни з кримською кіннотою та довгочасного перебування в умовах степу, де за відсутності спеціальної тилової служби було складно поповнювати запас провіанту і фуражу. Проведення цієї кампанії не дало змоги кримському ханові допомогти турецьким військам на Дністрі, Пруті й Дунаї, а також сприяло успішним діям венеціанського флоту проти кораблів Османської імперії на Середземному та Чорному морях. Адже турки змушені були тримати значні сили свого флоту для оборони причорноморського узбережжя. У зв’язку з Кримським походом 1689 р. московсько-українського війська султан відмовився від наступальних дій на Балканах, а також змушений був перекинути частину своєї дунайської армії для посилення фортець у Північному Причорномор’ї та Криму.
З початком останнього десятиліття буремного ХVІІ ст. було розпочато проведення спільних військових операцій козацьких полків з Лівобережної та Правобережної України, а також Запорозької Січі та Слобожанщини проти татар і ногайців. Кримські татари не лише здійснювали постійні напади на українські землі, але й дієво допомагали туркам воювати з Австрійською імперією та її союзниками у Центральній та Південно-Східній Європі. Однією з перших таких кампаній стала участь підрозділів С. Палія та козаків з Переяславського полку Лівобережної Гетьманщини у битві з татарами, яка відбулася у травні 1690 р. на р. Тікич поблизу Білої Церкви. Наприкінці червня того ж року гетьман Іван Мазепа наказав компанійському полковнику І. Новицькому готуватися до спільного з правобережцями походу на турецьку фортецю Кази-Кермен у пониззі Дніпра. З боку Лівобережжя в цій операції, яка відбувалася з 22 липня до 16 серпня, взяли участь близько 4 тисяч компанійців та сердюків, козаки Переяславського і Лубенського полків, а зі сторони Правобережжя — тисячний підрозділ С. Палія. Крім того, у липні 1690 р. об’єднані українські війська під керівництвом генерального осавула І. Ломиковського атакували Очаків. У той же час козаки вінницького полковника Самуся (Самійла Івановича) воювали з татарами поблизу Білгорода і Килії на Чорному морі.
Основним методом боротьби з турками і татарами у цей час стали несподівані рейди, в ході яких по опорних пунктах та місцях зосередження противника наносилися блискавичні удари. Такі військові дії проти володінь Османської імперії в Північному Причорномор’ї планувалися країнами-учасницями антитурецької коаліції й, головним чином, організовувалися в гетьманській канцелярії І. Мазепи. Трьохтисячний загін українського козацтва з «обох берегів» Дніпра у березні 1691 р. здійснив похід до Буджаку на узбережжя Чорного моря й розгромив частину місцевої орди. Навесні 1692 р. відбулася чергова виправа правобережного та лівобережного козацтва до Очакова. «...Весь народ український, особливо запорожці, бажають битися з невірними, сподіваючись на велику користь», — відзначав у цей час гетьман І. Мазепа. У квітні 1693 р. білоцерківський полковник С. Палій писав з Фастова до Яна ІІІ Собеського: «...Коли той неприятель меча святого посягнув на все християнство... До того ж спільна і нерозірвана Ліга Монарша квітне вашої королівської милості пана мого милостивого; щоб Цар Пресвітла Величність просив на услуги і підданих до спільної праці проти того неприятеля. Тоді я, слуга і підданий, не бажаючи попасти в гнів монаршої вашої королівської милості пана мого милостивого, дідизної, не відмовляюсь від тієї праці до порятування Християн». Восени того ж року С. Палій разом з підрозділами Лівобережної України (до 7 тисяч козаків) здійснили напад на околиці Тягині у Молдавії й витримали кількаденний бій з військами Білгородської орди. Влітку 1694 р. козаки Київського полку Костянтина Мокієвського, компанійці з полків Григорія Пашковського і Михайла Кузьмовича та правобережне козацтво під керівництвом С. Палія вже вкотре штурмували Очаків й захопили сотню полонених. Через деякий час 20-тисячне українське військо наказного гетьмана і чернігівського полковника Якова Лизогуба (до нього входили й правобережні підрозділи) воювало у буджацьких степах, де «села спустошили, і багато ясиру набрали, і іншої здобичі, і в цілості повернули...».
