6. Адміністративно-територіальний устрій
Української козацької держави на Донеччині і Луганщині
Адмінстративними центрами Української козацької держави на землях сучасної Донеччини та Луганщини протягом другої половини XVII – XVIII ст. були самобутні військово-політичні інституції Запорозької Січі, які організувалися у курінний та паланковий устрій. На Сході та Півдні України протягом довгого часу функціонували Кальміуська (Міуська), Єланецька та Барвінківська паланки Війська Запорозького Низового, а політична влада паланкових козацьких полковників поширювалася не лише на козаків, але й усе цивільне населення, що проживало у межах цих адміністративно-територіальних одиниць.
Окрім того, на північно-східні землі історичного Донбасу розповсюджувався полково-сотенний устрій Слобідської України. Слово «паланка» прийшло з турецької мови, де воно означало невелику фортецю. Поза тим, запорозькі козаки, які протягом певного часу перебували у межах Османської імперії, після повернення на рідні землі, переінакшили його на свій лад. З XVIII ст. воно міцно увійшло до української мови і почало означати адміністративну одиницю (на зразок сучасного обласного поділу) у межах державного устрою на півдні та сході України. Адміністративно-територіальні округи Війська Запорозького Низового називали ще «паланковими відомствами».
Територія Запорозької Нової Січі, яка підпорядковувалася не лише кошовим отаманам, але і гетьманській владі України, поділялася на 10 паланок – на правому березі Дніпра розташовувалися Кодацька, Бугогардівська, Інгульська (або ж Перевізька), а на лівому: Самарська, Орільська, Протовчанська, Кальміуська, Єланецька, Прогноївська та Барвінківська. У свою чергу паланки поділялися на т. зв. отаманства (на зразок сучасних районів).
Очолював запорозькі паланки паланковий полковник, якого вибирали на паланковій козацькій раді. Наприкінці існування Січі паланкових полковників призначав своїм наказом кошовий отаман від імені Коша – запорозького уряду. Кожна паланка мала свої владні відзнаки (атрибути), а саме: прапор (хоругву), печатку та полковницький пернач. На печатці Кальміуської паланки знаходилося зображення перехрещеної шаблі з стрілою, під ними кінь, а з боків абревіатура «ППКП», що означало – «Паланкова Печатка Кальміуської паланки». Під паланковою владою перебували не тільки козаки, але і все місцеве цивільне населення.
Паланковий полковник насамперед організовував оборону січової паланки – посилав роз’їзди для охорони її кордонів, організовував розвідку та відповідав за мобілізацію козаків під час воєнних дій. Він також стежив за громадським порядком та відповідав за збір податків і розподіл коштів. Полковниками Кальміуської паланки Війська Запорозького Низового були: Василь Кишенський (1743 – 1745 рр.), Андрій Чорний (1746 р.), Марко Ус (1747) Степан Чорний (1747), Григорій Якименко (Якимов) (1748), Андрій Порохня (1753 – 1754), Петро Ногай (1755), Грицько Гаркуша (1756), Василь Магро (1756), Павло Ногай (1756 – 1757), Андрій Вербицький (1758 – 1761), Кузьма Чорний (1762), Лаврін Череда (1762), Степан Чуб (1764), Лаврін Глоба (1765), Іван Засуха (1767), Іван Череда (1768), Сидір Чалий (1769), Олекса Сокур (1770) та Петро Велігура (1772 – 1774 рр.).
Ось як свідчив про свої обов’язки полковника Кальміуської паланки Війська Запорозького Низового Василь Магро: «…І за ті його вірні служби та угідність на розгляд і по розпорядженню Коша в Кальміусі 1756 [року] при паланці був, і правління тамошнє полкове мав, де і по усій його службі всі військові потреби і службу в силу наказів виконував за посадою вірно та безвідказно. І все своє життя проводив чесно, добропорядно і учтиво, без найменшого гріха». З огляду на те, що В. Магро походив з м. Ромни на Сумщині та під час свого полковництва одружився з роменською козачкою він прохав кошового отамана О. Білецького про своє звільнення від служби, що і було зроблено з відповідними почестями.
Окрім полковника урядування у січовій паланці здійснювала паланкова старшина, до складу якої входили: осавул, писар, хорунжий, під осавул та підписар. Паланкова старшина обиралася місцевою громадою і затверджувалася запорозьким Кошем. На утримання паланкового полковника та старшини виділялася частина грошового «жалування» і податків, яке сплачувало населення паланки. Старшина Кальміуської паланки виконувала не тільки бюрократичні обов’язки, але й постійно повинна була брати участь у воєнних діях (в т. ч. брати участь у розвідувальних операціях) та думати про оборону східних і південних кордонів Запорозької Січі. Як засвідчував атестат паланкового писаря Григорія Швидкого, він з 1761 р. був «по розпорядженню Коша писарем полковим у Кальміусі де служив вірно і бездоганно. І використовувався був там при Кальміусі у різні з командою на турецькому кордоні розвідки і у викоріненню на тому ж кордоні порушників… Окрім того, не один раз у Крим і в Очаків з Коша був посланий для секретної розвідки…»
Приморське містечко Кальміуська Слобода як центр донецької паланки нараховувала декілька сотень будівель, а на центральному майдані за козацьким звичаєм знаходилися Свято-Миколаїівська церква. У 1754 р. київський православний митрополит Т. Щербацький до якого звернувся за допомогою кальміуський полковник А. Порохня направив грамоту ієромонаху Макарію, якого призначав священником у Кальміуську Слободу: «…Властію нам от Бога даною благословляємо все чесності твоєї Самарського монастиря приказати в Кальміусі похідну во ім’я святителя Христа Миколая церкву збудувати на зразок армійських полкових похідних церквів. І коли вона зі всіма приналежностями збудована буде і все необхідне для освячення буде приготовлено, то її слід освятити та священнодіяти. Поки ця церква будується на прохання присланих січових козаків, щоб в Кальміусі проводились богослужіння, наявну в Січі Запорозькій стару похідну церкву перевести до Кальміусу, розмістити її та священнодіяти… (виділ. – Т.Ч.)»
Згідно з документом, що був затверджений у військовій канцелярії Запорозької Січі e середині ХVІІІ ст., кордони «запорозьких вольностей» окреслювалися так: «...городок старинний же запорожський Самар с перевозом і землями в гору Дніпра по річку Орел, а вниз до самих степов нагайських і кримських, а через Дніпр і лимани дніпровиї і боговиї, як із віков бивало, по очаковскиє влуси, і вгору річки Богу по річку Синюху, от самарських же земель чрезь степ до самой ріки Дону, гді єще за гетмана козацького Прецлава Ланцкорунскаго козаки запорожскиє свої зімовники мівали... (виділ. – Т.Ч.)». На території між Дніпром і Доном, а, отже, і в районі річки Кальміус, запорозькі козаки розташовували свої військові сторожі, пікети та караули а також «уходи», що згодом перетворилися на зимівники.
На території Кальміуської паланки було розташовано кілька десятків козацьких поселень, найбільшими з яких були Ясинувате та Макарове. Окрім того в межах Кальміуської паланки існували такі зимівники українських козаків – у Лозовому Яру на Терсі, Широкому – на Кам’яниці, в Холодній і Сухій Балках, Поповому Яру, Кам’яній Ярузі, Чорнухиному, Шовковому, Государевому, Глибокому Ярах, Залізній Балці на Кривому Торці, Холодному Яру біля Сіверського Дінця й Луганчика, Залізному Яру поблизу Сіверського Дінця, балках Крутилці, Довгій, Морозовій і Крутій, Бобровому Урочищі, Хорошому Яру на Лугані Мечетній на Міущику, Зайцевій балці над Азовським морем, Підгоринному Урочищі, Клеповій Балці над Кальцем, річці Дубовій, Білосарайському лимані, річці Берді та у балці Світуватій. Найбільше донецьких зимівників зосереджувалося при витоках річок Вовча, Кальміус, Кринка, Кривий Торець та Лугань. А всього у межах Донеччини та Луганщини нараховувалося майже 300 більших та менших козацьких поселень.
