Юрген Хабермас захищає нерішуче ставлення канцлера Німеччини до України. Але його історичні помилки применшують відповідальність Німеччини за нинішній стан справ. Відповідь Хабермасу.
Юрген Хабермас, який вважається найбільшим політичним філософом Європи, написав текст про її головну сучасну кризу - війну в Україні. Його теза полягає в тому, що історія рекомендує німецьке "Besonnenheit", що на практиці означало мало німецьких дій, але багато німецьких розмов протягом перших чотирьох місяців найважливішого конфлікту в Європі з 1945 року.
Хоча Хабермас наводить свої докази на основі історичної аргументації, вражає, що йому нема чого сказати про Другу світову війну. Це традиційна відправна точка для обговорення відповідальності Німеччини, і вона більш ніж зазвичай застосовується до України. Гітлер представляв українців як колоніальний народ і прагнув витіснити їх, вморити голодом та поневолити. Він мав намір використати українські запаси продовольства для створення з Німеччини авторитарної світової імперії. Володимир Путін порушив гітлерівські теми як виправдання своєї війни на знищення: українці не мають історичної свідомості, не мають власної національності, не мають еліти. Як Гітлер, і, якщо вже на те пішло, як Сталін, він прагне використати українське продовольство як зброю. Але читача Хабермаса не просили задуматися про ці збіги, не питали, чи можуть вони як німці відповідати перед Україною - країною, де німці не так давно вбили мільйони людей.
Орієнтиром цивілізації для Хабермаса є раціональність, але у своєму тексті він не робить жодних зусиль, щоб визначити українську раціональність. Я припустив би, що відсутність згадки про Другу світову війну ускладнює ідентифікацію української раціональності, оскільки це раціональність, заснована на існуванні. Ми не дізнаємося, що Путін заперечує існування української держави та нації, що офіційна російська прес-служба пише про вирішення українського питання, що російське телебачення регулярно поширює лексику геноциду, або що російські солдати використовують промову ненависті до виправдання вбивств та зґвалтувань тощо. Українці мали підставу дійти висновку, що вони виборюють національне виживання. Хабермас посилається на українські труднощі у висловлюваннях про героїчні та постгероїчні покоління, але цей німецький спосіб постановки проблеми відводить читача від українського досвіду і, можливо, від найважливіших питань. Я думаю про Романа Ратушного, який загинув у бою, не доживши до свого двадцять п'ятого дня народження. Роман був шістнадцятирічним громадським активістом у 2013 році, коли він виступив із протестом на користь тіснішої асоціації України з Європейським союзом. Потім він став відомим у Києві як екологічний активіст, який захищає зелені насадження від сумнівних планів забудови. Його життя та діяльність були орієнтовані на майбутнє.
Я впевнений, що Хабермас має рацію в тому, що старше і молодше німецькі покоління повинні докладати більше зусиль, щоб зрозуміти одне одного, але не тут ми знаходимо найгостріші питання. Російсько-українська війна - це конфлікт поколінь у набагато більш прямій формі, оскільки чоловіки, які мають значення в російській політиці, на ціле покоління старше за тих чоловіків і жінок, які керують Україною. Путін веде свою війну в ім'я міфічного минулого: посилаючись на десяте століття (хрещення Русі) або вісімнадцяте століття (Петро Великий) як на виправдання агресивної війни у двадцять першому столітті. Українське покоління, яке зараз перебуває при владі, - це перше покоління, сформоване після 1991 року, і його мужність полягає у захисті того, що було збудовано з того часу, та у захисті бачення нормального європейського майбутнього. Чоловіки та жінки, які беруть участь у війні, деякі молоді, а деякі не дуже, пов'язують національне виживання, що цілком зрозуміло, із нормальним життям та майбутнім у Європейському Союзі. Задля цього вони ризикують і втрачають своє життя. Це, звісно, можна трактувати як героїзм, але, можливо у тому сенсі, що ми можемо зрозуміти. Це має мало спільного з дебатами німецькою мовою про героїзм, який у німецькому контексті забруднений нацистською мовою.
Але чи справді німецький лінгвістичний контекст має визначати судження німців про інші народи? Але коли Хабермас зупиняється лише на проблемах, які це порушує між його та молодими поколіннями, він уникає будь-якої конфронтації з раціональністю українського спротиву.
На початку війни Катя Петровська опублікувала короткий текст під назвою "Амулет для українського опору", який включав разюче спостереження про те, що саме друзі в Києві втішали її в Берліні. Це було досвідом для багатьох із нас, хто підтримував контакт з українськими колегами під час війни: що їхній рівень дискурсу був менш емоційним та раціональнішим, ніж той, який переважає у наших власних країнах. Читаючи Хабермаса, я подумав про деякі надзвичайно раціональні дискусії, які я вів з українцями з початку війни. Як правило, домінуючими темами були: суверенітет держави, її майбутнє в Європі та необхідність захисту майбутніх поколінь.