Восени 1694 р. козаки лубенського полковника Леонтія Свічки, компанійці Іллі Новицького разом з правобережцями та запорожцями знову здійснили успішний похід до Північного Причорномор’я. Повертаючись з Буджаку до Фастова, С. Палій надіслав до білоцерківського коменданта «реляцію» з повідомленням про знищення 7 татарських поселень, захоплення 23 гармат і наметів самого хана, подарованих тому султаном. Фастівський полковник відправив до польського короля й коронного гетьмана 20 полонених «язиків». Того ж року загін запорожців на чолі з кошовим отаманом Запорозької Січі Шарпилом атакував Перекоп і захопив на Сиваші татарську вежу, прапори, 8 гармат та захопив 200 полонених. Цей напад було здійснено з метою відволікання татар від допомоги туркам в Угорщині. Протягом 1695–1696 рр. Московська держава та Лівобережна Гетьманщина здійснили два великих походи на зайнятий турками Азов та один у пониззя Дніпра. Метою цих операцій було відвоювання в Османської імперії та Кримського ханства виходів до Чорного та Азовського морів. Вже під час проведення першого Азовського походу, який хоча й не завершився взяттям Азова, українськими військами було завойовано чотири турецькі фортеці у пониззі Дніпра — Кази-Кермен (Газі-Кермен), Мустріт-Кермен (Нус-рет-Кермен, Таванськ, Тавань), Мубарек-Кермен (Мубеуре-Кермен) та Іслам-Кермен (Шах-Кермен). Влітку 1695 р. з наказу І. Мазепи було здійснено один з найбільших морських походів українського козацтва того часу. На чолі з кошовим отаманом Я. Морозом 1 тисяча 740 запорожців та лівобережних козаків на 40 човнах атакували турецькі судна в Чорному морі. Під час морських боїв українцями було знищено 3 ворожих кораблі та захоплено декілька десятків полонених.
У жовтні 1696 р. гетьман І. Мазепа вислав козацькі полки на ті шляхи, якими «бусурманські війська ходили на німецьку війну» до Австрії та Угорщини. У листопаді того ж року частини Полтавського полку на чолі з Ф. Шепелем і Миргородського полку під керівництвом І. Мировича разом з охотницькими підрозділами Лівобережної Гетьманщини на чолі з С. Палієм (цьому полковникові з Правобережжя, з огляду на його військовий хист, довірялося командувати об’єднаними військами) атакували татарські поселення поблизу придністровського м.Дубоссари. Тоді ж для боротьби з турками на морі та нападу на ворожі фортеці в Україні було виготовлено 70 великих та майже тисячу малих морських човнів. Протягом 1697 р. значні сили українського козацтва здійснили т.зв. другий Дніпровський похід, під час якого відбулися важливі бої з турками за утримання стратегічних фортець у пониззі Дніпра. Останньою спробою завоювати причорноморський Очаків став похід військ гетьмана І. Мазепи у травні-серпні 1698 р. 8 лютого 1700 р. Петро І вручив гетьману І. Мазепі щойно заснований найвищий імперський орден св. Андрія за доблесну участь багатотисячних козацьких полків у російсько-турецькій війні 1686–1699 рр. Від імені європейських країн, що входили до Священної Ліги, польський король Август ІІ Сас у 1703 р. нагородив І. Мазепу за боротьбу проти турків і татар орденом Білого Орла, а австрійський імператор Йосип І Габсбург надав лівобережному гетьману, в т.ч. і за військові заслуги, титул «найсвітлішого князя Священної Римської (Австрійської. — Т.Ч.) імперії». Такі дії європейських монархів переконливо засвідчували значний внесок українців у війну християнських країн з Османською імперією. «Протягом 12 ро-ків, від початку свого гетьманування, зробив я 11 літніх і 10 зимових походів, і не важко кожному розсудити, які труднощі, збитки, руйнації від цих безупинних походів терпить Військо Запорозьке і вся Україна», — писав з цього приводу сам І. Мазепа. Після закріплення на берегах Балтійського моря, Російська імперія з новими силами починає воювати з Османською імперією за право бути одним з господарів Чорного моря. Війна з Туреччиною 1735–1739 рр. відзначалася тим, що до складу російської армії безпосередньо включалися козацькі полки з Лівобережної України (Гетьманщини), Слобожанщини та Запорозької Січі. Згідно з військовим реєстром 1739 р. українців нараховувалося 32 тисячі чоловік. Хоча ця війна закінчилася невдачею для Санкт-Петербургу, однак було здобуто цінний досвід, адже під час бойових операцій війська діяли на території Криму. Саме запорозькі козаки у травні 1736 р. першими перейшли Сиваш і на чолі з кошовим отаманом І. Малашевичем здійснили розвідку боєм у тилу ворога. Через деякий час запорожці розгромили орду нуредин-султана (одного з заступників кримського хана) й захопили його прапор, бунчук і булаву. Під час цього бою загинуло близько 200 січовиків, а всього протягом усієї війни поклали голови майже 1 500 українських козаків. Зокрема, під час здобуття Гезлева (суч. Євпаторія) у червні 1736 року було смертельно поранено миргородського полковника Павла Апостола. А у боях за Крим загинув відомий український літописець, гадяцький полковник Григорій Граб’янка.
