Володимир Путін наполегливо повторює, що держава Україна — штучне утворення, створене більшовиками з забаганки Володимира Леніна. Українського народу, стверджує він, взагалі не існує, бо українці та росіяни – це насправді один народ. Псевдоісторичні заяви про роль Леніна у формуванні України не потребують коментарів, натомість парадоксальним чином роль самого Путіна у зміцненні української ідентичності виявилася досить важливою.
Путінська українофобія
Путін уже багато років переймається питаннями історії України та української ідентичності. Мало хто тоді звернув увагу, але ще у квітні 2008 року (тобто ще навіть до війни з Грузією) на закритому засіданні ради Росія-НАТО у Бухаресті Путін заявив, що не вважає Україну справжньою державою. Ось як переказує виступ Путіна один із учасників засідання:
«Коли ж мова зайшла про Україну, Путін розлютився. Звертаючись до Буша, він сказав: “Ти ж розумієш, Джордже, що Україна – це навіть не держава! Що таке Україна? Частина її територій – це Східна Європа, а частина, і значна, подарована нами!” І тут він дуже прозоро натякнув, що якщо Україну все ж таки приймуть до НАТО, ця держава просто припинить існування. Тобто фактично він пригрозив, що Росія може розпочати відторгнення Криму та Східної України».
На якийсь час Путін утихомирив у собі бажання переписувати українську історію, але 2021 року його знову прорвало. Влітку 2021 року він опублікував гігантську статтю «Про історичну єдність росіян та українців» (причому на офіційному сайті Кремля розмістили версію українською мовою), в якій вичерпно виклав свої погляди:
«Наші духовні, людські, цивілізаційні зв'язки формувалися століттями, сягають одних витоків, загартовувалися загальними випробуваннями, досягненнями та перемогами. Наша спорідненість передається з покоління до покоління. Воно — у серцях, у пам'яті людей, які живуть у сучасних Росії та Україні, у кровних кайданах, що об'єднують мільйони наших сімей. Разом ми завжди були і будемо багаторазово сильнішими та успішнішими. Адже ми один народ».
У тексті, що рясніє маніпуляціями та грубими помилками, Путін не лише відмовив українцям у праві на національну самостійність, а й по суті анонсував плани вирішити «українське питання» за допомогою сили: «Ми ніколи не допустимо, щоб наші історичні території і людей, які там живуть, близьких для нас людей використовували проти Росії. А тим, хто спробує таке робити, хочу сказати, що таким чином вони зруйнують свою країну».
Головним винуватцем протиприродного виникнення України на політичній мапі світу Путін назвав засновника радянської держави Володимира Леніна: «Внаслідок більшовицької політики і виникла радянська Україна, яку і в наші дні можна з повною підставою назвати „Україна імені Володимира Ілліча Леніна“. Він її автор та архітектор. Це цілком і повністю підтверджується архівними документами, включно з жорсткими ленінськими директиви щодо Донбасу, який буквально втиснули до складу України».
Цілком імовірно, що російський лідер щиро вірить, що жодних українців немає в природі. Тому він і наказав напасти на Україну 24 лютого 2022 року, розраховуючи на широку підтримку українських громадян, які прагнуть возз'єднання з російськими братами. Однак навіть очевидний провал стрімкої спецоперації, яка переросла у затяжну та кровопролитну війну, ніяк не вплинула на його риторику. 3 березня 2022 року Путін як ні в чому не бувало заявив у ході наради з постійними членами Ради Безпеки: «Ніколи не відмовлюся і від свого переконання, що росіяни та українці це один народ».
Тільки дуже схоже, що результатом путінської військової авантюри стане не відновлення «історичної єдності» російського та українського народів, а навпаки — остаточне оформлення української нації. Причому не просто як самобутньої етнокультурної групи — а як політичної спільноти, спаяної колективним досвідом мобілізації для боротьби з російською агресією і тому не вважаючою себе частиною російського культурного простору.
Новий «національний міф»
У будь-якій сучасній політичній нації є пантеон національних героїв та ключових подій в історії, які є підставами загальної ідентичності та почуття громадянської солідарності. Так званий «національний міф» не обов'язково відображає достовірні чи загальноприйняті історичні факти. Для ефективного поширення через сферу освіти, медіа і масову культуру він має відрізнятися внутрішньою логікою.
Пострадянська Україна зазнавала серйозних проблем з «міфом заснування», оскільки для різних груп населення символічну цінність мали не просто різні, а історичні наративи, що прямо суперечили один одному. У найзагальнішому вигляді їх можна позначити як радянську (імперську) та антирадянську (антиімперську) версії історії України.
