Створено: 04 травня 2017 Автор: Євген Якунов

Обслуга фаст-фудів почне говорити українською, коли нею спілкуватиметься еліта

…Київський цилюрник з-за Канави Свирид Петрович Голохвастов, щоб додати собі ваги,  намагався говорити російською. І його можна зрозуміти: зробити кар`єру або ж вигідно оженитися, не знаючи державної мови, на той час було проблематично. Тож «новий рускій» Голохвастов зі шкіри ліз, аби в ньому не впізнали українця.

У країні, де державною мовою є українська, усі російськомовні, хто хоч трохи бажає вибитися в люди, мали би йти шляхом Голохвастова – спілкуватися українською. Але ж ні! Цилюрники з-за канави не бажають її вчити нізащо.

І не йдеться ж про лінгвістичні тонкощі й філологічні нетрі. Аби спілкуватися із завсідниками кафе і крамниць, вистачить 100 слів.

А завчити напам`ять два-три привітання, щоб зробити приємність першому-ліпшому клієнтові, це для людини з початковою освітою - тьху!

Розлючений Олег Скрипка назвав тих, хто не здатний вивчити мову, «дебілами» і запропонував таким «надавати медичну допомогу». Письменниця Лариса Ніцой, винищувачка «пасхальних кулічів», пішла далі у діагнозі: «шизофренія».

Розчарую. Якби - дебіли, якби – шизофреніки, було б легше. Відмова від спілкування українською – це тверезий розрахунок, суто меркантильний і цинічний. Бо ж у нашому сьогоденні від знання української тобі особисто нічого не перепаде, ні в матеріальному плані, ні в кар`єрі, ні в наближенні до еліти.

Заможний клієнт, завітавши до твоєї цилюрні, не вимагатиме від тебе української, бо, в кращому разі, йому байдуже, а в гіршому – він звик «ботать по фєнє». Бо цим сленгом спілкується бізнесова братва постсовкового простору, з клубних піджаків якої, як із гоголівської шинелі, виросли всі наші олігархи й підолігаршники. А коли мафія - як мама рідна, то й материнська мова відповідна.

Вивіз капіталів за кордон не сприяє українізації їх власників, просто до російсько-совєтської фєні додається відповідний англізований жаргон.

Є й третя категорія російськомовних. На відміну від двох перших її мотиви ірраціональні. Це – креольська аристократія вчорашнього дня - компартійна, кучмівська, табачниківська. Вихована на радянській і пострадянській російській літературі, вона є освіченою, заможною, цивілізаційно окультуреною завдяки численним поїздкам до Європи. Це - науковці, актори, дипломати, російськомовні поети, співаки, колишні партократи і їхні сім`ї. Усунуті від влади та з інформаційного простору України, вони нікуди не зникли, вони живуть у розкоші, колекціонують антикваріат, очікують гастролі «кримнашиста» Райкіна в Києві, реанімують Чапаєва і Жукова в Одесі, святкують день російської писемності і 9 травня демонстративно несуть квіти до Парку Слави.

Плебс нюхом чує в них аристократію і намагається відповідати їхнім забаганкам.

Тож тролінг кав`ярень, фаст-фудів та іншх забігайлівок, навіть освячений рішенням Київради, дасть лише зовнішній ефект. На радість патріотові, якась фіфа з незакінченою початковою освітою крізь зуби процідить «ласкаво просимо», але ж у душі - прокляне! Бо ж чи полюбить вона мову з примусу?

Спроба почати виховання мовної культури з обслуги, челяді – дурна справа. Що візьмеш із продавщинь на базарі, які й на суржику ледь говорять, чи водіїв маршруток, вигодованих на ФМ-шансоні, чи заїжджих абреків із шаурмою?

Що візьмеш із візажистів, тренерів спа-салонів, менеджерів бутиків, якщо їх клієнтура суцільно російськомовна? Українська їм буде пофіг, доки це не стане економічно вигідним. Чи – статусним, як у випадку з Голохвастовим.