До нашого часу дійшли імена та прізвища козаків Кальміуської паланки, які прибули на Запорозьку Січ протягом 1754 – 1756 рр. Це – Андрій Письменний. Пилип Чуб, Пилип Середенко, Василь Музика, Грицько Литвин, Іван Кучугура, Яків Зубко, Павло Волошко, Іван Рядно, Данило Малій, Михайло Козаков, Павло Полща, Самійло Тептюх, Іван Швець, Михайло Обухан, Харко Дід, Улас Сова, Іван Доломанівець, Яків Лисий, Андрій Сорока, Іван Недвига, Мусій Чорний, Павло Бакша, Петро Головко, Лаврін Пугач, Трохим Моторний, Тиміш Індутний, Іван Левенець, Грицько Пугач, Корній Кавун, Дмитро Верещака, Улас Головатий, Марко Барабашенко, Данило Шерст, Грицько Щербина, Павло Лихошерстий, Назар Драган, Микита Рудь, Іван Старий, Іван Щербина, Денис Чорний. Савка Забрунний, Дмитро Тугайбей, Михайло Чорний та Андрій Горб. Як бачимо, за виключенням кількох (Полща, Казаков, Тугайбей), усі прізвищеві назви козаків та їхні імена мали суто українське походження.
Згідно з розмежуванням кордонів між Турецькою і Російською імперіями межі Кальміуської паланки Війська Запорозького Низового проходили від м. Азова до Міуського лиману берегом Азовського моря, а потім – від Міуського лиману прямою лінією до впадіння р. Каратиш в Берду, по останній виходив на Конку. Згідно з Константинопольським трактатом 1700 р. землі «от Перекопского замка» до «города Азовского» мали залишатися пустими, однак і кримським татарам і запорозьким козакам дозволялося тут «дрова сечь, пчельники державть, сено косить, соль вывозить, рыбную ловлю чинить, и влесах ловли звериная творить… пастбища употребление обыклым правом спокойно и безмятежно да сотворится». За статтями Адріанопольського договору 1713 р. кордони між двома імперіями було встановлено у межиріччі Орелі та Самарии, від Дніпра до р. Тернівка, далі – через верхів’я річок Грузька, Кривий Торець, Лугань до місця впадіння р. Темерник у Дон.
За положеннями Белградського мирного договору 1739 р. між Османською та Російською імперіями кордон Війська Запорозького Низового проходив від річки бугу до р. Ташлик, далі – степом через річки Гарбузинка, мертвовід, Солона, Яланець, Громоклія, Інгул до гирла р. Кам’янка, а від Дніпра – річкою Кінською, від витоків р. Кінська – до витоків р. Велика Берда, далі – до місця впадіння р. Міус в Азовське море.
Східний кордон Кальміуської паланки, за свідченнями козацьких старожилів Олексія Шекеренка та Олексія Краснощока, проходив: «…От тех же урочищ по вершине Гришиной балки, на той же вершине Гришиной балки могила розроблена и тамо козак куреня донского [Войска Запорожского] давными временами татарами пострелян; потому и балка называется Гришина; от тех же просто суперником из Запорожских дач балка прозываемая Солона подтягла: под той же Солоной суперник подтягла речка торской дачи прозываемая Тор Казенный; той же Тор подтяг под Вовчу которая Вовча Запорожских дач, а Тор торской дачи Вовча подтягла вершиною по Кальмиуские вершины; под тие ж вершины Кальмиуские притяг Тор Кривий Бахмутского владения тою стороною Кальмиюса Войска Донского дачы, а сею стороною Кальмиюса Запорожские войсковые дачи до самого моря Азовского и тамо между границами трьома донскою, запорожскою и багмутскою укопан пень обгорелый войсками Донским и Запорожским над Кальмиюсом речкою для знания всякому своей границы».
Адміністративною межею між землями Війська Запорозького Низового та Слобожанщини була збудована українськими козаками у 1684 р. Торська укріплена лінія. Вона проходила від р. Сухий Торець по його притоці Голій Долині до Сіверського Дінця. Слобожанцям було суворо заборонено переходиди за Торську лінію. Пізніше таким «заборонним кордоном» стали межі новоутвореної Барвінківської паланки. Північною межею Кальміуської паланки була р. Вовча, яка відділяла її від Самарської паланки, а на заході територія Кальміуської паланки проятагалася аж до Дніпра та граничила з Кодацькою паланкою.
З огляду на постійні прикордоннні війни між козаками Кальміуської паланки та Військом Донським у Санкт-Петербурзі було видано спеціальний Сенатський указ від 30 квітня 1746 р., який засвідчував східні кордони Війська Запорозького Низового по р. Кальміус: «…Ввесть им ныне во владение земли и реки и лесные угодья и велеть владеть, а именно: Запорожцам от Днепра, рекою Самарою, Волчьими Водами, Бердою, Колчиком и Калмиусом и прочими в них речками и надлежащими к тем рекам косами и балками и всякими угодьями, по прежнюю 1714 года границу, которые к последнему с Портою Оттаманскою разграничению оставлены в стороне Российской империи. А от Калмиуса Еланчиком, Кринкою, Миусом, Темерником до р. Дону и всеми (впадающими) в них речками, балками и косами, и оных вершинами и всякими угодьями, состоящих по оном же разграничению, владеть Донским казакам…». Проте запорожці не виконували цей імперський указ та надалі продовжували вважати усю територію, що простягалася до р. Дону підпорядкованою українській владі. Запорожці продовжували вважати східним кордоном своїх володінь не р. Кальміус, а р. Міус, про що, зокрема, у 1775 р. засвідчив козак Кальміуської паланки Хома Сукур, який побудував свій зимівник «за відомом цієї паланки у межах Війська Запорозького над річкою Міус». З огляду на те, що влада Кальміуської паланки поширювалася до р. Міус її інколи називали Міуською.
Українські козаки постійно обороняли межі своїх володінь на сході не допускаючи туди, зокрема, козаків Війська Донського. З 1744 до 1747 рр. у містечку Бахмут навіть діяла спеціальна комісія для розгляду взаємних претензій Запорозького і Донського військ. Запорозькі козаки неодноразово затримували на берегах Азовського моря не тільки донських, але і некрасівських козаків у межах Білосарайської коси.. 28 травня 1768 р. українці спіймали на правому боці Кальміусу «донського козака і знявши з нього рушницю і шаблю водили запорожці за чинбул, а ще двох козаків піймавши, зв’язали їм руки і, водячи пішими, били нагаями».
Кошовий отаман Війська Запорозького Низового засвідчував, що на початку воєнних дій під час російсько-турецької війни 1768 – 1774 рр. було спалено велику частину козацьких поселень у межах Кальміуської паланки: «Как скоро нынешняя с Портою Оттоманскою война открылась, то запорожцы тотчас в совете своем положили все селения, лежащие от устья Самары до реки Конской по рекам Волчьей, Терской, Сухим и Мокрым Ялам по Торцу и Кальмиусу сжечь, а некоторые оставить без жителей. Что того ж времени и исполнили. Селение в устье Кальмиуса, где было дворов до пяти сот и церковь, сожгли, а жителей всех согнали к Усть Самаре…». Однак вже у 1770 р. запорозький уряд ухвалив рішення поселити український люд в межах «до реки Донца и Слободской губернии, против Изюма, Тора, а также и против Бахмута..., теми поселянами виликия степныя места от Самары и от Кальмиуса до Азовского моря, по реку Конскую».
