Ще давньогрецький філософ Геракліт казав, що «війна є батьком всіх істот, царем всіх істот». Скільки існує писана історія людства, стільки люди воюють одне з одним. Причини війни можуть бути різними, але її мета завжди полягає у змушенні супротивника виконати волю того, хто почав бойові дії, нав’язати іншій стороні свої умови. Феномен війни пов’язаний з природою людини, її бажанням різко змінити існуючий політичний лад, перерозподілити ресурси, встановити справедливість за своєю уявою, нав’язати свої релігійні чи ідеологічні погляди. Людство не може існувати без війни, як би це не здавалося парадоксальним сучасним громадянам в розвинутих країнах, які живуть переважно мирним життям.

В останні десять років світову політику багато в чому визначали сильні на вигляд держави, чиїх лідерів не стримують закони чи необхідність звірятися з конституцією. Росія і Китай постійно говорять про те, що ліберальна демократія в занепаді — лише їхні наполегливі авторитарні уряди можуть діяти рішуче і доводити справу до кінця, доки суперники-демократи обговорюють, сумніваються і не можуть виконати свої обіцянки. Ці дві країни були в авангарді нової хвилі авторитаризму, яка зводила нанівець досягнення демократії по всьому світу, від М'янми до Тунісу та від Угорщини до Сальвадора. Але цього року стало зрозуміло — ці сильні держави мають слабкі місця.

Зазвичай я не пишу про культурні продукти своєї країни, але для нового документального фільму словенського режисера Мірана Жупанича "сафарі в Сараєво", в якому докладно описується один із найдивніших і найпатологічніших епізодів облоги боснійської столиці в 1992-96 роках, я маю зробити виняток.

Добре відомо, що сербські снайпери на пагорбах, що оточують місто, довільно розстрілювали мешканців на вулицях, а обраних союзників сербів (переважно російських) запрошували зробити кілька пострілів замість себе.