Створено: 22 травня 2022 Автор: Роман Анін

Чому війна спочатку була приречена на провал, на які джерела інформації спирався президент перед її початком і чому ніхто у ФСБ не говорив правду про реальний стан справ в Україні

Війна в Україні перейшла до затяжної фази. Але хоч би як розвивалися події далі, вже зараз очевидно: початковий план вторгнення російської армії в Україну провалився. На третій місяць війни збройні сили Росії не досягли жодної з цілей, спочатку заявлених Володимиром Путіним.

Російська армія не змогла швидко захопити Київ, Чернігів, Харків та інші великі міста і, зазнавши тяжких втрат, була змушена відступити. Оголошена після цього «друга фаза спецоперації» — тобто вихід до адміністративних кордонів Луганської та Донецької областей, а також захоплення півдня України до самого Придністров'я, судячи з новин з фронту (зокрема від пропагандистів), теж іде важко. На якихось ділянках російська армія повільно просувається вперед, але цей поступ дається з великими втратами; на інших, наприклад, у Харківській області, збройні сили України (ЗСУ) відкинули армію Росії майже до самого кордону.

Незважаючи на очевидні невдачі на фронті, військове керівництво Росії не перестає повторювати, що все йде за планом. Але це, мабуть, не так. "Завдання ставилося так: Маріуполь взяти за три дні, Київ - за п'ять", - розповідає співробітник російського спецпідрозділу. З цим згодні всі мої джерела: влада Росії була впевнена, що російська армія не зустріне на своєму шляху серйозного опору. «Ви ж бачили ці кадри зі спаленими автозаками? Вони реально думали, що все швидко візьмуть і потім натовп будуть дубинками розганяти», — каже офіцер спецпідрозділу.

Звідки була така впевненість? «Хоч би як це смішно звучало, рішення про війну приймала найнеінформованіша людина, яка могла прийняти таке рішення. Президент», - іронізує мій співрозмовник.

Чи зберіг Путін зв'язок із реальністю?

Канцлер Австрії Карл Нехаммер — поки що єдиний лідер ЄС, з яким Володимир Путін бачився особисто після початку війни. Зустріч відбулася у середині квітня у Москві. Про її підсумки Нехаммер пізніше розповів американському каналу NBC: «Я думаю, що він зараз у власній військовій логіці, розумієте?.. Він не довіряє міжнародній спільноті. Він звинувачує українців у геноциді на Донеччині. Так що поки що він зараз у своєму світі... Але я думаю, що він вірить, що виграє війну». Фраза Нехаммера про «свій світ» Путіна майже дослівно повторює слова Ангели Меркель, сказані Бараку Обамі у 2014 році після анексії Криму: «Я не впевнена, чи пан Путін зберіг зв'язок з реальністю. Він перебуває в іншому світі».

Про «свій світ» Путіна говорять багато джерел, у тому числі знайомі з ним особисто; і йдеться не так про ментальне здоров'я (хоча і з цього приводу деякі співрозмовники мають побоювання), скільки про фізичну та інформаційну ізольованість президента.

У період пандемії Путін знизив кількість поїздок та особистих зустрічей, проводячи більшу частину заходів онлайн. Перед кожною очною зустріччю з президентом люди були змушені по два тижні сидіти на замку на суворому карантині. Навіть прес-секретар Дмитро Пєсков переважно бачив свого начальника на екрані телевізора.

«Він у той період якщо і приймав і бачив когось, то не більше ніж п'ять чоловік, найближче коло. Працювати було дуже важко, про всі рішення дізнавалися в останню чергу», — скаржився один із чиновників Кремля. «З ним обмежена кількість людей, які поряд постійно — ад'ютанти, які стежать за його графіком, за часом, аж до того, що будять його вранці. В Огарьові [резиденції президента] є де жити. Інші зараз не потрібні», - підтверджували співрозмовники російської служби ВВС.

Цей режим, по суті, зберігається і досі: за час війни Путін кілька разів з'являвся на публіці. Така ізоляція призвела до того, що до президента, який і так відрізняється недовірливістю і надмірною підозрілістю, стало майже неможливо донести альтернативну точку зору — ту, що не співпадала з думкою спецслужб. У результаті Путін, приймаючи рішення про вторгнення в Україну, покладався здебільшого на інформацію своїх колишніх колег, у тому числі «великої п'ятої служби» ФСБ (її так називають, щоб відрізнити від п'ятих служб усередині дрібніших підрозділів ФСБ).

Хто працює у п'ятій службі та про що вона доповідала Путіну перед війною в Україні?

«Продавці повітря»

П'ята служба - одна з найбільш закритих у ФСБ, її іноді називають розвідкою, тому що вона спеціалізується на зборі інформації всередині Росії та в країнах колишнього Радянського Союзу. Ключовий підрозділ служби — департамент оперативної інформації, до нього входять різні відділи, що спеціалізуються на своїх напрямках, та управління, яке займається Україною.