Окрім Кальміуської паланки на теренах сучасної Донецької області розташовувалася Барвінківська паланка Війська Запорозького Низового з центром у слободі Барвінківська Стінка, а її незмінним полковником став Іван Гараджа. Вона існувала з 1770 р. у Подінців’ї. Ця паланка виникла вона вже на прикінцевому етапі існування Нової Січі як своєрідний буферний військово-адміністративний округ, що мав «як стіна» захищати землі Вольностей Війська Запорозького Низового від зазіхань російських поміщиків. З огляду на такі політичні обставини ця донецька паланка мала назву Барвінківська Стінка, де слово «стінка» означало «оборонна стіна» або ж «заслін». У разі переходу російським або ж слобожанськими поміщиками за Торську лінію, запорожці силою зганяли поселенців та палили їхні житла.
У 1771 р. паланковий полковник Барвінківської Стінки І. Гараджа повідомляв Ізюмське комісарське правління про належність землі з правого берега Сіверського Дінця до його влади і обґрунтовував правомірність протидії запорозьких козаків утворенню там незаконних поселень російських поміщиків. Козаки донецької Барвінківської паланки взяли активну участь у російсько-турецькій війні 1768 – 1774 рр. Згідно з документом, через землі цієї донецької паланки пролягав поштовий тракт: «Нaдлeжaщиe из Бaрвинкoвoй Стинки пo трaкту пoчты в нижеписaнних урoчищaх: пeрвaя у Сoрoкoвих близ бaйрaкoв Пoпaсних; другaя в Мaлoй Тeрнoвки нa кишле гoспoдинa вoйскoвoгo писaря Глoбы; a трeтaя в другoй Тeрнoвки нa устьи рeчки Oпaлихи у брoду Хрaмoвoгo рaзтaвлeнни».
На північно-східні території сучасних Донецької та Луганської областей поширювалася політична влада полковників Ізюмського та Острогозького полків Слобідської України. Як відомо, козацькі полки на Слобожанщині (вона підпорядковувалася московським царям) утворювалися у результаті масової міграції українського населення з західних земель козацької держави, де у другій половині XVII ст. точилися постійні війни з Короною Польською та Османською імперією. Незважаючи на політичну підлеглість Слобідської України самодержавному Московському царству її внутрішній устрій значно відрізнявся від російської адміністративно-територіальної системи й, по-суті, був автономним та наслідував традиції політичного устрою Української козацької держави.
Ізюмський козацький полк виник у середині 1680-х рр. та проіснував до 1765 р. Його полковим центром було м. Ізюм, який виник на основі Ізюмської фортеці 1650-х рр. Управління українських ізюмських полковників поширювалося на Бахмут, Слов’янськ (Тор), Райгород (Городок) та інші донецькі і луганські поселення Східної України. У 1732 р. в 17 сотнях Ізюмського полку нараховувалося 3 тисячі 550 виборних козаків та 11 тисяч 997 їхніх «підпомічників», а у 1763 р. в межах цього прикордонного полку Слобідської України проживало 7 тисяч 166 козаків та 21 тисяча 013 козацьких помічників. Ізюмський полк брав участь у відвоюванні в Османської імперії Азовської фортеці у 1696 р., Північній війні 1700 – 1721 рр., російсько-турецькій війні 1735 – 1739 рр. та «загальноєвропейській» Семилітній війні 1756 – 1763 рр. Ізюмськими полковниками були К. та М. Донці-Захаржевські, Ф. та А. Шидловські, І. Квітка, Ф. Краснокутський. У 1765 р. ізюмські козаки були перетворені у «військових обивателів», а його територія увійшла до новоутвореної Слобідсько-Української губернії.
У 1652 р. українським козацьким полковником Іваном Дзиковським було засновано м. Острогозьк (суч. Воронезька обл., Російська Федерація). Навколо нього українцями з Чернігово-Сіверщини було утворено Острогозький козацький полк Слобідської України. Місто була засноване при впадінні р. Острогощі в Тиху Сосну. Острогозьк називали ще Рибним, адже основним господарським заняттям місцевих козаків був вилов та продаж риби. Полк проіснував з 1652 до 1765 рр., а його особовий склад у 1763 р. нараховував 8 тисяч тисяч 879 козаків і 29 тисяч 807 козацьких «підпомічників». У різний час Острогозький полк очолювали полковники І. Дзиковський, І. Сас, Г. Крабут, Ф. Куколь, І. та С. Тевяшови.
Протягом 1670 – 1671 рр. Острогозький полк став центром великого повстання на Слобідській та Східній Україні, яке було спрямоване проти засилля Російської держави. Воно розпочалося на початку вересня 1670 р. й було викликане прибуттям на Слобожанщину загону донських козаків на чолі з Ф. Шадрою та Ф. Мінаєвим. Охопило міста Острогозьк, Ольшанськ та навколишні поселення. У цих містах привселюдно були страчені представники центральної російської влади. Розгромлене за допомогою урядових військ та козацьких підрозділів, які не підтримали повсталих. 29 вересня 1670 р. полковник І. Дзиковський, писар М. Жуковцев, сотники Я. Чекмез та В. Григор’єв, обозний М. Волнянка були розстріляні на центральній площі Острогозька російськими стрільцями. 22 жовтня того ж року повісили дружину І. Дзиковського, а його дітей і племінницю довічно заслали в Сибір. Так ж доля була у родичів інших заколотників. Однак антиросійське повстання продовжилося в жовтні 1670 р. за допомогою загону разінців на чолі з Л. Черкашеніним (О. Хромим). Разом з місцевими козаками вони захопили міста Цареборисов, Маяцьк. Чугуїв, Зміїв, Балаклію, Мерефу та Колонтаїв. Однак на початку 1671 р. урядові війська перемогли повстанців, у результаті чого під Цареборисовим і Маяцьком стратили 186 прихильників С. Разіна, з яких 81 чоловік походив з Слобідської України. За участь у Слобожанському повстанні 1670 – 1671 рр. було позбавлено життя зміївського сотника П. Ребуху, балакліївського сотника А. Огня та богодухівського сотника Т. Решетила.
Острогозький полк займав великі землі на правому березі Дону між річками Дівиця та Богучар, а на заході його межі проходили по р. Біла до її впадіння у р. Айдар. На лівому березі Дону острогозьким українцям належала територія навколо м. Калач. Сотенними центрами полку були Біленька, Білолуцьк (суч. Новопсковський р-н, Луганської обл.), Бичок, Богучар (Воронезька обл., Російська Федерація), Закотне (суч. Новопсковський р-н, Луганської обл.), Калач (суч. районний центр Воронезької обл.), Калитва (Воронезька обл.), Коров’янка, Мілова (районний центр Луганської обл.), Нова Біла, Ольшанськ, Осинове (Новопсковський р-н, Луганської обл.), Ровеньки (суч. Луганська обл.), Стара Калитва (Воронезька обл.), Тали, Тростянка (Острогожский р-н Воронезької обл.) і Ширяєве (Калачівський р-н, Воронезької обл.). Отже, значна частина території полку поширювалася на землі Луганщини.
Самою південно-східною адміністративною одиницею Української козацької держави була Єланецька паланка, яка узбережжям Азовського моря із заходу на схід простягалася від р. Кальміусу до р. Кубані й охоплювала велику частину земель сучасної Ростовської області Російської Федерації. Центр ще однієї донецької паланки знаходився між Мокрим і Сухим Єланцями. Її полковниками були Іван Ступак, Осип Баран, Павло та Леонтій Тарани. Козаки цієї паланки займалися рибним промислом та обороною південних рубежів Війська Запорозького Низового від вторгнення татар і донців. Після розгрому Запорозької Січі російськими військами велика частина запорожських козаків розселилася у межах Османської імперії, а донецькі січовики навіть заснували у гирлі р. Дністер поселення, яке на згадку про колишній адміністративний центр назвали Барвінківська Стінка. Отаманом цього поселення став Григорій Абдула, писарем – Іван Іванко, суддею – Яків Гончар, хорунжим – Гигорій Таран.