Анексія Криму та млявий збройний конфлікт на сході України з 2014 року забезпечили ідеальне середовище для проекту національного будівництва, альтернативного дихотомії радянської та антирадянської історичної пам'яті. Суперечки про фігури на кшталт Степана Бандери чи Симона Петлюри затьмарив образ підступного та могутнього зовнішнього ворога. Цю роль отримала Росія, яка віроломно відторгнула частину української території та розв'язала громадянську війну шляхом підтримки сепаратистів Донбасу.
Причому досвід зіткнення з ворогом виявився по-справжньому масовим. Через зону Операції об'єднаних сил (раніше Антитерористична операція, АТО) в окремих районах Донецької та Луганської областей пройшло понад 400 тисяч осіб. Разом із членами сімей це мільйони українців із особистим негативним ставленням до Росії.
Повномасштабна війна, що розпочалася 24 лютого 2022 року, багаторазово посилила ефект відчуження. За даними останніх доступних соцопитувань, 92% українців ставляться до Росії переважно погано або дуже погано.
Українці змінили ставлення не лише до Росії, а й до власної історії. На початку 2010-х приблизно порівняні за розміром групи росіян та українців шкодували про розпад СРСР. Але якщо в Росії за останні 10 років ностальгія за радянським минулим тільки збільшувалася, то в Україні людей, які розділяють таку думку, майже не залишилося.
Інший приклад. Якщо у квітні 2012 року 74% українців вважали 9 травня насамперед «днем Перемоги», то у квітні 2022 року таких залишилося лише 15%. Наразі 80% українських респондентів називають сакральну для Кремля дату «днем пам'яті жертв Другої світової війни». Навіть серед російськомовних жителів України 66% дотримуються цілком образливого, з погляду російського офіціозу, трактування.
Вилучення нелояльних Україні груп населення
Довгий час Україна вважалася класичним прикладом розділеного суспільства. У 1990-х і 2000-х роках кожен електоральний цикл демонстрував розкол між умовно «проросійським» південним сходом і умовно «прозахідними» заходом і центром країни. Журнал «Комерсант. Влада» у 2004 році вийшов із характерною обкладинкою під заголовком «Юкраїна проти Якраїни», маючи на увазі протистояння на президентських виборах «проросійського» кандидата Віктора Януковича та «прозахідного» Віктора Ющенка. Тоді бій між ними закінчився першим Майданом — Помаранчевою революцією, на хвилі якої до влади прийшов Ющенко.
Другий Майдан взимку 2014 року не лише призвів до повалення президента Віктора Януковича, який все-таки зумів з другої спроби перемогти на виборах президента, а й став приводом для силового захоплення Криму та подальшої гібридної агресії на Донбасі. В результаті Росія вивела з українського політичного та електорального поля 1,7 млн виборців у Криму та Севастополя та близько 3,5 млн виборців на території «ДНР» та «ЛНР». Причому виборців, які до цього дисципліновано голосували за лояльні Москві політичні сили і загалом відкидали українську ідентичність.
Без цих голосів електоральний розкол України зійшов нанівець. 2014 року Петро Порошенко став першим українським президентом, який набрав більшість на виборах у всіх областях України. 2019 року за підсумками другого туру Володимир Зеленський переміг у всіх областях, окрім Львівської. Втім, ні анексія Криму, ні конфлікт на Донбасі, ні відверто антиукраїнська пропаганда на російських держканалах до певного часу не зуміли похитнути переконання майже половини жителів України в тому, що українці та росіяни — це один народ. У серпні 2021 року так думав 41% опитаних. Але після двох місяців війни до квітня 2022 року цей показник скоротився до 8%. Відносно помітна підтримка настільки дорогої Володимиру Путіну тези збереглася лише серед старшого покоління (13% серед респондентів віком від 50 років) та на сході України (23%).
За той же період часу (з серпня 2021 року до квітня 2022 року) сильно зросла частка українців, які визначають себе як «громадяни України» (з 75% до 98%) та «європейці» (з 27% до 57%). Самоідентифікація як «радянські люди», навпаки, стрімко втрачала популярність (з 21% до 7%). Іншими словами, на перший план вийшли громадянська та цивілізаційна ідентичності, несумісні з проектом «великої російської нації», що включає і росіян, і українців.