16 червня 1736 р. корпус генерал-майора Репніна, у складі яко-го перебувало близько тисячі запорожців, навіть завоював татарську столицю Бахчисарай. У наступні роки Запорозька Січ виконувала роль прикордонного форпосту Російської імперії у протистоянні з Стамбулом за Крим. Окрім того, запорожці проводили постійну розвідку боєготовності турецьких і татарських збройних сил та доповідали про це київській і петербургській владі. Велику участь українці також взяли і у російсько-турецькій війні 1768–1774 рр., яка завершилася укладенням Кючук-Кайнарджийського миру. 14 жовтня 1768 р. Туреччина оголосила війну Росії, а вже 31 жовтня президент Малоросійської колегії (її організували замість скасованого у 1764 р. уряду України-Гетьманщини) П. Рум’янцев наказав кошовому отаману Запорозької Січі П. Калнишевському «…все войско свое устроить, …в военный порядок тот час, чтобы готовы вы были к внезапному ополчению». У ході цієї війни український елемент складав 25% від складу 2-ї російської армії, яка діяла у Північному Причорномор’ї, Приазов’ї і Криму та 10 % від складу діючої на турецькому фронті 1-ї армії. Головним завданням запорожців була форпостна служба, що передбачала проведення розвідувально-диверсійних операцій. Під час бойових дій на Дунаї запорозька флотилія захопила десятки турецьких суден різного типу, велику кількість гармат, зброї, боєприпасів, знищили і захопили в полон тисячі турецьких вояків. У боях за Крим відзначилася козацька піхота, яка безпосередньо керувалася кошовим отаманом. 5 січня 1771 р. отаман П.Калнишевський за успішні дії проти турків був нагороджений золотою медаллю з діамантами на андріївській стрічці. Окрім нього, було нагороджено ще 16 українських старшин. У цій війні українські ресурси використовувалися ще з більшим розмахом, ніж у попередній. Генерал-фельдмаршал П. Рум’янцев з початком військових дій у Криму відразу ж взяв з Малоросійського скарбу (аналог сучасного міністерства фінансів) 100 тисяч карбоанців асигнаціями на «татарські витрати». Нагадаємо, що один паперовий карбованець тоді прирівнювався до срібного. Гроші величезні! На початковому етапі війни канцелярія Малоросійського скарбу переслала до Головної провіантської канцелярії 95 тисяч 337 карбованців 52 копійки на потреби «шести драгунських полків, також Генералітету і польової аптеки, і глухівського гарнізонного полку». Після цього військова машина імперії ще неодноразово використовувала українські фінанси. 12 червня 1770 р. Малоросійська колегія видає указ про надання 4 тисяч карбованців для потреб формування одного з підрозділів російського флоту. А через два роки, 22 березня, імператриця Катерина ІІ звеліла українській владі у черговий раз видати командувачу 2-ї армії князю Долгорукому 100 тисяч карбованців.