Слід також вказати на існування на території сучасних Донеччини та Луганщини імперських адміністративних центрів та військових структур Російсько-Московської держави. Одним з перших таких, по суті, іноземних (хоча до його складу поряд з іноземцями входили і українці) утворень на Східній Україні став Бахмутський козацький полк. Його було утворено за наказом московського царя Петра І. Він існував з 1701 до 1764 рр. У 1737 р. було створено також Бахмутський гусарський полк, який складався переважно з найманих сербів, болгар та «волохів» (румунських і молдавських переселенців). Однак майже четверту частину його складу становили колишні українські козаки. Згідно з реєстром 1755 р. особовий склад цього полку нараховував 38 % сербів, 23 % валахів, 22 % українців і 8 % болгар. У 1764 р. на основі Бахмутського козацького полку було створено Луганський пікінерський полк, який невдовзі було перебазовано у район сучасної Дніпропетровщини. У 1776 р. Бахмутський гусарський «поселенський» полк перестав існувати, однак його вояки влилися до складу новоутворених гусарських підрозділів.
Поряд з Луганським пікінерним полком у 1764 р. на землях Донбасу була утворена ще одна імперська воєнна структура – Донецький пікінерський полк. Він мав статус «поселенського» й розміщувався вздовж Сіверського Дінця у фортецях Української оборонної лінії – Білейській. Прасковойській, Петровській, Козловській і Ряженій. Донецькі пікінери, які, в основному були сербського та українського походження, також розміщувалися в Нехворощанській, Маяцькій, Царичанській, Китайгородській та Орельській сотні Полтавського полку України-Гетьманщини. До складу полку входило близько 10 тисяч чоловік – виборних козаків, «підпомічників», різночинців та посполитих. У 1769 – 1770 рр. пікінери Донецького полку організували збройне повстання проти Російської імперії на чолі з Яковом Головатим. Центром антиросійського повстання стало поселення Соколовка (суч. с. Правобережна Соколка Кобеляцького р-ну. Полтавської обл.). У 1776 р. Донецький пікінерний полк було перейменовано в Катеринославський, а в 1783 р. – Павлоградський легкокінний полк, який у 1796 р. став Павлоградським гусарським полком.
Ще від початку XVIІ ст. українські козаки з різних причин поповнювали ряди Війська Донського. Як підрахували історики: у 1617 р. на Дону було 2 000 українців, у 1622 р. – прийшло ще 500 українських козаків, 1623 р. – 300, 1624 р. – 500, 1625 – 541, 1631 р. – 1 000, 1632 р. – 500, 1634 р. – 2 500, 1636 р. – 1 000, 1637 р. – 4 000, 1638 – 2 000, 1640 – 500, 1641 – 1045, 1642 р. – 500 козаків з України. Багато з них не лише брали участь у спільних військових операціях з донцями проти турок і татар, але потім залишалися жити в межах Донщини. З огляду на такий факт серед донських козаків почало побутувати такі означення щодо українців як «старі» та «нові черкаси». «Старими» називали тих, хто проживав на теренах Війська Донського протягом значного проміжку часу. Зокрема, у 1622 р. за повідомленнями очевидців, московських послів до Туреччини І. Кондирєва та Т. Бормосова, українських козаків «пришло на Дон тысяча человек с женами и детьми, а с ними всякой рухляди 80 телег; и приезжают черкасы (українці. – Т.Ч) на Дон на житье и юрты себе строят особо, и атаманы у них, черкасов, свои». Саме українські козаки заснували станицю Черкаську (що у ті часи розумілося не інакше як «Українська»), яка невдовзі стала столицею усього «російського» Війська Донського.
Давні поселення українських козаків, що були об’єднані в Єланецьку паланку після знищення Запорозької Січі стала основою для виникнення вже у ХІХ ст. такого окремого історико-етнографічного регіону як Донщина. Адже велику частину населення південного українсько-російського прикордоння у гирлі Дону складали українці – колишні козаки Війська Запорозького Низового разом з своїми родинами. Згідно з даними ревізії 1811 р. за Військом Донським було закріплено 76 тисяч 856 селян, основну масу яких становили «станичні малоросіяни». Окремі колишні січовики влилися до Війська Донського, де заснували свої полки та станиці. Всього за переписом 1897 р. серед населення Донщини, територію якої сьогодні охоплюють межі Ростовської області Російської Федерації, проживало близько 30 % українців, при чому в Таганрозькому повіті їх нараховувалося 61, 7%, Ростовському – 33, 6, а в Сальському – 29, 3 %, а більшість з них пам’ятало про своє українське коріння та дотримувалося козацьких звичаїв і традицій у повсякденному житті.
7. Сумна доля отамана Петра Калнишевського
У 1803 р. на Соловецьких островах у Білому морі на півночі Російської імперії помер останній кошовий отаман Запорозької Січі Петро Калнишевський. Протягом тривалого часу він керував не тільки донецькими та луганськими козаками, які входили до Кальміуської, Єланецької та Барвінківської паланок, але і був правителем для усього населення Східної та Південної України.
Після знищення Запорозької Січі російськими військами у 1775 р. у багатьох українських містах і селах кобзарі почали співати зажурливих дум і пісень, серед яких була й така, що «брала за душу» не одну людину:
Пішла Москва куренями – запаси забрала,
а московські генерали церкви обдирали.
Та взяли срібло, взяли злото,
ще й воскові свічі.
Остається пан кошовий з писарем у Січі.
Васюринський козарлюга не п’є не гуляє,
а він пана кошового вірненько благає:
«Дозволь, батьку, пан кошовий,
нам на башті стати –
найстаршому генералу з пліч
голову зняти»
«Не дозволю, милі братці, вам на башті
стати,
бо єдина кров християнська –
гріх нам проливати».
«Не дозволиш з палашами –
дозволь з кулаками,
а щоб слава не пропала
поміж козаками!»
Так за допомогою старовинного пісенного тексту описувалися сумновідомі події завоювання російськими військами Січі. Це відбулося на початку спекотливого червня 1775 р., коли загартований у багатьох боях відважний кошовий отаман Калниш чомусь заборонив козакам оборонятися перед майже багатотисячною армією, що прийшла на Запоріжжя за наказом імператриці Катерини ІІ.
В одному з народних переказів (що і як вищенаведену пісню було записано у ХІХ ст.) знищення Січі описувалися так: «Сподобалася цариці Катерині запорозька земля. От вона й задумала звести з неї запорожців. Задумала та й прибігла сюди аж із самісінького Петербурга, та й стала отут саме, де стоїть у Капулівці млин, - на горі. Стала й давай закликати до себе запорожців, начебто в гості. …Приходять запорожці прямо до цариці, віддають їй чолом, чи як там треба, а вона зараз і питає їх:
- А чи всі ви, дітки, прийшли ?
- Усі, мамо!
- І нікого на Січі не лишили?
- І нікого, мамо, на Січі не лишили, окрім хіба тих, що криві, або сліпі, або вбогі.
- Ну помоліться ж тепер Богу та попрощайтесь зі своєю Січчю, бо більше вам її не побачити. Не з тим я прийшла до вас, щоб не панькатись, а щоб руйнувати.
Як тільки вимовила цариця оці слова, зараз же кинулися до запорожців москалі, позаковували їх в кайдани, повідбирали в них худобу та й порозсилали кудись світ за очі».
Можливо, мудрому отаману й справді не хотілося проливати християнської крові, адже на Січі на той час перебувало не більше ніж півтисячі запорожців – останні розійшлися на відпочинок по зимівникам. А може він згадав розгром царськими військами Чортомлицької Січі у 1709 р., коли, незважаючи на багатоденний збройний спротив запорожців, росіяни все ж таки знищили осердя козацької вольниці, яке невдовзі відродилося з попелу.