П'яту службу очолює найвпливовіший генерал Сергій Беседа. Його перший заступник і водночас керівник департаменту – Георгій Гришаєв. Саме він та його заступник Дмитро Мілютін безпосередньо відповідали за ту інформацію, яка доповідалася керівництву Росії про ситуацію в Україні (хоча, як обмовлюються мої співрозмовники, довідки все одно писали та пишуть «опера» — вина керівництва в тому, що воно нічого не перевіряло і приймало на віру будь-яку зручну інформацію).

На початку війни багато ЗМІ навіть повідомляли, що Беседа та його колеги були заарештовані за те, що їхня інформація про Україну не відповідала дійсності. Проте чотири джерела розповіли, що це не так. «Беседа — недоторканний. У ФСБ є кілька служб, керівники яких прирівнюються до заступника директора: наприклад, це п'ята служба і перша (займається контррозвідкою. — Прим. ред.). Таких не садять», – каже знайомий Беседи.

Але всередині ФСБ сьогодні ніхто не приховує, що до роботи п'ятої служби є великі питання. Більше того, багато товаришів по службі прагнуть крові своїх колег з цієї служби і чекають, коли проти них почнуть порушувати кримінальні справи. "Вони продавці повітря", - відгукується про своїх колег колишній співробітник ФСБ. «Вони додумували, неправильно інтерпретували, а часом і фантазували, а керівництво із задоволенням у це вірило, — вторить йому інший колишній співробітник. — Наприклад, вони писали, що регіони України живуть окремо від влади у Києві і варто лише підштовхнути, як регіони втечуть у бік Росії».

«Рівень професіоналізму там ніякий. Туди зливали людей, які не вміли особливо працювати. Ще й не всі йшли, бо там болото. Ми стикалися з випадками, коли приносили в службу Беседи інформацію щодо однієї з країн СНД, а профільні співробітники не впізнавали імена основних чиновників цієї країни, не розуміли, хто ці люди. Їм доводилося пояснювати», – каже співробітник ФСБ.

Дурні та корупціонери як джерела інформації

Протягом багатьох років український напрямок не вважався у ФСБ пріоритетним. З багатьох причин. По-перше, тому що багато співробітників спецслужб Росії та України, по суті, були вчорашніми однокурсниками та колегами. По-друге, тому що влада Росії завжди дивилася на Україну, як на провінцію своєї метрополії, і у ФСБ ніхто особливо не намагався зрозуміти, що насправді відбувалося в сусідній країні. «Усі політичні ставки робилися на Януковича, і ніхто не звертав уваги на те, що до 2013 року його ненавиділа майже вся Україна – за корупцію та дурість. Його повалення та втеча стали несподіванкою для керівництва», — каже колишній співробітник ФСБ.

Здавалося б, після Євромайдану ФСБ мала зробити висновки та змінити свій підхід до оцінки ситуації в Україні. Але, як кажуть мої співрозмовники, все стало лише гірше. Ейфорія від швидкої анексії Криму та легких перемог російської армії на Донбасі (насамперед — від розгрому української армії під Дебальцевим та Іловайськом) створили враження, що все під контролем. При цьому ніхто не намагався зрозуміти, що насправді відбувалося в українському суспільстві усі ці вісім років.

Головними інформаторами ФСБ про ситуацію всередині України стали чиновники-втікачі, силовики та бізнесмени з команди Віктора Януковича, каже колишній співробітник однієї з російських спецслужб. Ключовим із них був і залишався аж до початку війни у лютому цього року Володимир Сівкович, колишній співробітник військової контррозвідки КДБ, який служив за радянських часів у Потсдамі у Німеччині. Сівкович обіймав високі посади у державних органах України. З 2010 до 2014 року він працював заступником секретаря Ради національної безпеки і оборони.

Колишній депутат від «Партії регіонів» (її лідером був Віктор Янукович) Тарас Чорновіл говорив у 2014 році, що саме Сівкович ухвалив рішення про побиття студентів на Майдані у листопаді 2013 року, після чого мирний протест перейшов у зіткнення мітингувальників із силовиками. Після втечі Януковича з Києва Сівкович також утік до Росії, де отримав держзахист, кабінет у центрі Москви та штат співробітників для збирання інформації про Україну.

«Ви повинні розуміти психологію цих людей [членів команди Януковичаб що втекли до Росії]. Вони годували Беседу своїми фантазіями, щоб, по-перше, виправдати своє існування та освоїти бюджети, які витрачали нібито на „агентуру“. По-друге, їхньою головною метою було повернення в Україну, вони собі вже посади розписували, і вся їхня інформація підганялася під цю мету. По-третє, ці люди мешкали в реаліях 2014 року і не хотіли зрозуміти, що за вісім років в Україні все змінилося. А Беседа всю цю інформацію радісно ніс нагору», - каже колишній співробітник ФСБ.