Згідно з указом Сенату українці були зобов’язані надавати необхідні кошти для транспортування до театру бойових дій артилерії. З Малоросійського скарбу також постійно видавалися гроші російським офіцерам, які з командами рекрутів рухалися до місця збору основних сил. Треба відзначити й те, що Україна фінансувала придбання для армії Російської імперії великих партій волів, коней та возів. Протягом 1768–1772 рр. зусиллями воєнної експедиції Малоросійської колегії зібрано «для армій (1-ої та 2-ої) по 5 тисяч пар волів з належним числом погонщиків і 2 500 фур» Окрім того, на потреби 2-ої армії додатково було придбано 1 472 воли і 422 фури загальною вартістю 30 тисяч карбованців. Для імперської артилерії українським коштом було закуплено у населення 1 269 пар волів з возами вартістю 22 743 карбованців 68 копійок. В останній рік війни для придбання російськими офіцерами коней виділено 19 888 карбованців 50 копійок. Гроші з українського бюджету також використовувалися для винагороди за успішні бойові операції. З цією метою 23 900 карбованців було видано самому П. Рум’янцеву. Окрім грошей, з населення України збирався провіант, робоча худоба, шанцевий інвентар. Неодноразово мирних селян залучали до фортифікаційних робіт, перевезення у діючу армію провіанту і фуражу, організації переправ російських військ через водні перешкоди тощо. Десятки тисяч українських посполитих сушили сухарі та заготовлювали для діючої армії сіно. Постійні побори російського командування змусили козацьку старшину на своєму з’їзді ще наприкінці 1768 р. висунути вимогу до імперської влади «О заплате долгов малороссийскому народу». Про швидке завершення війни мріяли не лише в Санкт-Петербурзі та Стамбулі, але і в Україні. Якщо для Російської імперії це було спричинене розгортанням селянської війни на чолі з О. Пугачовим, а для Туреччини зміною султанів — у січні 1774 р. після смерті Мустафи ІІІ до влади прийшов Абдул-Гамід І, який був противником продовження військових дій, то українцям було важко витерпіти непосильний воєнний тягар.
«Пункты вечного примирения и покоя между империями Всероссийскою и Портою Оттоманскою» — саме так називався мирний договір між Росією і Туреччиною, що був укладений 10 (21) липня 1774 р. в невеличкому селі Кючук-Кайнарджа неподалік від міста Силістрії. З російського боку його підписав генерал-фельдмаршал П. Рум’янцев (до речі, у тексті договору присутні його титули як «Колегии Малороссийской президента» и «малороссийского генерал-губернатора»), а з турецького — верховний візир Мусун-заде Мегмет-паша. Договір складався з вступу, 28 статей і секретного доповнення. Вже в преамбулі вказувалося на те, що договір має припинити довголітню війну між двома державами. Чому ми на цьому наголошуємо? А тому, щоб у читачів не склалося враження про добровільність переходу під владу Російської імперії тих чи інших земель. Всі територіальні поступки Туреччини на користь російських монархів були зроблені нею у результаті військових програшів.
Якими ж були ці поступки? Насамперед це «крепости: Еникале и Керчь… с их пристаньми и со всем в них находящимся, тож и с уездами, начиная от Черного моря и следуя древней керченской границе до урочища Бугак и от Бугака по прямой линии кверху даже до Азовского моря, остаются в полное, вечное и неприкословное владение Российской империи». Окрім того, до володінь Російської імперії відходили замок Кінбурн та місто Азов з навколишніми землями. Ось такі територіальні надбання набула Росія за допомогою українських козаків після виснажливих шести років війни. Що стосується Криму, то він оголошувався «вольною и независимою областью», якою мала володіти «татарська нація». «Российская империя оставит сей татарской нации… все города, крепости, селения, земли и пристани в Крыму и на Кубани, оружием ее приобретенные», — відзначалося в третій статті договору. Великою перемогою російської дипломатії було й те, що Туреччина відмовлялася утримувати в Криму свої фортеці та військові гарнізони. Таким чином, згідно з положеннями Кючук-Кайнарджийського миру 1774 р. Кримське ханство оголошувалося незалежною державою. Звичайно, що головним наслідком російсько-турецького договору 1774 р. стала відмова Османської імперії від протекторату над
Кримським ханством, який вона здійснювала з 1475 р. Проголошення Криму «вольною и независимой областью» було лише спритною дипломатичною задумкою Росії. Це робилося лише заради того, щоб: по-перше, дати можливість Туреччині гідно вийти з війни й одночасно відмовитися від Криму, а, по-друге, цілковито оволодіти ханством, яке залишалося без турецької підтримки у майбутньому.