Тим не менш трагічною помилкою стало рішення кошового отамана зберегти життя собі та своїм побратимам. Імператриця Катерина ІІ не взяла до уваги попередні великі заслуги українського козацтва у російсько-турецьких війнах й завоюванні Криму і не прислухалася до прохань старшини щодо їхньої подальшої вірної служби. Протягом 1775 р. було ув’язнено і заслано до Сибіру майже всіх запорозьких ватажків – отже народний переказ про “заковування в кайдани” січовиків був правдивий.
Про самого січового отамана Калниша в Україні ніхто нічого не знав аж до другої половини ХІХ ст. Лише влітку 1862 р., перебуваючи на засланні в Архангельській губернії український вчений-народник Петро Єфименко (чоловік відомої вченої-історика Олександри Єфименко) “правдами і неправдами” потрапив до архіву Архангельського губернського правління, де ознайомився з справою під назвою “Дело по сообщению государственной военной коллегии конторы об отсылке, для содержания в Соловецкий монастирь кошевого Петра Калнышевского. Июля 11-го дня 1776 г.”. Лише тоді стало відомо, що останній отаман Запорозької Січі був ув’язнений на далеких Соловецьких островах, де довгий час протягом наступних століть (аж до 80-х рр. ХХ ст.) діяла найстрашніша каральна установа Російської імперії, а потім Радянського Союзу. Але перед тим як розповісти про нелегку долю Петра Івановича Калнишевського на Соловках, звернімося до його насиченого різними подіями життєвого шляху.
Народився Петро наприкінці ХVІІ – початку ХVІІІ ст. в селі Пустовійтівка поблизу містечка Ромни на Слобожанщині (суч. Сумщина). Козацька родина Калнишевських очевидно переселилася сюди з Правобережної України десь перед роками буремної Хмельниччини. Петро мав молодшого брата Семена, який був священиком в містечку Смілому, що неподалік від Пустовійтівки. Поки що не вдалося відшукати документів, які б розкрили життєдіяльність Петра Калнишевського до 1750 р., коли той записався козаком Кущівського куреня Новопокровської січі. Знаємо, що з 1754 до 1762 рр. він перебував на посаді військового осавула, а в 1759 та 1761 рр. – похідного полковника Війська Запорозького Низового. У 1762 р. запорожці обирають його кошовим отаманом. Зважаючи на військову і політичну вмілість, а також визначні особисті якості Петро Калнишевський близько десяти разів переобирався на найвищій посаді Запорозької Січі й був беззмінним отаманом з 1762 до 1775 рр.
Під час свого отаманування Калнишевський перетворив запорозькі землі на житницю не лише всієї України, але й Росії. Тоді на території сучасних Донецької, Запорізької та Дніпропетровської областей до вже існуючих додалося ще близько 4-х тисяч хуторів-зимівників, а населення “вольностей” Війська Запорозького Низового збільшилося більше на десятки тисяч козаків-хліборобів. Люди нижчих станів втікали сюди з центральних районів України, де вже запроваджувалося кріпацтво. Січовий уряд взяв народну колонізацію під свій контроль, не дозволяючи представникам російської влади втручатися у цей процес. Саме у 60-х – першій половині 70-х рр. ХVІІІ ст. тут з’явилося багато нових містечок і сіл. Серед них – відоме до цього часу село Петриківка, яка була названа на честь запорозького отамана Петра Калнишевського. З архівних документів відомо, що 20 лютого 1772 р. отаман піклувався перед Київським митрополитом про відкриття та освячення у новому селі церкви.
В умовах наступу Російської імперії на автономні державні права Запорозької Січі П.Калнишевський тричі на чолі козацьких делегацій вів переговори з урядом імператриці Катерини ІІ в Санкт-Петербурзі. У північній столиці він добивався скасування мита на товари запорозьких купців; вимагав повернення під січову юрисдикцію земель, що були захоплені Військом Донським; вирішував питання фінансування українських козаків та їхньої участі у військових операціях російської армії тощо. Окрім того, кошовий отаман також неодноразово зустрічався з урядовцями і дипломатами Османської імперії і Кримського ханства, відстоюючи перед ними міжнародний статус Війська Запорозького Низового.
Окремо треба відзначити велику меценатську діяльність кошового отамана у справі підтримки православної церкви в Україні. На його кошти були збудовані: Церква Святої Трійці у рідному селі Пустовійтівка (1773 р.), Церква Святої Покрови в місті Ромнах (1770 р.), Церква Святих апостолів Петра і Павла в Києво-Межигірському монастирі (1768 р.), Церкви у Лохвиці (1763 р.) та Петриківці (1769 р.). Також кошовий отаман фінансував будівництво багатьох церков на Запорожжі. Особливо він піклувався над Києво-Межигірським монастирем. Відомо, що П.Калнишевський під час свого отаманування відправив багаті дари для храму Гроба Господнього в Єрусалимі.
На чолі з кошовим отаманом П. Калнишевським близько 11 тисяч українських козаків взяли активну участь в російсько-турецький війні 1768 – 1774 рр., де, зокрема, відзначилися під час взяття Очакова і Кінбурна. Окрім того Калнишевський вміло організував розвідувальну систему на території Кримського ханства, що дозволило урядові та військовому командуванню Російської імперії вчасно отримувати необхідну інформацію про настрої в татарському війську та пересування турецької армії. За військову доблесть козацька старшина була нагороджена Катериною ІІ. Але все це, як бачимо, не допомогло кошовому отаману та його побратимам зберегти не лише державну автономію Запорозької Січі, але й власну свободу.
«Всемилостивейшая государыня! Вашему императорскому величеству известны все дерзновенные поступки бывшего Сечи Запорожской кошевого Петра Кальнышевского и его сообщников судьи Павла Головатого и писаря Ивана Глобы, коих вероломное буйство столь велико…, которую по всем гражданским и политическим законам заслужили по всей справедливости смертную казнь. Но как всегдашняя блистательной души вашей спутница добродетель побеждает суровость злобы кротким и матерним исправлением, то и осмеливаюсь я всеподанейше представить:…отправить на вечное содержание в монастыри, из коих кошевого – в Соловецкий, а прочих в состоящие в Сибири монастыри…» – таке подання направив 14 травня 1776 р. до російської імператриці її довголітній фаворит Г.Потьомкін. Відповідь Катерини ІІ була короткою: «Быть по сему». Саме так царський уряд «віддячив» запорожцям за довгі роки сумлінного служіння – участь у російсько-турецьких війнах, завоювання Кримського ханства, охорону південно-західних кордонів Російської імперії тощо.
Умови ув’язнення П. Калнишевського в Соловецькому монастирі були дуже жорстокими. Документи і свідчення сучасників говорять про те, що отаман перебував у камері-«мішку» начебто заживо замурований. Взимку його каземат охороняли три, а влітку – чотири солдати. В той же час усіх останніх арештантів “оберігали” лише по одному вартовому. Згідно з переказами місцевих жителів його виводили на подвір’я лише три рази на рік, у зв’язку з великими церковними святами – на Пасху, Преображення Христове та Різдво Христове
Історики так описували місце ув’язнення колишнього грізного ватажка запорізьких козаків: “Це печероподібне приміщення довільної форми від двох до чотирьох аршин завдовжки і від 1,5 до 3 аршин завширшки. Камінна лавка (місце для сидіння і спання) – вся її обстава. В’язень не міг лягти, витягнувшись на весь зріст, він повинен був спати у напівзігнутому стані. У приміщенні стояла вічна напівтемрява, було вогко і холодно…”. Хоча невдовзі старого Калнишевського перевели до більш кращого “приміщення” – одного з казематів Головленківської тюрми в Архангельській башті. Добував свій незаслужений термін він уже в келії №15 Прядильної башти, а потім в Білій башті в невеличкій добудові під назвою “Сушило”.
