Останнім часом між провідними мазепознавцями загострилася полеміка щодо наміру І. Мазепи після переходу до шведів восени 1708 р. випросити за цей вчинок пробачення в Петра І шляхом «здачі» в полон російському царю свого нового союзника — шведського короля Карла ХІІ. Класики української мазепіани — такі, як Б. Крупницький, О. Оглоблін, В. Шевчук, у своїх змістовних біографічних монографіях, присвячених гетьману, якось оминають цей епізод, не надаючи йому особливого значення. Натомість у російській історіографії ця версія не піддається жодному сумніву. Так, наприклад, старший науковий співробітник Інституту російської історії Російської академії наук В. Артамонов у своєму відомому дослідженні про вторгнення шведської армії на Гетьманщину (2008 р.), згадуючи цей епізод, з неабияким, явно далеким від наукового, задоволенням кваліфікує його як спробу Мазепи «всьоме здійснити зраду» своїм благодійникам.
Кілька років тому у своїй книжці «Мазепа», що вийшла в знаменитій серії ЖЗЛ, петербурзька вчена Т. Таїрова-Яковлева доволі переконливо розвінчала міф про Мазепу як «патологічного зрадника». І ось у своїй останній монографії — «Іван Мазепа і Російська імперія. Історія «зради» (2011 р.) вона обстоює думку про те, що в українського гетьмана насправді існували плани видати Карла ХІІ Петру І.
Нагадаємо, що ця версія базується на листах російського канцлера Г. Головкіна й миргородського полковника Д. Апостола до Мазепи в грудні 1708 р. у відповідь на пропозицію, буцімто зроблену гетьманом про видачу Карла ХІІ.
На слушне зауваження чернігівського дослідника С. Павленка, що ці листи мали припис: «Писма, что писаны к Мазепе по измене ево фальшивые от канцлера», Т. Таїрова-Яковлева у перевиданні своєї праці українською мовою цього року спробувала знайти контраргументи. Головний із них полягає в тому, що С. Павленко опрацьовував копії документів, котрі зберігаються в Києві, де відповідний запис було зроблено на останній сторінці, тоді як в «оригінальних копіях», що зберігаються в Москві, «приписка зроблена у заголовку справи невідомою особою (підкреслення, найімовірніше, кінця XVIII—XIX стст.)». Ну то й що з цього? Навпаки, те, що київський копіювальник повторив запис про фальшування листів, а хтось невідомий в Москві ще й підкреслив цю інформацію, робить її тільки більш достовірною. Те, що Д. Бантиш-Каменський, який вперше опублікував ці листи, проігнорував такий важливий і категоричний запис, Т. Таїрова-Яковлева пояснює так: «...коли Бантиш-Каменський робив опис справи, він цей запис не врахував, мабуть, вважаючи його недостовірним». Та це тільки припущення. Але можна зробити й інші припущення.
Д. Бантиш-Каменський опублікував ці сумнівні документи як додаток до першого видання своєї «Истории Малой России» 1822 року. На них базувався такий абзац: «Миргородський Полковник Даніїл Павлович Апостол перший відстав від зрадника... З Малоросійських справ, що зберігаються у Колезькому Архіві, видно: що Мазепа відправив Апостола зі словесною пропозицією видати Короля Шведського, який його спокусив, з найпершими Генералами в руки Його Величності, якщо Государ дарує йому прощення і поверне гетьманське достоїнство. Він сподівався через цю хитрість зупинити діяльність Російського Самодержця й сприяти в той час Королю Станіславу, який знаходився в Польщі, у приєднанні до шведів...» Як бачимо, Д. Бантиш-Каменський спирався на ці листи (випадково або свідомо не помітивши приписки про фальшування), щоб підтвердити свою концепцію, що Мазепа не знав меж своїм підступам, щоб «зупинити діяльність Російського Самодержця», тобто завдати шкоди Російській державі.