Одним з опосередкованих наслідків укладення між Російською і Турецькою імперіями мирного договору у селі Кючук-Кайнарджа стала ліквідація Катериною ІІ Запорозької Січі. Проекти знищення або ж перенесення в інше місце цього українського «острівка свободи» виникали у придворних колах ще з середини ХVІІІ ст. Однак військова сила запорожців ще була потрібною для боротьби з турками. Коли ж загроза з боку Стамбула зникає, то відразу гостро постає питання і про скасування Січі. Це було зроблено на початку червня 1775 р. за допомогою багатотисячного російського війська під командуванням генералів О. Прозоровського і П. Текелії, які поверталися з театру бойових дій.
Цікавим залишається і той факт, що в маніфесті Катерини ІІ про зруйнування Запорожжя поряд з провинами козаків, основна з яких полягала в будівництві ними «области совершенно независимой под собственным своим неистовым управлением (виділ. — Т.Ч.)», відзначалася й велика роль запорожців у перемозі Росії над Туреччиною — «немалая же часть Запорожского войска в минувшую ныне сколь славную, столь и счастливую войну с Портою Оттоманскою, сказала при армиях наших отличные опыты мужества и храбрости…» Однак заслуги українського козацтва у російсько-турецькій війні 1768–1774 рр. не стали перешкодою для руйнування
Січі та ув’язнення його керівництва. Чверть століття відбув у Соловецькому монастирі кошовий отаман П. Калнишевський, військовий писар І. Глоба помер на засланні у Туруханську, а запорозький суддя П. Головатий — Тобольську. Так відплатила Російська імперія українцям за їхню участь в боротьбі з турками і татарами за право володіння Кримом. Очевидно, що підписаний у селі Кючук-Кайнарджа договір став першим міжнародно-правовим документом, який свідчив про намагання Російської імперії оволодіти Кримом. Але лише у квітні 1783 р. Катерина ІІ підписала рескрипт про його включення до складу імперії. Підкоряючись військовій силі росіян, у липні того ж року зрікається престолу останній кримський хан Шагін-Гірей. Кримське ханство перестає існувати як держава, а на його землях утворюється Таврійська область Новоросійського краю. До її складу увійшли Кримський і Таманський півострови та землі між Дніпром, Кінськими Водами і Бердою.
Після завершення війни за Крим російська влада продовжувала використовувати українські людські й матеріальні ресурси для утвердження там своєї присутності. У лютому 1780 р. Катерина ІІ наказує «відпустити із прибутків наявних, що у відомстві Малоросійської колегії знаходяться, у диспозицію нашого генерал-поручика і флоту генерала-цехмейстера Ганібала на будівлі необхідні по флоту нашому чорноморському 208 640 карбованців» Ці гроші, які збиралися головним чином з українського населення, були використані при будівництві морського порту в Севастополі. Десятки тисяч селян та колишніх козаків з України використовували під час різноманітних будівельних робіт у Криму. Отже, Російська імперія, використавши під час війни за Крим у 1734–1739 рр. військову силу українців, невдовзі скасовує гетьманський устрій, що призводить до втрати Лівобережною Україною політичної автономії та перетворення її на звичайну провінцію. Так само імператриця Катерина ІІ діяла й після завершення війни 1768–1774 рр., коли була ліквідована Запорозька Січ, що брала активну участь у боротьбі з турками і татарами. Таким є український рахунок в історії довголітнього протистояння Російської та Османської імперій. До речі, війни за Крим між тогочасними супердержавами продовжилися протягом ХІХ ст. Згадаймо хоча б Кримську (Східну) війну 1853–1856 рр., під час якої у складі російської та османської армій знову воювало чимало українців — колишніх запорозьких козаків.

Читати далі: Донеччина та Луганщина - козацькі землі України (XVI-XVIII ст.)- частина третя

Донеччина та Луганщина - козацькі землі України