Могила П.Калнишевського, який чверть століття страждав з-за своєї трагічної помилки знаходиться на головному подвір’ї Соловецького кремля перед Свято-Преображенським собором. Лише у 1856 р. за наказом настоятеля монастиря тут була встановлена надмогильна плита з таким написом: «Здесь погребено тело в бозе почившего кошевого бывшего некогда Запорожской грозной Сечи казаков атамана Петра Калнышевского, сосланного в сию обитель по высочайшему повелению в 1776 году на смирение. Он в 1801 году, по высочайшему же повелению, снова был освобожден, но уже сам не пожелал оставить обитель, в коей обрел душевное спокойствие смиренного христитанина, искренно познавшего свои вины. Скончался 1803 года, октября 31 дня, в субботу, 112 лет от роду, смертью благочестивою, доброю». Від початку буремного ХХ ст. ця вже історична пам’ятка декілька раз переміщувалася і лише в 1971 р. була взята на облік разом з іншими надмогильними плитами, що знаходилися на загальному цвинтарі поблизу Онуфріївської церкви. На початку серпня 2000 р. плиту П.Калнишевського переміщено в Германівський дворик біля однойменної каплиці, де розмістили надмогильні плити усіх відомих в’язнів Соловецького монастиря.
Пам’ятник Калнишевському встановлений його земляками височіє у селі Пустовійтівка Роменського району на Сумщині. У 2003 р., в зв’язку з 200-річчям від дня смерті отамана, сучасні українські козаки спорудили бюст П.Калнишевського на о.Хортиця в Запоріжжі та встановили пам’ятник отаману на Соловках. За громадської ініціативи до Архангельської області Російської Федерації було відправлено ряд наукових експедицій, які провели пошуко-дослідницьку роботу в архівах, а також на території Соловецького монастиря.
Якщо колись мінлива доля занесе вас до унікальної туристичної місцини Росії під назвою «Соловецький державний історико-архітектурний музей-заповідник», то підійдіть з південного боку до Успенської церкви Спасо-Преображенського монастиря, де поруч з могилами видатного російського публіциста початку ХVІІ ст. Авраамія Паліцина і соловецького архімандрита Феодорита знаходиться поховання останнього кошового отамана Запорозької Січі Петра Калнишевського.
Як виглядав отаман П. Калнишевський, а також «середньостатичний» запорозький козак? Яким був зовнішній образ козака? Згідно з історичними спогадами, які протягом другої половини ХІХ ст. записували історики та етнографи Д. Яворницький та Я. Новицький, архетип козака, який проживав у межах Війська Запорозького Низового, в т. ч. і на території історичних Донеччини та Луганщини, мало чим відрізнявся від образу козака з Правобережної, Північної чи Центральної України.
Як засвідчував старезний 116-річний запорозький козак Іван Розсолода, що козакував за отаманування П. Калнишевського, справжній запорожець виглядав так: «Зодягалися запорожці добре, ходили і браво і чепурно. Вони, бачите, голови брили: обриє та ще й милом намаже, щоб добре, бач, волосся росло, одну тільки чуприну кидали на голові, довгу таку, з аршин, мабуть, довжини, та чорну та кучеряву. Заправить її, замотає до плеча, та так і живе за вухом… Якби піймав за нею, то було б за що подержати… Бороди теж брили, тількі одні вуса зоставляли, і пестували їх довгі-предовгі. Оце як назхварбить їх, як начорнить та як розчеше гребещиком, так хоть він і старий буде, а вийде такий козарлюга, що тільки хить-хить!.. Оце він як чуприну замовтав, вуса розчесав, тоді вже одягається у свою одежу… Околиця на шапці іноді служила козакові замість кисета аьо кишені: туда він, як коли, кладе було тютюн, кресало, люльку, ріжок з тютюном; особливо люльку… Ось як надів запорожець червоний каптан, підперезався поясом, почепив на себе кинджал, повісив пістолі, шаблю, тоді вже він надіва черкеску або жупан».
Ось такою героїчною і водночас трагічною була доля останнього кошового Запорозької Січі Петра Калнишевського. Він разом з своїми соратниками сміливо воював не лише за Україну, але і геополітичні інтереси Російської імперії у Криму, Північному Причорномор’ї та Приазов’ї. Незважаючи на такі заслуги, імперія підступно зрадила не тільки його, але й усіх українських козаків та жителів Південної і Східної України. З 1776 р. на усіх прикордонних землях Війська Запорозького Низового, включно з територією Донеччини та Луганщини, було запроваджено поміщицький кріпосницький устрій, а вільнолюбивих степових козаків переведено до армійських пікінерів, гусарів і драгунів, військових поселенців у межах новоутворених губерній. Однак велика частина непокірних запорозьких козаків подалася на терени Османської імперії, де заснувала нову Задунайську Січ.
Пам'ять про козацькі часи на Донбасі
(заключення)
Заснування на Дикому Полі тимчасових військово-господарських поселень українського козацтва пов’язане з відпливом сюди населення з Чернігово-Сіверщини, що відбувалося у результаті чергової московсько-литовської війни 1500 – 1503 рр. Історичні джерела переконливо стверджують, що на початку XVI ст. у пониззі Дніпра з татарами воювали київські і черкаські козаки, певна частина яких відходила у район річок Кальміусу та Сіверського Дінця. У 1546 р. очевидець повідомляв, що на Середньому Подінців’ю «у Святых Гор и выше и ниже, позаводили в лесах… зимовища для своих кошей. Тут строили казаки и струги… Черкасы севрюки (українці. – Т. Ч.) стали раставлять по Северскому Донцу зимовища своих товариств и таким образом завели в поперек страшного Поля дозорную цепь от крымцев».
Від часів гетьманування Богдана Хмельницького, з середини XVII ст., більша територія сучасного Донбасу входила до Української козацької держави, про що переконливо засвідчувала самі запорозькі козаки: «…Якими землями і угіддями Військо Запорозьке з давніх часів наділене як у написаному універсалі його, гетьмана Хмельницького… від Дніпра річкою Самарою, Вовчими Водами, Бердою, Калчиком і Кальміусом та іншими впадаючими в них річками і косами і балками і всякими угіддями, що належать до тих річок».
Більш ніж півтисячі років тому українське козацтво сміливо проторувало шлях до Кальміусу, Міусу, Сіверського Дінця, Лугані та Дону. У багатьох жорстоких і виснажливих війнах і військових сутичках з татарами, турками і росіянами протягом XVII – XVIII ст. українці зуміли провести військово-господарську колонізацію великої території Дніпрово-Донського межиріччя, яке сучасники називали не інакше як Диким Полем. Ні протидія чисельних татарських орд Кримського ханства, ні сторожі «государевих людей» самодержавного Московського царства, ні бездоганний вишкіл яничарів Османської імперії не відлякали наших мужніх пращурів, які за допомогою «меча і плуга» заснували на міжцивілізаційних землях Європи та Азії свої адміністративно-територіальні структури – Кальміуську, Єланецьку та Барвінківську паланки Війська Запорозького Низового.
Потрібно наголосити на тому, що основну частину «особового складу» тогочасної Запорозької Січі складали вихідці з Полтавщини та Чернігівщини. А українські переселенці з Волині, Східної Галичини, Поділля та правобережної Київщини у середині XVII ст. заснували Ізюмський та Острогозький козацькі полки, що поширювали свій устрій на донецькі та луганські землі. Спільно з запорожськими, ізюмські та острогозькі українські козаки завдяки своїй довголітній невтомній військово-господарській діяльності дали поштовх для утворення багатьох міст і селищ та поступово цивілізували Степовий кордон Європи. По суті, саме українські козаки почали творити цей особливий прикордонний історико-етнографічний регіон України, який пізніше отримав назву Донбасу.
Жителі сучасних Донецької та Луганської областей мають пишатися своїм давнім козацьким минулим як складовою частиною історії України, а відтак світового цивілізаційного процесу. Адже багато жителів шахтарського Донбасу мають прізвища, які їм передали у спадок українські козаки – Береговий, Бойко, Забирко, Засядько, Куций, Коваленко, Левченко Лановий, Малий, Невпряга, Непийпиво, Онопко, Петренко, Порохня, Смирний, Сторчоус, Сорока, Нагнибіда, Моторний, Рибак, Рудько, Чалий, Череда, Чорний, Щербатий, Щербина, Якименко, Яковенко та багато багато інших.
