Напад Росії на Україну – приклад поганої стратегії
На початку вторгнення шанси на перемогу Росії над українськими збройними силами, захоплення столиці України та встановлення проросійського уряду були сприятливими. Російські збройні сили значно перевершували українські, а їхні військові технології були розвинутішими. ВВП Росії був майже вдесятеро більшим, ніж у України, а населення країни приблизно втричі більше, ніж у її сусіда. Багато аналітиків очікували захоплення більшої частини території України, після чого мала розпочатися партизанська війна, яка згодом змогла б вигнати росіян.
Але мало хто вірив, що Україна зможе зупинити вторгнення у звичайній війні.
І все ж таки Україна вистояла. Наступ Росії на Київ зупинився через місяць, а незабаром після цього повністю провалився. Москва не скинула український уряд і її вторгнення було зупинено не лише навколо Києва, а й на південно-західному напрямку. Росія вивела свої пошарпані війська з околиць столиці та із значної частини північно-східної України, прикриваючи свою поразку заявами про те, що вона просто перенацілює свої зусилля на Донбас. Російські війська досягли більшого прогресу у цьому регіоні, але повільно і ціною численних втрат. Російське вторгнення продовжується, але Київ та інші райони України будуть вільні, коли воно нарешті закінчиться.
Вторгнення Росії не вдалося з багатьох причин. Український героїзм і напрочуд розумна та адаптивна техніка ведення бою – основні з них. Ще однією причиною є те, що Росія не підготувалася до серйозного опору українців і, отже, не підготувала системи постачання, які могли б підтримати тривалий наступ на півночі України. Але жоден із цих факторів - ні окремо, ні разом - не пояснює приголомшливу нездатність Росії досягти своїх первісних цілей. Натомість аналітики повинні розглянути проблему Росії, яка є набагато фундаментальнішою: сам план вторгнення був дуже поганим.
Успішні військові кампанії зазвичай дотримуються кількох основних принципів. Військові лідери повинні вибрати найважливішу мету, а потім виділити потрібну кількість та види збройних сил для забезпечення її досягнення. Замість того, щоб намагатися зробити все і відразу, вони повинні розставити пріоритети та послідовність операцій, щоб максимально полегшити досягнення цієї мети. І вони повинні розробляти кампанії так, щоб бути впевненими, що вони залучать бойову міць, необхідну для перемоги в останній битві війни та досягнення своїх політичних цілей.
Росія добре знає ці принципи. Справді, Радянський Союз удосконалював їх протягом десятиліть, а пострадянські російські військові успадкували і розвинули ці доктрини ведення великомасштабної механізованої війни. Але в Україні вони порушили кожну з них. Вторгнення Росії було масштабним і розкиданим, а не послідовним і продуманим. Вона неправильно розподілила свої сили на завдання та надала захисникам України можливості для відсічі. Насправді вибір плану Росії був настільки невдалим, що вторгнення, швидше за все, провалилося б, навіть якби постачання було організовано правильно.
Росія може виграти наступний етап війни. Її військове керівництво, схоже, вивчає уроки з проблем з логістикою у своїй новій кампанії на сході України. Вони можуть сконцентрувати більше сил на меншій території. Російськи загальні резерви живої сили і техніки, хоч і напрочуд виснажені, все ж таки більші, ніж в України. Але російське військове керівництво, схоже, так і не навчилося дотримуватись принципів правильного планування кампанії, і цей факт уже ставить під загрозу її новий наступ. Це може призвести до провалу.
Все, скрізь, одночасно
Початковою метою Росії було захоплення Києва та інших великих міст України, усунення нинішнього українського уряду та встановлення нового режиму, що підпорядковується Москві. Тому першою і переважною метою Росії мало стати захоплення столиці, а продуманий план кампанії визначив би пріоритетність цієї мети і узгодив би з нею дії в інших місцях. Крах українського уряду і знищення українських військових сил, які захищають його, врешті-решт, швидше за все, послабили б оборону України в інших місцях, що значно полегшило б завоювання східної та південної України.