Але справа не тільки й не так у тому, що Путіна обманювали, а в тому, що він сам був радий обманюватися.

Негативна селекція

Що говорити про Беседу, якщо сам директор [ФСБ] не може дозволити собі доповісти керівництву те, що керівництво не хоче чути. У ФСБ всі давно дуже обережні щодо ініціативи та інформування. Навіть якщо надходила серйозна інформація, воліли покласти її в сейф і забути доти, доки керівництво не згадає і не запитає, тобто поки що не настане „політична потреба“», — каже співробітник ФСБ. «Доповідати треба те, що хоче чути керівництво, інакше не просунешся по службі. Більше того, можуть виникнути проблеми», — підтверджує інший співрозмовник зі спецслужб.

Теоретично до Путіна мала стікатися інформація з різних джерел, наприклад з п'ятої служби ФСБ та Служби зовнішньої розвідки. Але на практиці це не працювало, кажуть мої співрозмовники. Як це відбувається на практиці? Припустимо, по двох лініях приходить інформація, що суперечить одна одній. Начальник викликає відповідальних та вимагає: „У вас написано, що цей поганий журналіст – агент ЦРУ, а у вас – що патріот Росії. Ну, розберіться!» І всі розуміють, як треба виправити — так, як думає начальник. Наполягати на своєму ніхто не буде», — описує гіпотетичну ситуацію колишній співробітник ФСБ.

У психології таке когнітивне спотворення називається confirmation bias, «упередженістю підтвердження», коли людина обирає лише ту інформацію, яка узгоджується з її точкою зору. Наслідок цього когнітивного спотворення — негативний відбір кадрів. Фільтри під час підбору оперативників давно перестали працювати. Керівництво і ФСБ, і країни віддає перевагу «старанним дебілам», як їх називають мої співрозмовники. А «старанні дебіли», у свою чергу, набирають таких самих, як вони.

Корпорація месників

Сторонній спостерігач навряд чи уявляє собі масштаби проникнення «старанних дебілів» у різні сфери життя росіян. Якось пожартував мій співрозмовник зі спецслужб: «Путін продовжує роботу як директор ФСБ, тільки під легендою президента Росії» (та Путін і сам про це жартував).

ФСБ пронизує всі органи влади в країні: поліцейські начальники, судді, губернатори, міністри, співробітники адміністрації президента, топ-менеджери держкомпаній, ректори ВНЗ - усі кандидати на ці посади проходять узгодження у ФСБ. І не лише узгодження: у всіх цих відомствах у тому чи іншому вигляді присутні представники «контори» (так у правоохоронному середовищі називають ФСБ) — або у вигляді працівників у відрядженні, або у вигляді агентури.

Таке широке проникнення зовсім не означає, що спецслужби все знають, бачать і чують. Їх повсюдність не збільшує їх власну ефективність, ні ефективність тих органів прокуратури та підприємств, куди вони проникають. Проте їхня повсюдність формує загальну ментальність: усі змушені приймати рішення з огляду на їхню думку, а вони — на думку керівництва. Росією правлять старі чекісти. Наприклад, медіанний вік найвищого органу влади в Росії – Ради безпеки – 65 років. Важливо побачити, що в голові цих людей, щоб зрозуміти, як вони могли піти на таке катастрофічне рішення — напасти на колись братську країну.

За ті 15 років, які я займаюся розслідувальною журналістикою, я не раз розмовляв, сперечався, випивав із різними представниками спецслужб Росії. Серед них було чимало людей путінського віку і навіть тих, хто з ним служив та спілкувався у Німеччині. Підводити їх під один гребінець не можна, але всіх їх разюче об'єднувала одна небезпечна вада — версальський синдром через розпад Радянського Союзу, який (розпад) Путін ще 2005 року назвав «найбільшою геополітичною катастрофою XX століття».

При цьому комуністів серед них я майже не зустрічав. Більшість із них (але важливо наголосити — не всі) з великим задоволенням прийняли нові капіталістичні можливості та стали власниками мільярдних статків. Вони сховали партійні квитки, але зберегли погруддя Дзержинського у своїх кабінетах. У куток повісили православні ікони.

Версальський синдром підживлював помсту за ту страшну геополітичну поразку, яку їм завдали Вашингтон, Лондон і весь колективний Захід. І ця жага помсти зростала разом із цінами на нафту.