Коли я запитав мера Бучі, що я маю сказати людям у Європі, він задумався на кілька хвилин, а потім сказав, щоб я сказав їм, що "ми теж налякані". Він намагався звернутися до західних людей, щоб показати, що розуміє, що німці та інші можуть бути налякані війною. Це був великодушний жест, оскільки страхи жителів його власного міста (і його країни) виправдані досвідом хаосу та вбивств, тоді як страхи німців умоглядні та можуть бути самонавіюванням. Наступною пропозицією мера було: "Ми воюємо, тому що маємо". Буча та Ірпінь, які ми знаємо зараз як місця звірств, до війни були звичайними передмістями столиці, з яких люди щодня їздили на роботу. Війна позбавила мешканців цих місць життя та майна, а також того, що здається менш драматичним, але є великою людською втратою: відчуття повсякденної нормальності, досяжного процвітання, майбутнього, яке може бути кращим за минуле. В Україні це особливо актуально, оскільки катастрофи терору та війни призвели до того, що останні тридцять років стали першим реальним шансом створити покоління, орієнтовані на майбутнє.
Хабермас не дає українцеві ні імені, ні голосу
Український президент, який в есе Хабермаса залишається безіменним, фігурує лише як людина, яка "розуміє силу образів". За таким описом читач ніколи не здогадається, що Зеленський під час цієї війни висунув кілька показових філософських аргументів про зв'язок між самообманом і війною. Це напрочуд обмежений опис талантів Володимира Зеленського, який падає на тлі реальності, набагато жахливішої, ніж образи, які насправді доходять до німців. Хабермас визнає, що за тим, що він благодушно називає "звичною сценографією", ховається реальна людська шкода. І все ж таки ми залишаємося з німецьким філософом, який описує єврейського президента, що знаходиться в центрі світової історії, як свого роду голлівудського продюсера. Це незручне місце для закінчення дискусії про Зеленського, але воно на цьому закінчується.
Ніщо у німецькому дискурсі не підготувало німців до реальності російського нападу та реальності українського спротиву. З огляду на цю подвійну невдачу видається розумним запитати, чи може бути щось фундаментальне в німецькому дискурсі, що можна виправити, можливо, звернувшись до дискурсів і раціональностей за межами Німеччини. Перше правило постколоніального дискурсу у тому, що колонізованим має бути дозволено говорити. Проте Хабермас не дає жодному українцеві ні імені, ні, тим більше, голосу. Єдиний східноєвропеєць, який має ім'я та голос в есе Хабермаса, - це Володимир Путін. Хабермасу, схоже, не спадає на думку, що протягом десятиліть "сила образів", у формі вигадки, працювала на Росію в Німеччині. Справді, у своєму роздратуванні з приводу того, що Зеленського помітили в Німеччині, Хабермас, здається, забуває, що Німеччина була затоплена російською пропагандою протягом тридцяти років. Протягом десятиліть російські стежки мали значно більше значення у Німеччині, ніж українська реальність.
Поразка Росії не призведе до ядерної війни
Дискурс, що вивчає, міг би розглянути цю проблему. Натомість Хабермас повторює та схвалює російську пропаганду про ризик ядерної війни, ігноруючи при цьому основну структуру російського політичного дискурсу. Схоже, він вірить у сценарій, у якому Путін може бути якимось чином загнаний у кут власною війною та змушений піти на ескалацію. Ми знаємо, що принизлива поразка Росії не призведе до ядерної війни. Росія зазнала поразки і справді була принижена у Київській битві, але не застосувала ядерної зброї і не пішла на ескалацію. Навпаки, вона деескалювала, оскільки російські пропагандисти переінакшили історію війни на телебаченні. Російські війська не можна загнати в кут, оскільки вони можуть відступити до Росії. Путіна не можна загнати в кут, оскільки він керує країною на основі віртуальної реальності, створеної ЗМІ, яку він сам контролює. Ми знаємо, що він може не досягти оголошених ним цілей у війні (як це сталося в Україні у 2015 році) та просто змінити тему. Він може змусити весь свій пропагандистський апарат наполягати на тому, що нове вторгнення в Україну неможливе (як він зробив у 2021 році), а віддати наказ про вторгнення в Україну. Якщо він вважає, що програє в Україні, він змусить свої телеканали оголосити про перемогу та змінити тему. Саме так працює російський дискурс, і раціональність Путіна можна зрозуміти лише у його рамках.