Сьогодні на місці українських козацьких поселень Олександрівка та Крутогорівка знаходиться мільйонне шахтарське місто Донецьк – обласний центр Української держави; колишні зимівники Кам’яний Брід, Красний Яр та хутір Вергунка дали поштовх виникненню міста Луганська як сучасного центру Луганської області; козацький зимівник Лисичий Байрак дав назву сучасному Лисичанську Луганської області; на місці старовинної козацької фортеці Домаха (пізніше – Кальміуська Слобода) постало величне припортове місто Маріуполь, а українське козацьке містечко Тор сприяло виникненню на його основі великого промислового міста Слов’янська Донецької області.
Українцями засновано багато населених пунктів у межах колишнього Дикого Поля, серед яких відзначимо такі великі міста на Луганщині як Зимогір’я (з 1640-х рр. – Черкаський Брід), Кремінна (з 1679 р. – Новоглухів), Ровеньки (з 1710-х – Ровенецька Слобода), Сватове (з 1660-х рр. – Сватова Лучка) та Старобільськ (з 1686 р. – Стара Біла), Суходільськ (з 1690-х рр. – Дуванне), а в Донецькій області – Авдіївка (з 1740-х рр.), Артемівськ (з 1703 р. – Бахмут), Горлівка (з 1710-х рр. – слободи Зайцівка і Микитівка), Дружківка (з 1750-х рр.), Красний Лиман (з 1667 р. – Лиман), Красногорівка (з 1690-х рр. – слободи Пеньківка та Софіївка), Макіївка (з 1690 р. – зимівник Ясинівка), Мар’їнка (з 1840-х рр.), Миколаївка (з 1720-х рр.), Селидове (з 1780-х рр. – слобода Селидівка) та Сіверськ (з 1680-х – Старий Млин, з 1768 р. – Радивонівка) та інші.
За часів радянського тоталітарного режиму козацька історія Донбаського краю ганебно замовчувалася, однак з встановнням незалежності України у 1991 р. донеччани та луганчани почали замислюватися над своїми давнім історичним корінням. У 2005 р. Президентом України було видано Указ «Про відзначення 500-річчя виникнення українських козацьких поселень на території Донецької і Луганської областей», а Національним банком України викарбувано ювілейну монету з цього приводу.
На Донбасі широко відзначалося пятисотріччя від часу заснування перших козацьких поселень на сході України. Школярі та студенти брали участь в історичному конкурсі на краще знання місця та ролі українського козацтва у минулому краю. У м. Маріуполь було проведено археологічні розкопки під час яких на місці колишньої Кальміуської Слободи віднайдено залишки українських поселень, а також багато побутових речей, серед яких вирізняються глиняні козацькі люльки. У містечку Селидове Донецької області, на місці якого у давні часи знаходився один із зимівників Кальміуської паланки Запорозької Січі, патріотами своєї землі було встановлено пам’ятник «Козак в дозорі», а також меморіальна дошка з написом «Тут, на річці Солоній, з XVI століття знаходилось сторожове поселення запорозьких козаків». У 2008 р. пам’ятник легендарному засновнику міста козаку Дружку було урочисто відкрито у Дружківці Донецької області. На честь діяльності українських козаків було споруджено пам’ятні знаки в Донецьку та Маріуполі.
Пам'ять про героїчні козацькі часи на Донбасі продовжує жити у наш нелегкий час. Її не знищити ні місцевим «безбатченкам», які забули про власне минуле, ні іноземним зайдам, що оманою та силою насаджують колишні імперські міфи. Адже світовий історичний досвід свідчить, що імперії як тоталітарні утворення завжди розвалюються, а країни та народи залишаються.
Донеччина та Луганщина завжди були, є і будуть невід’ємною частиною України. Це беззастережно засвідчують історичні факти та чисельні документальні джерела. А якщо про це переконливо говорить сама Історія, то Господь Бог допоможе українському народу відстояти свою новітню незалежність і територіальну цілісність, як спадкоємцю славних козацьких традицій:
Де Савур-могила, широка долина,
Сизий орел пролітає;
Славне військо, славне Запорозьке
У поход виступає…
Використані джерела та література
Аваков П. Описание рыболовецких селений запорожских казаков в Северном Приазовье 1768 г. // Січеславський альманах. – №7. – Дніпропетровськ, 2014. – С.108 – 116.
Аваков П. Участие украинского казачества в колонизации Примиусья 1698 – 1711 гг. // Украинцы Юга России: проблемы истории, культуры, социально-экономического развития. – Ростов-на-Дону, 2013. – С.69 – 75.
Андреєва С. Матеріали з історії Південної України XVIII ст. у фондах Архіву зовнішньої політики Російської імперії // Південна Україна XVIII – XIX століття. – Вип.7. – Запоріжжя, 2003. – С.7 – 34.
Апанович О. Розповіді про запорозьких козаків. – К.,1991.
Акты, относящиеся к истории Западной России.– Санкт-Петербург, 1848. – Т.ІІ: 1506 - 1544.
Архів Коша Нової Запорозької Січі. Корпус документів 1734 – 1775. – К., 1998 – 2008. – Т.1 – 5.
Багалій Д. Історія Слобідської України. – Харків, 1990.
Бойко А. Запорозький зимівник останньої чверті XVIII століття. – Запоріжжя, 1995.
Бойко А. Південна Україна останньої чверті XVIII ст.: аналіз джерел. – К.,2000.
Брехуненко В. Запорожець за Дунаєм (правовий статус українських козаків на теренах Війська Донського в першій половині XVII ст. // Соціум. – 2002. – №1. – С.45 – 61.
Брехуненко В. Козаки на Степовому кордоні Європи. Типологія козацьких спільнот XVI – першої половини XVII ст. – К.,2011.
Брехуненко В. Стосунки українського козацтва з Доном у XVI – першій половині XVII ст. – К., Запоріжжя, 1998.
Гермайзе О. Україна і Дін // Записки Київського інституту народної освіти. – Кн. 3. – К., 1928. – С. 107 – 196.
Голобуцький В. Запорізька Січ в останні часи свого існування. 1734 – 1775. – К., 1961.
Голобуцький В. Запорозьке козацтво. – К.,1994.
Горбов В., Божков Р. Кальміуська фортеця та старий Маріуполь за археологічними та письмовими джерелами // Донецький вісник Наукового товариства ім. Шевченка. – Т.34. – Донецьк, 2012. – С.112 – 127.
Грибовський В. Кошовий отаман Петро Калнишевський. – Дніпропетровськ, 2004.
Грибовський В. Риболовецькі промисли запорожців у Східному Приазов’ї // Січеславський альманах. – Дніпропетровськ, 2010. – Вип.5. – С.56 – 67.
Гуржій О. Право в Українській козацькій державі (друга половина XVII – XVIII ст.) – К.,1994.
Гуржій О., Чухліб Т. Історія козацтва. Держава – військо – битви. – К.,2013.
Дневник путешествия академика Санкт-Петербургской Академии Наук Гильденштедта в 1773 – 1774 гг. // Записки Одесского общества истории и древностей. – Том XI. – Одесса, 1879. – С.3 – 104.
Історія українського козацтва: Нариси в 2-х томах / Відп. ред. В. Смолій. – К.,2006 – 2007. – Т.1 – 2.
Козацькі Січі (нариси з історії українського козацтва XVI – XIX ст.) / Відп. ред. В. Смолій, упор. Т. Чухліб. – К.,1997.
Кордони Війська Запорозького та діяльність російсько-турецької межової комісії 1705 р. / Упор. В. Мільчев. – Запоріжжя, 2004.