Дерусифікація руками Москви
Захист російської мови на території України – улюблена тема для нападок та гучних інформаційних кампаній російської влади. При цьому і до 2014 року, і після нього Україна залишалася двомовним суспільством із домінуванням російської мови на рівні особистих комунікацій та у публічній сфері. Наприклад, за даними соцмережі «ВКонтакте» (до її блокування в Україні) українська мова безперечно переважала серед користувачів лише на заході країни. У січні 2022 року 50% користувачів Instagram з України використовували російську мову, 46% - українську, 4% - інші мови.
Напад Росії відразу змінив становище російської мови. Як зазначив продюсер Олександр Роднянський, тепер російська мова асоціюється з тими, хто прийшов убивати українців: «Якщо ви почитаєте українські паблікі, то ви побачите величезну кількість текстів, які вам будуть говорити те саме: раніше я був російськомовним або я говорила тільки російською, а сьогодні я перейшла на українську, я хочу бути українкою і говорити мовою я хочу забути російську або не користуватися нею, тому що це мова тих, хто прийшов у нашу країну зі зброєю і вбиває людей».
Усього за кілька місяців війни частка російськомовних в Україні впала з 18% до 15% (2012 року їх налічувалося 37%). Щоправда, основний перетік відбувається у сегмент двомовних. Але українська, мабуть, уже назавжди зайняла чільне становище у переліку мов, якою жителі України розмовляють у себе вдома.
Українська нація імені Володимира Путіна
Політика Кремля на українському напрямі, вінцем якої стало військове вторгнення, мабуть, назавжди дискредитувала концепцію «російського світу», завдала нищівного удару по можливостях Росії реалізовувати зовнішньополітичні завдання за рахунок інструментів «м'якої сили» та найголовніше — створила всі необхідні умови для формування повноцінної громадянської нації українців.
Путін своїми руками зробив з об'єктивно різнорідної за походженням, мовою, релігійною приналежністю та ціннісними настановами маси мешканців України згуртовану спільноту громадян. Російська мова та культура, Православна церква, пам'ять про спільне минуле — все це з факторів взаємного тяжіння перетворилося на лінії напруги та розмежування. Малоймовірно, що у майбутніх підручниках історії української державності нададуть, як пропонує російський лідер, ім'я Володимира Ілліча Леніна. Але ім'я Володимира Путіна у розділі, присвяченому українській нації, з'явиться майже напевно.
"Дерусифікація для сучасної України буде неминучою"
Андрій Зорін, російський літературознавець та історик, фахівець у галузі історії російської культури
Я вважаю, що Путін справді, сам того не бажаючи, зробив істотний внесок у процес формування пострадянської української культури, але все-таки не вирішальний. Очевидно, що українська громадянська нація існувала і до війни, інакше такий рівень національної мобілізації був би неможливим.
Щодо культурного розколу, якщо він взагалі існував, то, мабуть, він уже був подоланий раніше, задовго до війни, а серйозні культурні відмінності у будь-якому разі залишаться. Українська ідентичність багато в чому ґрунтується на регіональній різноманітності та внутрішній диференційованості. Тільки складових цієї мозаїки не дві, а набагато більше. Що ж до мови, то процес утвердження української мови як універсального засобу спілкування громадян країни, звичайно, отримав потужний імпульс, але він розпочався раніше і завершиться не скоро — на це знадобиться пара поколінь.
Якщо ми говоримо про російську мову, то в ній немає жодної спеціальної «імперськості». Але якщо ми говоримо про культуру, то дивно було б припускати, що культура величезної імперії могла залишитись осторонь цієї проблематики — у російській культурі є і імперська, і антиімперська складові, що перебувають між собою у дуже складних відносинах. При цьому я не перебільшував би значущість і того, і іншого компонента. Будь-яка культура, якщо вона чогось варта, передусім співвідносить людське існування з питаннями життя, смерті, любові, страждання, взаємо(не)розуміння, а лише в другу чергу говорить про імперію, державу, народ тощо.
Щодо «дерусифікації», то це природна складова будь-якого деколонізаційного процесу. Для сучасної України вона є не так «необхідною», як неминучою, і особливого відношення до специфіки російської культури і тим більше мови не має. Хороша вона чи погана, це культура колишньої метрополії, вплив якої має знижуватися та він і знижується. Інша річ, що цей процес міг би йти плавно та еволюційно, а тепер він отримав різке прискорення.