Замість того, щоб розглядати ці українські чи російські раціональності XXI століття, Хабермас наводить свої докази у затишному гніздечку Західної Німеччини часів холодної війни, у період, коли німці були менш відповідальні за долю Європи, і від жодного німецького інтелектуала не очікувалося, що він думатиме про Україну. Це етнографічно дуже специфічна ситуація, яку Хабермас, здається, плутає з універсальним розумом. Молоді покоління не розуміють, хотів би сказати Хабермас, фундаментальних уроків 1950-х, 1960-х та 1970-х років. На жаль, те, що він говорить про цей період, насправді завжди є помилковим. Хабермас ґрунтує всю свою аргументацію на історичному твердженні, що холодна війна продемонструвала, що жодна ядерна держава не може програти війну. Це не вірно. І Радянський Союз, і Сполучені Штати програли великі війни під час холодної війни (і якщо вже на те пішло, і Сполучені Штати, і Росія програвали війни з тих пір). Америка зазнала поразки від Північного В'єтнаму, СРСР – від Афганістану тощо.
Хабермас зробив поразку України більш імовірною
Хабермас розглядає свій суб'єктивний досвід Західної Німеччини часів холодної війни як історичну правду та здобуває з нього урок, що Україна сьогодні не може перемогти Росію. Виходячи з помилкових міркувань, він захищає німецьку зовнішню політику, що ґрунтується на цьому твердженні. Сприяючи тому, щоб частина німецької громадської думки схилилася до того, що Україна не зможе виграти війну, і тим самим допомагаючи відстрочити постачання необхідної зброї, Хабермас зробив поразку України більш імовірною. І тим самим він уможливив розпад Європи. На цьому збитки не закінчуються. Сам по собі (невірний) аргумент Хабермаса про силу ядерної зброї у міжнародних справах є дуже небезпечним. Якщо йому повірити, він зробить реальну ядерну війну ймовірнішою. Ставлення до ядерної зброї як до якогось священного предмета, який робить його власника непереможним, рівносильне пропаганді поширення ядерної зброї.
Хабермас описує холодну війну як час "світу". Це приклад того, що неєвропейські мислителі можуть назвати "євроцентризмом" або того, що східноєвропейські ліві називають "західництвом". На думку Хабермаса, яка знайома всім, хто піддавався пропаганді ЄС протягом десятиліть, європейці загалом та німці зокрема засвоїли після Другої світової війни, що конфлікти мають вирішуватись мирними засобами. Насправді європейські народи не здобули такого уроку з Другої світової війни. Під час цієї війни Німеччина боролася за колонії доти, доки була виснажена і переможена. Навіть у своїй тюремній камері в Польщі Юрген Штрооп міркував про Україну як країну молока та меду. Після Другої світової війни інші європейські держави вели колоніальні війни по всьому світу, поки не зазнали поразки або не змогли собі цього дозволити. Як європейська інтеграція дозволила німцям забути про колоніальний аспект їхньої війни, так і західноєвропейцям вона дозволила забути про колоніальні війни 1950-х, 1960-х і 1970-х років. Коли колоніальні війни програли, європейські лідери змінили тему на Європу.
Росія веде колоніальну війну проти України
Історія про те, що національні держави зробили висновки з 1945 року, загалом подобається європейцям, оскільки дозволяє їм ігнорувати колоніальні злочини. Але забуття колоніальної війни дозволяє забути її уроки. Сьогодні Росія веде колоніальну війну проти України, використовуючи риторику та тактику, які мають бути знайомі з п'ятисот років європейської історії (зокрема, з колоніальної риторики нацистів на Сході). Оскільки європейці загалом (і німці зокрема) не переосмислили свою власну колоніальну історію, вони іноді упускають очевидний урок російсько-української війни: імперія має програти колоніальну війну, щоб перестати бути імперією.
Хабермас, здається, ностальгує за часом, коли всі розуміли речі, які він вважає самоочевидними. Але він не повинен очікувати, що люди будуть розуміти речі як самоочевидні, якщо вони не випробували їх на собі, і якщо його характеристики цих речей є помилковими. Його Німеччина безсила у міжнародних справах, і її внутрішня політика зводиться до розмов. Але дуже важливо, з чого починається розмова і як вона ведеться. Якщо вона спрямована на те, щоб бігати по колу, то вона зовсім не нейтральна і точно не безневинна. Розглядаючи розмови як самоціль, можна витратити час, необхідний для дій. Наприклад, якщо говорити про зброю, але не постачати її, складається враження, що щось зроблено, що може заспокоїти совість і спотворити обговорення ходу війни. Як завжди стверджував сам Хабермас, форма, яку набуває дискурс, дуже важлива. Якщо ми розуміємо силу дискурсу, то розуміємо і силу тих, хто, наприклад, шановні моральні авторитети, стежить за його межами, маніпулює історичною пам'яттю та виключає голоси вразливих.