Але Росія вчинила інакше. Натомість вона поставила собі за мету закріпити територію Луганської та Донецької областей, за підконтрольними Москві Луганською та Донецькою "народними республіками", і спробувала створити сухопутний міст, що сполучає північну частину Кримського півострова з самою Росією. Росія наступала на південь з Білорусі та зі своєї території у напрямку Києва великими силами, але вона також направила великий контингент військ для захоплення Харкова (який знаходиться у 400 км на схід), ще одні великі сили для наступу на Луганську область ще далі на схід, ще одні – для захоплення Маріуполя, і останнє велике угруповання для взяття Херсона, Миколаєва та, зрештою, Одеси – все одночасно. Коротше кажучи, росіяни припустилися помилки, намагаючись одночасно завоювати все, що вони хотіли в Україні.
Російські війська могли б атакувати на півдні та сході навіть у добре спланованій кампанії, але з іншою метою. Їхньою ціллю мало стати залучення українських сил у пастку боїв у цих районах, щоб не дати їм можливості передислокуватися до Києва та втрутитися у вирішальну битву. Для досягнення цієї мети первісні атаки Росії на півдні та сході мали використовувати набагато менші сили і переслідувати набагато більш обмежені територіальні цілі, ніж це було насправді; це дозволило б російським військовим сконцентрувати свої найкращі війська та найбільшу бойову міць на важкому завданні захоплення столиці. Натомість Росія направила свої найкращі бронетанкові сили – 1-у гвардійську танкову армію, яка оптимізована для швидкого наступу з використанням танків та бронетранспортерів, для атаки східного міста Суми, розташованого приблизно за 300 км від Києва. Завоювання Києва було доручено військам Східного військового округу, найменш підготовленим і найгірше оснащеним механізованими частинами.
Росія могла б захопити Київ, якби змогла посилити Східний військовий округ боєздатними військами. За грамотно спланованої кампанії (відповідно до радянської та російської військовим теоріям та доктринам) деякі сили залишалися б у резерві саме для цієї мети. Але російські військові направили всі наявні сили для досягнення всіх цілей одночасно, не залишивши жодного значного резерву. Коли наступ на Київ зупинився, росіяни були змушені кинути всі сили на пошуки підкріплень. Вони посилили свою помилку, кинувши ці підкріплення в бій частинами, замість того, щоб зробити паузу для створення ефективних угруповань, що призвело до тактичних невдач і остаточної поразки Росії під столицею.
Російські операції в інших регіонах України повторили ці недоліки. Сили Південного військового округу в Криму атакували відразу по трьох осях, що розходяться - на захід у напрямку Херсона та Миколаєва з наміром продовжити рух на Одесу, на схід у напрямку Маріуполя і на північ у напрямку Запоріжжя. Ці атаки не підтримували одна одну, окремі групи українських військ захищали Херсон та Миколаїв, Маріуполь та Запоріжжя, і тому атаки в одному напрямку не загрожували українським захисникам в інших. А поділ сил Росії позбавив всі три напрямки частин, необхідних для реального досягнення цілей. Російські війська відносно швидко взяли Херсон, але їм не вдалося взяти Миколаїв чи знайти інший шлях до Одеси. Наступ на Запоріжжі було зупинено приблизно за 60 км на південь від міста. Зрештою, Росія захопила більшу частину Маріуполя, але дуже великою ціною. Якби Південний військовий округ зосередився на кожному напрямі послідовно, він міг би досягти набагато швидшого та значного прогресу.