Базуючись на цих самих листах, Т. Таїрова-Яковлева пише: «Те, що Мазепа міг зробити спробу примирення, цілком вписується в картину його політичних метань 1708 року. Це нормально для політика і дипломата, який шукає найкращий вихід. Адже ніхто не засуджує Петра за те, що він в обмін на англійську допомогу пропонував у кінці 1706 року герцогові Мальборо Київське князівство», — міркує петербурзька вчена. СТОП! Тут хочеться поміркувати разом з нею. А чи спитала вона в Івана Степановича Мазепи, уродженця Київщини, його ставлення до цієї вікопомної пропозиції? Чи спитала вона про це українців, зокрема й мене — корінного киянина? А як би вона сама поставилася, наприклад, до пропозиції Карла ХІІ віддати в обмін на допомогу тому ж предку Вінстона Черчілля, скажімо, Петербург? Чи Сталіна самому серу Вінстону — її рідний Ленінград, ще й з областю на додачу під час Другої світової війни?
Намагаючись обгрунтувати свою версію про намір Мазепи повернутися до Петра І, дослідниця навела досі неопублікований документ, який дає ключ до розгадки всієї епопеї з фальшованими листами. Йдеться про оригінал листа Д. Апостола Г. Головкіну від 1 січня 1709 року «о посылке к Мазепе известных писем с Андреем Борисенком, и о возвратном его оттуда приезде и отправлении к князю Меншикову для донесения своей комиссии». При цьому Т. Таїрова-Яковлева категорично заявляє: оригінал листа Апостола «фальшивим» бути не міг. А він і не був. «Фальшивим» був... Андрій Борисенко! Сама ж петербурзька вчена не змогла знайти жодних слідів того таємничого гінця ані серед документів Малоросійського приказу, ані в похідній канцелярії Меншикова.
Що ж, спробуємо й ми пошукати Борисенка з нашого, українського, боку. При цьому логічно буде припустити, що таку відповідальну місію досвідчений полковник міг доручити тільки людині з близького оточення, якщо не гетьмана, то свого особисто, за умови, що Мазепа неодмінно повинен був знати емісара особисто. Отже, уважно передивляємося грунтовну монографію С. Павленка «Оточення гетьмана Мазепи: соратники та прибічники». Ні, серед оточення гетьмана ніякого Борисенка немає. Ідемо далі. Серед старшин Миргородського полку тих часів, перелічених доктором історичних наук В. Кривошеєю у праці, присвяченій козацькій еліті Гетьманщини, зустрічаємо шишацького сотника Борисенка, але... Пилипа. Спроби відшукати утаємниченого агента Апостола серед неурядової старшини Гетьманщини, докладні списки якої містяться в об’ємній книжці того ж В. Кривошеї зі співавторами, теж виявилися марними.
Звернімося, нарешті, ще до одного джерела — об’ємної та змістовної монографії «Мазепа» українського історика Богдана Кентржинського, який в роки Другої світової війни залишився в Швеції та ретельно обстежив тамтешні архіви. «Джерела зовсім не підтверджують припущення, що Данило Апостол, а зразу ж після нього й полковник Гнат Галаган з відома Мазепи втекли, щоб провадити переговори з Петром І», — пише історик. І наголошує: «Ця темна справа скидається на російську спробу провокації».
Слід зазначити, що події осені 1708 року розвивалися для Московії в небажаному напрямі. Сучасні провідні українські мазепознавці не сумніваються, що 29—30 жовтня 1708 року в Гірках було підписано шведсько-український союзницький договір. В. Шевчук, наприклад, посилаючись на публікацію в журналі «Стара Україна» (Львів, 1925 р.), зокрема пише: «... Простір [українського] князівства не означено, але застережується, що завойовані козаками землі, як і «все те, що — як виявиться — належало колись українському народові, передається і задержиться в Українському князівстві», тобто Українське князівство тут бачиться на всьому етнічному просторі». Реалізація такого договору означала для Московії втрату Гетьманщини й у перспективі — Слобожанщини. Укладення союзницького договору в Гірках вважає доведеним фактом і С. Павленко. Та й сам Мазепа запевняв стародубського полковника І. Скоропадського в листі від 30 жовтня в тому, що в Гірках Карл ХІІ «нас утвердив і упевнив своїм ніколи не змінним королівським словом і даною на письмі асекурацією».