Челядь завше спілкується мовою своїх господарів. Низи, щоб був шанс піднятися, вчать мову аристократії. А де та наша аристократія, що спілкується українською?

«Учить «мову», чтобы быть похожим на вашего Ляшко?» - отримав аргумент у фейсбучній суперечці від одного харків`янина. Кинувся був заперчувати, але… зрозумів: мені нема чим крити.

Якщо вірити «Інтеру», він таки є представником сучасної української топ-еліти. Очільник партії, завсідник телеефірів, власник багатого котеджу, здатний без комплексів спілкуватися з прокурором САП! Його слова «скотиняки» та «москальска зозуля» поповнили словник сучасного політичного сленгу. І треба сказати, Олег Валерійович уміло імітує «народну» українську мову і користується через це популярністю в електорату.

А десь у Приордляндії місцеве напівзросійщене населення дивиться той-таки «Інтер» і впізнає в Олегові Валерійовичу копію Вєркі–Сердючки, бо погодьтеся, і манера говорити у них однакова, і навіть модуляція голосу…

У непереборному бажанні «бути ближчим до народу» наші політики (і не лише Ляшко) стають схожими на дурнуватих україномовних героїв засудженого усіма «95 кварталу». Одні (як Тягнибок) навмисно спрощують мову для рефлективного засвоєння електоратом політичних аксіом, інші (як Парасюк) взагалі спочатку б'ють, а потім уже щось вимовляють, треті (як Тимошенко, Гриценко та інші кандидати в майбутні президенти як від влади, так і від опозиції) пересипають свої промови презирливими ярликами, лайкою та банальними словами-кілерами  на кшталт: «політичний труп», «псевдо-демократичний балаган», «бариги», «борцуни», «офшорно-ліпецький гарант», «грантоєди». Така поважна державна інституція як Генпрокуратура свого часу породила неологізм - «скунс-активісти»… А хіба той же Скрипка з його «дебілізмом» і Ніцой з «шизофренією» у нашому мовному просторі виглядають дуже шляхетно?

І продовжує жити лінгвістичне новоутворення «мовосрач», потворне й образливе, бо в ньому дороге для українця слово «мова» поєднане з лексемою, яка має стопроцентно негативне забарвлення, - це новоутворення «лідери суспільної думки» охоче розшарюють в інтернеті.

І я не кажу вже про депутатські матюки на телекамеру. Красне письменство захищає обсценну лексику, бо ж, мовляв, без матюків мова збідніє. Але ж хіба багатство мови досягається самим лише зниженням її пафосності?

Згадайте, Голохвастов не прагнув спілкуватися мовою волзьких бурлаків чи навіть російськомовних київських городових, а тільки «панською мовою», щоби про нього старий Сірко міг сказати шанобливо: «розумний, аж страшно».

Колись, коли автор цих рядків ходив до типової радянської школи, нас із першого ж класу вчили російської мови у тісному поєднанні з російською літературою. У такому щільному поєднанні, що вже у зрілому віці я автоматично користувався велетенським бекграундом цитат, ремінісценцій, крилатих висловів. І головне, співрозмовникам не треба було пояснювати, хто автор слів: «народ безмолвствует», «немая сцена», «а был ли мальчик?», «птица-тройка». Всі їх знали. Не випадково російський флософ і письменник Сергєй Пєрєслегін і писав, що російська мова  завжди і неодмінно є носієм «руского міра». Бо, вивчивши мову, ти пізнав Достоєвського, а пізнавши Достоєвського, всотав його «рускую ідею».

У нас узвичаєно лаяти російську мову за її «книжність», протиставляти їй «народність» української. І ця відмінність таки існує. Але це не є антоніми. Книжність і народність – два крила будь-якої цивілізованої мови, яка прагне вийти за межі власного етносу.

Історія сучасної української мови, її літературного та філософського бекграунду старіша, як пише голандський дослідник Бенедикт Андерсон, від російсько-московської. Біда в тому, що носії книжної української послідовно винищувалися царським урядом, і їхнє місце зайняли «книжники» з Росії.