Рішення про будівництво NordSteam 2 було скандальним
Історичні помилки Хабермаса применшують відповідальність Німеччини за нинішній стан справ - точніше, досить дивно для філософа, відповідальність конкретного політика. Хабермас, що пише з позицій сентиментальної Західної Німеччини 1970-х років, представляє Німеччину не як велику демократію, наділену владою і відповідальністю, а, навпаки, як Кремль хотів би, щоб німці бачили її сьогодні: як пішака у великій грі, у якої немає іншого вибору крім як підкоритися великим реаліям. Така поза підпорядкування, можливо, зручна, оскільки дозволяє Хабермасу ігнорувати суверенні рішення, які була здатна приймати навіть Західна Німеччина 1970-х років, наприклад, рішення про співробітництво з Радянським Союзом. Ця традиція Ostpolitik перетворилася, при дуже слабкому осмисленні, на нову Ostpolitik купівлі російських вуглеводнів у олігархії, що неухильно рухається до імперіалізму і вкрай правим течіям. Зважаючи на те, що вдумливі члени СДПН, які дотримуються традиції Ostpolitik, рефлексували з приводу свого власного минулого, здається, варто запитати, чи не зробила нерефлексивна взаємодія Німеччини з Росією цю війну вірогіднішою. Але ми не отримуємо від Хабермаса жодних роздумів на цю тему.
Хабермас не визнає 1989, 1990 та 1991 роки як важливі поворотні моменти. В уяві Хабермаса Німеччина нічого особливого не зробила за останні тридцять років. Хабермас побіжно згадує про "нездатність німецьких урядів" уникнути залежності від російської нафти та газу. Але це був активний вибір Німеччини, коли було багато інших варіантів. Рішення відмовитися від ядерної енергії було спантеличуючим; рішення побудувати газопровід NordSteam 2 після вторгнення Росії до України у 2014 році було скандальним. Ці рішення Німеччини призвели до катастрофічних наслідків. Вибір на користь залежності від російського експорту енергії поставив під загрозу німецьку політичну дискусію. За всієї уваги до дискурсу Хабермас, здається, цього не помітив. Вибір німецької політики у ХХ столітті означає, що і сьогодні Німеччина фінансує війну на знищення Росії. Поки це так, німці не можуть стверджувати, що вони не беруть участь у війні. Вони були залучені до неї, причому переважно не з того боку.
Дискурс важливий. Обговорення речей може бути дуже важливим у політиці. У цьому сенсі Хабермас завжди мав рацію. Але він завжди помилявся (в Historikerstreit 1980-х років, як і зараз), коли проводив німецький національний кордон навколо дискусій. У дискусії про Голокост тоді, як і в дискусії про Україну зараз, Хабермас помиляється, вважаючи, що німецькому здоровому глузду можна довіряти, і що емоційні голоси зі сходу можуть лише заважати раціональній німецькій еліті. Ніякий розумний національний дискурс не може мати місце у виключно національному контейнері. Зокрема кожна країна з колоніальною історією має прислухатися до голосів людей, які були колонізовані. Як колишня колоніальна держава в Україні та як економічний партнер нинішньої колоніальної держави в Україні, німці були подвійно зобов'язані прислухатися до українців, в ідеалі – до війни, а в крайньому випадку – у дні та тижні після її початку. Цього просто не сталося.
На думку Хабермаса, головна проблема німецького політичного життя полягає в тому, що критики німецької політики надто пронизливі. Але ці критики мали рацію. Німеччина опинилася на межі вчинення такої помилки, яку її сусіди ніколи не забудуть. Хабермас глибоко помиляється у своїй оцінці обов'язку інтелектуала під час війни. Намагаючись судити німецьку дискусію, він неправильно тлумачить сучасну історію, відкидає убік недавні невдачі Німеччини у російській політиці, виключає незнайомі точки зору і відносить етичні аргументи до категорії образів чи емоцій. Дискурс важливий, як завжди стверджував Хабермас, тому що він може генерувати поняття та цінності, які розширюють почуття солідарності та відповідальності. Але це можливе лише тоді, коли минуле присутнє й інший почутий. Що зробив Хабермас, так це спрямував німецький дискурс у бік від реалій минулого та можливостей сьогодення та у бік національної самосвідомості. Тим самим він відстрочив перегляд минулого, прогавив час, коли потрібно було приймати важливі рішення, і допоміг Німеччині опинитися на порозі чергового морального краху.
Джерело: Frankfurter Allgemeine Zeitung