Розраховано на невдачу
Зазнавши невдачі на півночі та на більшій частині півдня, Росія розпочала нову фазу війни, спрямовану на захоплення сходу та утримання вже захоплених частин південної України та Харківської області. Москва зосередила сили для атак, що залишилися, за чотирма основними напрямками в Донбасі - з Ізюму на південний схід, з району навколо Рубіжного на захід, з Попасної на захід і з Донецька на північ. П'яте велике зосередження російських військ щойно оголосило про перемогу в Маріуполі, хоча бої продовжуються. Деякі з цих сил вже почали рух на північ, щоб приєднатися до боротьби у західному Донбасі, тоді як інші намагаються завершити захоплення Маріуполя.
Але поки що очевидний задум цієї кампанії має суттєві недоліки, притаманні початковій операції Росії. По-перше, вона знову прагне досягти всіх цілей одночасно: захопити всю Донецьку та Луганську області, а також решту Маріуполя під час одного наступу протягом наступних кількох тижнів. З іншого боку, Росія діє за кількома осями просування, які не доповнюють одна одну. Окремі групи українських військ обороняються проти кожної осі, а російські атаки знаходяться надто далеко одна від одної, щоб будь-яка їх комбінація могла загрожувати одним і тим самим українським військам (принаймні поки що). Нарешті, росіяни від початку вводять у бій всі сили. Не схоже, що вони зберігають мобільні резерви для посилення наступу, який застопорився.
Цей російський наступ має важливі переваги в порівнянні з початковим вторгненням. Він проходить на меншій території, що дозволяє Росії боротися з частиною українських збройних сил, а не розпорошувати свої війська проти всієї української армії. Чотири основні осі просування також проходять приблизно радіусом півкола, який простягається від Ізюму до Донецька, що означає, що якщо російські сили зможуть досить швидко просунутися вперед, їх атаки доповнюватимуть одна одну в міру зближення.
Але залишається незрозумілим, чи бачать російські військові ці переваги, чи прагнуть вони їх використати, і чи можуть це зробити. Природним шляхом для російських сил, які прагнуть оточити українські війська в районі Попасної, Рубіжного та Сєверодонецька, було б просування від Ізюму на південний схід до Слов'янська та від району навколо окупованого Росією Дебальцевого на північний захід шосе до Слов'янська. Але хоча російські сили навколо Ізюма намагалися просунутися до Слов'янська, вони, хоч як це дивно, почали просуватися на захід, у бік від інших російських сил, що діють на Донбасі, а не до них. На південній дузі півкола Росія досі не намагалася просуватися на північний схід від Дебальцевого – можливо, через складний рельєф місцевості та завзятість українських захисників – і натомість почала наступ з Донецька на північ через Авдіївку. Цей маршрут на перший погляд привабливіший, ніж маршрути ближче до Дебальцевого, оскільки він проходить більш відкритою місцевістю. Але він знаходиться приблизно за 48 км на захід від шосе Слов'янськ-Дебальцеве, і це може змусити російські сили перетнути від 80 до 160 км українських захисних ліній без підтримки інших російських атак.
Зрештою, ці помилки можуть не мати вирішального значення. Стратегія - це ще не все, і реальна сила та бойова міць російських військ може мати більше значення, ніж геометрія запланованого просування. І навпаки, Росія може виправити ці помилки у плануванні кампанії і все одно не впоратися: той факт, що росіяни намагаються виправити свої критичні недоліки в логістиці, наприклад, не означає, що вони досягнуть успіху в цьому. Існує безліч інших факторів, які також допоможуть визначити результат, включаючи потік західного обладнання в Україну та здатність втомлених захисників країни продовжувати опір російському наступу.
Але поки що нинішній план російської кампанії нагадує початковий план вторгнення в мініатюрі, і він, швидше за все, страждатиме від багатьох аналогічних проблем. Це говорить про те, що росіяни дійсно забули все, що вони та їхні радянські попередники будь-коли знали про те, як вести великомасштабну механізовану війну. І це означає, що незважаючи на перевагу в силах, українці мають реальний шанс.
Джерело: Foreign Affairs