Наразі, шляхетність української мови повертається. Серед тих, хто легко оперує літературними пластами в звичному спілкуванні, я особисто назвав би культуролога Оксану Пахльовську. Але, впевнений, таких чимало. Просто вони сьогодні не в моді. Нова політична еліта називає їх «ліберастами» і «толерастами». Вони не є учасниками публічних дискусій, принаймні, їх не показують по телебаченню.

Не так давно одна журналістка вихвалялася що загнала в кут філософа і колишнього дисидента Мирослава Мариновича. У такий глухий кут, що він образився і пішов геть, не закінчивши інтерв`ю. «Для мене нема небожителів», - гордо написала журналістка. «Він не уміє тримати удар», - зневажливо підсумував хтось у коментарях.

Намагання загнати в кут учену людину – це погана плебейська звичка. З філософами треба не змагатися в пошуках простих рішень, а слухати їх. Бо ж вони ті, хто за висловм Бертона, стоїть на плечах гігантів, а тому бачить далі. Хто є хранителем того літературно-історичного бекграунду, який, аби ми ним користалися, повернув би українській мові колишню шляхетність.

Це добре, що в публічних заходах все частіше лунають рядки з Шевченка. Але ж чи багато ми з того знаємо напам`ять окрім «ворожою злою кров`ю волю окропіте?» І чи володіємо контекстом, у якому ці слова звучать аргументом?

Чи багатьох українських письменників ми можемо процитувати напам`ять так, щоб співрозмовник одразу вгадав, чиї це слова - окрім загальновідомих «лупайте сю скалу», «слово, моя ти єдиная зброє» чи «всякому городу нрав і права»?

Знаю багатьох відомих політиків, які є завзятими театралами і завсідниками літературних фестивалів. Але почерпнутого там не чути в їхніх публічних дискусіях. Соромляться «книжності» в епоху маскультури? Чи просто не бажають розсипати бісер перед свинями? Бо ж потенційний електорат лише плечима зниже: навіщо вся ця архаїка в епоху глобального інтернету? Кому вона потрібна?

Та нікому, крім, власне, аристократії. Бо ж як писав Френсіс Фукуяма, «тільки аристократія може дозволити собі накопичення знань, які не мають, здавалося б, жодного прикладного значення». Секрет у тому, що володіння вишуканою українською може (і має) стати перепусткою до товариства обраних. Це ознака крутизни, як для декого відвідання фешенебельного ресторану замість того, щоб за значно менші гроші перехопити гамбургер у фаст-фуді.

Ось у цьому і є парадокс: чим багатшою на смисли буде українська мова, чим насиченішою на літературний бекграунд, чим більше відрізнятиметься у цьому від російської, тим спокусливішою буде її вивчення для тих, хто хоче вибитися в еліту.

І ми, як держава, маємо допомогти їм у цьому.

Насамперед, надати Інституту української мови такого ж регуляторного статусу, який має Інститут національної пам`яті Вятровича, аби він очистив мову від лінгвістичного сміття.

По-друге, в закон про держслужбу записати обов`язковість знання не тільки казенної української мови для бюрократичного листування, але й знань і практичного використання в роботі української літературної та філософської спадщини.

Третє: заборонити вживання на радіо і телебаченні російської мови без синхронного перекладу, та ще такого, аби оригінал повністю ним перекривався. Та ще й вимуштрувати перекладачів в ораторському мистецтві і вмінні миттєво дублювати фразеологію промовця крилатими висловами українського походження. Бо який сенс говорити українською, коли цитуєш на підтвердження свої думок Толстого і Достоєвського?

І четверте: вельмишановні Арсене Борисовичу, Борисе Альбертовичу та інші достойники, які в роботі спілкуються російською, згадайте слова відомого філософа про те, що справжня аристократія на відмінку від підданих власноручно обмежує себе у свободах, аби служити прикладом шляхетності. А отже, сміливіше жертвуйте власним комфортом і переходьте на українську!

Джерело: Укрінформ 

Донеччина та Луганщина - козацькі землі України