Вони брали від XXI століття тільки те, що дозволяло їм заробити гроші або зробити зброю, але ментально продовжували жити в тих же кабінетах 70-80-х років - з чаєм у підсклянниках і з червоними килимовими доріжками в коридорах - так само дивилися на світ: є вони, ми є, а посередині буферні зони. Одного разу я випивав із колишнім високопосадовцем і товаришом по службі Путіна по КДБ. Ми познайомилися дивним чином: я писав про одне зі звалищ у Підмосков'ї, яке отруювало повітря місцевим жителям, а в нього в цьому районі були земельні ділянки. Тому у протистоянні власників звалища та екологічних активістів він підтримав останніх.

І ось ми сиділи за столом разом з активістами, він підняв стопку і промовив тост-застереження від активного висвітлення проблеми звалища в соцмережах, бо ці соцмережі моніторить ЦРУ, щоби створювати осередки напруги в Росії. А закінчив він свій тост — під відкриті роти активістів, що уважно слухали, — розповіддю про те, як його колеги колись перехопили і показали йому план колишнього директора ЦРУ Аллена Даллеса з розвалу СРСР. «План Даллеса — це міф, теорія змови», — спробував заперечити я. У відповідь він подивився на мене так, як дивляться люди, які пізнали головні таємниці цього світу, на наївних дурнів.

Я б не став розповідати цю історію, якби, по-перше, ця людина не займала колись найвищі посади в російській державі і якби, по-друге, так не думали її колеги — ті, що продовжують керувати Росією та приймають рішення про знищення українських міст. Наприклад, секретар Ради безпеки Микола Патрушев, який у 2015 році заявив, що США «дуже хотіли б, щоб Росії не було взагалі», «бо ми маємо величезні багатства. А американці вважають, що ми володіємо ними незаконно і незаслужено, тому що, на їхню думку, ми ними не користуємося так, як маємо користуватися. Ви, мабуть, пам'ятаєте висловлювання екс-держсекретаря США Мадлен Олбрайт, що Росії не належить ні Далекий Схід, ні Сибір».

І все б нічого, але Мадлен Олбрайт такого ніколи не говорила, а сама фраза народилася десь на нескінченних форумах про теорії змови з розвалу Росії, а потім була розтиражована генерал-майором ФСО Борисом Ратніковим, який стверджував у 2006 році в інтерв'ю «Російській газеті»: «За пару тижнів до початку бомбардувань Югославії авіацією США ми провели сеанс підключення до підсвідомості держсекретаря Олбрайт. Докладно переказувати її думки не стану ... У думках мадам Олбрайт ми виявили патологічну ненависть до слов'ян. Ще її обурювало те, що Росія має найбільші у світі запаси корисних копалин».

Над усім цим можна було б сміятися, якби ці люди не ухвалювали рішення про війну, яка призвела сьогодні до загибелі десятків тисяч людей.

Не варто думати, що лідер їхньої корпорації, Володимир Путін, чимось від них відрізняється. Він живе в полоні тих самих забобонів. Згадайте, наприклад, його висловлювання п'ятирічної давнини про збирання біоматеріалу росіян: Ви знаєте, що біологічний матеріал збирається по всій країні? Причому у різних етносів та людей, які проживають у різних географічних точках Російської Федерації». І тепер вони громять ці біолабораторії з бойовими птахами, «чия траєкторія польоту розраховувалася, щоб заражати Росію». Вони в це завжди вірили, і тепер на основі цієї віри діють.

Саме тому мені завжди здавалася помилковою популярна серед експертів теорія про «двох Путіних» — одного, який десь до 2007 року (до знаменитої «Мюнхенської промови») намагався потоваришувати із Заходом і зробити Росію його частиною, та іншим, який, дізнавшись про лицемірство Заходу, в ньому розчарувався і розгорнув країну в інший бік.

Мені здається, що жодного розвороту ніколи не було. Він, вони, якщо говорити про всю корпорацію, завжди таким був. Згадайте слова Путіна зі звернення до народу після трагедії у Беслані у 2004 році: «Одні хочуть відірвати від нас шматок пожирніше, інші їм допомагають. Допомагають, вважаючи, що Росія як одна з найбільших ядерних держав світу ще становить для когось загрозу. Тож цю загрозу треба усунути. І тероризм — це, звісно, лише інструмент досягнення цих цілей».

Лідер країни може вибрати різні слова, щоб розділити горе зі своїм народом. Путін зразка 2004 року вибрав саме ці — з недвозначним натяком на те, що за терористами стоять якісь приховані сили, ляльководи — і зрозуміло, звідки вони.

Вони чекали на шанс помститися майже 30 років. І подумали, що дочекалися. Як зауважив один із моїх співрозмовників: «Він був упевнений у перемозі, бо з Грузією 2008-го розібралися за тиждень, Крим 2014-го взяли без пострілу, у Сирії теж відносно легко впоралися. А тут, 2022-го, всі повідомляють, що нас в Україні мало не з квітами чекають. Ось вони й пішли.

Джерело: Важные истории

Донеччина та Луганщина - козацькі землі України