Кравченко Э. Духин А. Керамические люльки и мелкая пластика поселенья Казачья Пристань // Межэтнические культурные связи в Донбассе: история, этнография, культура. – Донецк, 2000. – С.147 – 160.
Крим: шлях крізь віки. Історія у запитаннях та відповідях / Відп. ред. В. Смолій. – К., 2014.
Кучугура Л., Саєнко Р. Козацькі старожитності м. Маріуполя та його околиць // Нові дослідження памяток козацької доби в Україні. – Вип.7. – К.,1998. – С.178 – 187.
Лаврів П. Історія Піденно-Східної України. – К.,1996.
Лащенко Х. До історичної географії часів Нової Січі: шляхи, броди, переправи як елементи єдиної системи сполучень // Південна Україна XVIII – XIX ст. – Вип.3. – Запоріжжя, 1998. – С.88 – 101.
Леп’явко С. Великий кордон Європи як фактор становлення українського козацтва (XVI ст.). – Запоріжжя, 2001.
Листи Івана Сірка. Матеріали до українського дипломат арію / Уклад. Ю. Мицик, М. Кравець. – К.,1995.
Листи Івана Мазепи / Упор. та автор передмови В. Станіславський. – Т.1: 1687 – 1691. – К.,2002; Т.2: 1691 – 1700. – К.,2010.
Маленко Л. Козацькі станиці та хутори Південної України в ХІХ ст. // Козацька спадщина. Альманах Науково-дослідного інституту козацтва. – Вип. 4. – К.,2008. – С.140 – 141.
Материалы для истории колонизации и быта степной окраины Московского государства в XVI – XVIII ст. – Т.1. – Харьков, 1886.
Мільчев В. Нариси з історії запорозького козацтва. – Запоріжжя, 2009.
Мицик Ю. З джерел до історії Нової Січі // Південна Україна XVIII – XIX ст. – Вип.2. – Запоріжжя, 1996.
Олійник О. Запорізький зимівник часів Нової Січі. – Запоріжжя, 2005.
Остапчук В., Галенко О. Козацькі чорноморські походи у морській історії Кятіба Челебі «Дар великих мужів у воюванні морів» // Mappa mundi. Збірник наукових праць на пошану Я. Дашкевича. – Львів, Київ, Нью-Йорк,1996. – С.341 – 376.
Папков А. Бой российских служилых людей с украинцами на Дону 20 мая 1643 г. // Армия в истории России. – Курск, 1997. – С.17 – 19.
Папков А. Колонізація Донецького лісостепу й російські-українські зв’язки наприкінці XVI – на початку XVII ст. // Актуальні проблеми історії та права України. – Харків, 1996. – С.12 – 21.
Папков А., Олійник М. Протистояння Московської держави і українського козацтва в Донецькому лісостепу (1613 – 1622 рр.) // Збірник наукових праць ХДПУ: Історія та географія. – Вип. І. – Харків, 1997. – С.72 – 78.
Папков А. Порубежье Российского царства и украинских земель Речи Посполитой (конец XVI – первая половина XVII века). – Белгород, 2004.
Пасунько О. Боротьба Запорозької Січі за свої землі в середині XVIII ст. // Історія та культура Подніпров’я. – Дніпропетровськ, 1998. – С.24 – 29.
Петро Калнишевський та його доба. Збірник документів та матеріалів. – К.,2009.
Пірко В. До питання про адміністративний устрій східних окраїн Нової Січі // Козацька спадщина. – Вип. 2. – Дніпропетровськ, 2005. – С.72 – 83.
Пірко В. Заселення Донеччини XVI – XVIII ст. – Донецьк, 2003.
Пірко В. Матеріали Архіву Коша Нової Запорозької Січі як джерело з історії Донбасу // Донецький вісник Наукового товариства ім. Шевченка. – Т.21. – Донецьк, 2001. – С.56 – 61.
Пірко В. Формування території та заселення Кальміуської паланки // Донецький вісник Наукового товариства ім. Шевченка. – Т.25. – Донецьк, 2009. – С.4 – 32.
Полонська-Василенко Н. Запоріжжя XVIII століття та його спадщина: у 2-х т. – Мюнхен, 1965 – 1967. – Т.1 – 2.
Полторак В. Запорозьке козацтво в Призов’ї від 1746 до 1768 року // Козацька спадщина. – Вип.4. – Дніпропетровськ, 2008. – С.88 – 89.
Полторак В. Опис східного кордону Вольностей Війська Запорозького 1760-х рр. // Запорозька старовина. – Вип.3. – Запоріжжя, 2005. – С. 7. – 76 – 84.
Полторак В. Слідчі комісії з розгляду взаємних претензій запорозьких і донських козаків // Україна в Центрально-Східній Європі / Відп. ред. В. Смолій. – К.,2008. – Вип.8. – С.213 – 225.
Полторак В. Участь українців у заселенні та освоєнні земель Війська Донського у другій третині XVIII ст. // Селянство Півдня України: історія і сучасність. – Миколаїв, 2003. – С. 42 – 46.
Роль козацтва в історії Донецького регіону. Збірник статей. – Донецьк, 2006.
Савур-могила. Легенди і перекази Нижньої Надніпрянщини / Укл. В. Чабаненко. – К.,1990.
Cаєнко І. Минуле українського козацтва на Луганщині. Історичні нариси. – Луганськ, 2010.
Саенко Р. Запорожские казаки в Северном Приазовье. XVI век – 1775 г. Мариуполь и его окрестности. – Мариуполь, 2008. – С.55 – 62.
Скальковський А. Історія Нової Січі, або останнього Коша Запорозького. – Дніпропетровськ, 1994.
Слабченко М. Паланкова організація Запорозьких Вольностей // Праці для виучування історії західно-руського та українського права. – Вип.6. – К.,1929.
Смолій В. Козацтво та Запорозька Січ у суспільно-політичних процесах XVI – XIX ст. // Козацькі Січі (нариси з історії українського козацтва XVI – XIX ст.) - К.,1997. – С.3 – 14.
Струкевич О. Україна-Гетьманщина та Російська імперія протягом 50-80-х рр. XVIII ст. – К.,1996.
Татаринов С., Романенко О. Бахмутские казаки. – Артемовск, 2008.
Туранли Ф. Тюркські джерела до історії України. – К.,2010.
Українське козацтво: мала енциклопедія. – К., Запоріжжя, 2001.
Черкас Б. Остафій Дашкович – черкаський і канівський староста ХVІ ст.// Український історичний журнал. – 2002. - №1. – С.53 – 67.
Черкас Б. Україна в політичних відносинах Великого князівства Литовського з Кримським ханатом (1515 – 1540). – К.,2004.
Чухліб Т. Гетьмани України-Русі. – Донецьк, 2012.
Чухліб Т. Козаки і яничари. Україна у християнсько-мусульманських війнах 1500 – 1700 рр. – К.,2010.
Чухліб Т. Передісторія Олешківської Січі: політичні причини переходу запорожців під зверхність Кримського ханства (1709 – 1711 рр.) // Краєзнавство: науковий журнал. – Част.2. – К.,2011. – С.223 – 230.
Швидько Г. Актові джерела з історії Запорожжя останніх років його існування // Південна Україна XVIII – XIX ст. – 2000. – Вип.5. – С.9 – 14.
Швидько Г. Останні спроби запорожців відстояти свої Вольності // Південна Україна XVIII – XIX ст. – Запоріжжя, 1996. – Вип.2. – С.12 –19.
Щербак В. Українське козацтво: формування соціального стану. Друга половина XV – XVII ст. – К.,2000.
Эварницкий Д. Источники для истории запорожских козаков. – Владимир, 1903. – Т.1 - 2.
Яворницький Д. Історія запорізьких козаків: у 3-х т. – К.,1990.
Яруцкий Л. Кальмиусская паланка. – Мариуполь, 1996.