Немає сумнівів, що ця війна стане конституюючим національним «міфом заснування», якоюсь основою для майбутньої гомогенної нації та стійкішої держави, замінивши спірні для багатьох історичні конструкти та особистості Першої та Другої світової воєн. Причому майже незалежно від її результатів. Конкретний міфологічний наратив може дещо змінитися залежно від того, чим скінчиться ця війна, але її «міфогенний» потенціал є величезним і точно затребуваним. Однак я впевнений, що російська мова та культура не стануть частиною такого національного міфу та не увійдуть до символічного комплексу майбутньої української нації. І справа тут не лише у війні, хоча вона виразно зіграє свою роль. Постколоніальна ідентичність будується на відштовхуванні від колишньої метрополії, тому процес зняття, умовно кажучи, пам'ятників Пушкіну є закономірним і неминучим. Якби не було вторгнення, їх, можливо, не стали б зносити, а просто перестали б помічати і звертати на них увагу.
Уся ідеологія путінського режиму була побудована на культивуванні ресентименту з приводу ретроспективно нав'язаного країні образу «найбільшої геополітичної катастрофи» — поразки СРСР у холодній війні, за яким має бути відродження і реванш. Опорною для цього міфу була метафора розчленованого тіла російського народу, де Україні та Києву («матері міст руських») було відведено роль головної символічної втрати, яку необхідно повернути за будь-яку ціну. У цьому контексті європейський вибір України був серйозною загрозою режиму — якщо одна частина колись єдиного народу здатна збудувати демократію європейського зразка, неможливо пояснити, чому Росія приречена на персоналістську диктатуру.
Росіяни рано чи пізно почнуть вважати українців такою самою окремою від них етнічною групою, як поляки та інші слов'яни. Це станеться неминуче. Страшно тільки, що десяткам тисяч людей доведеться заплатити життям, а десяткам мільйонів — зламаними долями, здоров'ям та благополуччям своїх та близьких за ці уроки історії.
«Путін зміцнив українську політичну та культурну ідентичність»
Георгій Касьянов, український історик, доктор історичних наук
Не думаю, що Путін зробив вирішальний внесок у формування української нації, хоча я сам жартував, що його слід нагородити якимось престижним українським орденом за допомогу в цьому. Але якщо серйозно, то одна людина не може зробити вирішальний внесок у такий складний процес. Українці стали нацією, бо самі цього захотіли. Він їм лише допоміг остаточно зрозуміти, що Україна не Росія.
Присутність в Україні російської армії, її поведінка, завдані нею руйнування, продемонстрували українцям, наскільки вони інші. І усвідомлення цієї різниці вже не лише політичне, а й набагато глибше — культурно-цивілізаційне. Звичайно, якась гірка іронія історії присутня в тому, що людина, яка не визнає права українців на існування як самостійного суб'єкта історії, принаймні тричі виступила каталізатором єднання українців у боротьбі проти зовнішньої загрози: у 2004 році, коли підтримав Януковича на президентських виборах, у 2014 року, коли анексував Крим та влаштував приховану інтервенцію на Донбасі, що перейшла у гібридну війну, та у 2022 році.
Нині він перейшов до найбільш радикальної тактики: військового знищення України як держави та геноцидоподібної політики щодо українців. Звичайно, так він лише сприяє мобілізації українців та посиленню української політичної та культурної ідентичності, більше того, посиленню її саме в розумінні, що Україна — не Росія, українці — не росіяни, а українські росіяни (в етно-культурному відношенні) — це зовсім не те, що російські росіяни.
Ніякого розколу між заходом та центром, півднем та сходом України не було. Були цілком відчутні культурні, мовні, політичні різниці, різне ставлення до минулого. Тему розколу охоче експлуатували політики як російські, так і деякі українські, її інтенсивно впроваджували медіа. Але такі відмінності можна знайти в будь-якій країні та будь-якому суспільстві, наприклад, у Німеччині чи США. Відмінності не тотожні розколу.
Якщо розглядати тему мови, то вся соціологія за останні 30 років вказує на те, що «мовне питання» у рейтингу проблем стоїть десь наприкінці. Україна — функціонально багатомовна країна, практично все населення володіє українською та російською, додамо сюди угорську, румунську, польську та кримсько-татарську. Інша річ — використання та політична інструменталізація цієї теми політиками. І знову — як у Росії, так і в Україні. Тут ми спостерігаємо зворушливу єдність наших ультрапатріотів та російських великодержавних шовіністів: і ті, й інші використовують тему мови саме для розколу України, але без особливого успіху. Причому великодержавні шовіністи охоче використовують ескапади українських ультрапатріотів для обґрунтування своїх параноїдальних дій, а ті, у свою чергу, підживлюють свої хепенінги чадними посиланнями на «проклятих москалів». Такий ось симбіоз.
Навіть за нинішніх подій я не спостерігаю прискореного процесу нацбудівництва. Якихось особливих якісно нових дій держави, пов'язаних із будівництвом нації, не відбувається, та й чи до цього зараз? Звичайно, деякі особливо обдаровані особистості, які влаштувалися в глибокому тилу, продукують деякі дискурси, але в них немає нічого нового, це все повторення старих форм, до того ж створених не ними. Жодних нових смислів в ідею будівництва нації не вноситься. Нинішня метушня навколо заборони «імперіаліста Пушкіна», скасування російської культури та чергових перейменувань — це вияв досить архаїчних, аж до трайбалістських практик. Що насправді походить з того, що має відношення до формування громадянської нації, — це масова консолідація перед екзистенційною загрозою: і тут все дуже просто — нас або зруйнують як спільноту громадян (поки що цього не вдавалося), або ми вистоємо і збережемося як нація. І тут ця загроза змушує по-іншому усвідомлювати себе як спільність, можливо, формує вищий рівень громадянської відповідальності та солідарності.
Ідеї про те, що російська мова та культура, принаймні ті їхні інкарнації, що сформувалися на території сучасної України, є унікальними і мають бути присвоєні Україною, не є новими. В Україні є унікальна російська та російськомовна культура, і її не можна ні віддавати у власність кремлівським недотикомкам, ні дозволяти її розтерзати нашим доморощеним охоронцям чистоти нації, хай і нечисленним, але дуже верескливим. Навіть «українська російська» мова досить виразно відрізняється від «російської російської». Може, як австралійська англійська від британської чи американської. Це моє відчуття, засноване на особистому та суспільному досвіді та на свідченнях людей, які на цьому розуміються.
І нагадаю, що культура української нації — це і Малевич, і Булгаков, і Жаботинський (Зєєв), і Гоголь, і Одеса із Львовом, і Дніпро із Харковом. За багатством та рівнем взаємодії та взаємопроникнення різних культур Україна — видатна країна. Звичайно, травма війни, злочинна політика Путіна і огидна личина мародерств, ґвалтівників і «визволителів» - вбивць провокують психологічне відторгнення російської культури як такої і породжують екстремальні реакції, але вже зараз потрібно думати про більш тривалу перспективу, в якій принаймні російська культура українського ґрунту має розглядатися як невід'ємна частина національної колективної самосвідомості.
Світогляд Путіна та безлічі інших його співвітчизників — як у лавах правлячого класу, так і в ширших верствах суспільства — не передбачає розуміння та визнання України та українців як культурного та цивілізаційного Іншого. Для них Україна та українці – це частина історичного тіла російського народу. Щоправда, з деякими фольклорними особливостями: мелодійними піснями, салом, гопаком, особливою говіркою та борщем (щоправда, щодо останнього, як я чув, дипломати високого рівня висловлюють особливу, оригінальну думку). Відповідно, якщо частина історичного тіла раптом претендує на самостійність і унікальність, відмінну від російської, виникає щось на кшталт когнітивного дисонансу, а далі — подив, роздратування, обурення та інше. Зрозуміло, прагнення українців жити самостійно, а не як частина Росії, традиційно пояснюється не так якимись внутрішніми процесами в українському суспільстві, як підступами Заходу, який мріє зруйнувати Росію. Ця думка сягає корінням у другу половину XIX століття, і в поєднанні з іншим породженням довгого дев'ятнадцятого століття — геополітикою — сформувало ресентимент, що вилився в агресію та брудну агресивну війну. А далі — відомий психологічний феномен: ненавидіти тих, кому завдав болі та страждань.
Щодо української нації — якщо йдеться про наявність спільноти самобутньої культури, мови, спільної історії та колективної самосвідомості (ідентичності), тобто того, що в науці називається етнічною нацією, то факт наявності української нації можна зафіксувати вже у ХІХ столітті. Зрозуміло, якщо розглядати поняття «нація» у рамках модерністської теорії. Є й інший підхід, коли ознаки нації знаходять і в давніших часах, у Київській Русі, наприклад, чи ще далі — за часів Трипільської культури. Я вважаю, що українці як етнічна нація сформувалися у другій половині ХІХ століття.
Якщо ж йдеться про політичну (громадянську) націю — спільноту співгромадян, об'єднаних принципом громадянської лояльності та рамками держави, яку вони визнають своєюм, незалежно від етнічної, релігійної, мовної та інших форм ідентичності, то цей процес перебуває у фінальній стадії, хоча й піддається критичним зовнішнім та жорстким внутрішнім викликам. Мета Путіна – усунути українців саме як політичну націю.
Джерело: The Insider