Петро І прочитав цей лист, позаяк той лист перехопили росіяни. І як контрзахід, з метою будь що не допустити консолідації мазепинців, 7 листопада оголосив амністію всім, хто протягом місяця повернеться під його «високодержавну руку». Проте мазепинці не квапилися підпадати під амністію.
І тут на авансцені з’являється миргородський полковник Данило Апостол. Т. Таїрова-Яковлєва стверджує, що український полковник навмисно їхав здаватися саме російському полковникові Г. Волконському, а не новому гетьманові І. Скоропадському чи, боронь Боже, фаворитові царя О. Меншикову. Та сама дослідниця в попередньому абзаці фактично перекреслює своє твердження, наводячи уривок із листа князя Волконського до Меншикова, в якому зазначалося, що миргородський полковник приїхав у Сорочинці «по прибытии моему на другой день». При цьому зауважимо, що різниця між прибуттям у Сорочинці російських військ і миргородського полковника, радше за все, становила лічені години. Так, Т. Таїрова-Яковлєва пише, що загін Волконського з’явився в Сорочинцях 20 листопада. У свою чергу, В. Артамонов появу Д. Апостола там само датує тим же 20 листопада! Найімовірніше, загін Волконського вступив у Сорочинці вдень, а миргородський полковник, не знаючи про це, приїхав туди в ніч проти 21-го, а вранці зустрівся з російським полковником, про що останній і повідомив, куди слід. Та і, власне, як міг Данило Апостол, перебуваючи в дорозі десь між Ромнами, Гадячем і Лубнами, довідатися, що саме в Сорочинці напередодні прийде загін Волконського? Хіба в ті часи був доступний мобільний Інтернет? І чому він їхав з важливим дорученням не до Петра І, якому було адресовано це доручення, а до свого маєтку?
На жаль, Т. Таїрова-Яковлєва не досить відповідально поставилася до слушних зауважень С. Павленка стосовно цього епізоду. А слід було б і взяти до уваги, зокрема, наведене чернігівським дослідником свідчення лубенського полковника Д. Зеленського про те, що він, отримавши «ведомость о смерти дочери своей (листопад 1708 р.), то просился у Мазепы для погребения оной в Лубны, в чем ему помагал миргороцкой полковник, по которому прошению отпущен он з дороги, как шли из Гадича в Ромны». От і все. І не треба винаходити велосипед, на якому миргородський полковник віз пропозиції Мазепи до власного маєтку, а не до російської ставки в Лебедині, що було б логічно! На неуважне прочитання Т. Таїровою-Яковлєвою важливих свідчень лубенського полковника вказує хоча б те, що вона пише про вірогідне бажання Д. Апостола «бути присутнім на похоронах своєї (курсив мій. — О.Д.) дочки», тоді, як ішлося про дочку Д. Зеленського.
Природно, що, потрапивши в халепу, Д. Апостол подбав про те, як із неї виплутатися. Зрозуміло, що він послався на амністію. Але для такої впливової особи, якою був у мазепинському русі миргородський полковник, цього, вочевидь, виявилося не досить. Із 28 листопада, коли Апостола, нарешті, відрядили до царської ставки, до 22 грудня миргородський полковник зникає з поля зору. І ось, 22 грудня «добре поінформований австрійський посол О. Плеєр передав таку цінну інформацію: цар обіцяв «Мазепі та його прихильникам амністію, якщо вони повернуться назад. Він шукав нагоди втекти від шведів, одного разу вже втік був від них на сім миль, але знову його спіймали й доставили під вартою...» І треба ж такому трапитися, що лист канцлера Головкіна, в якому йшлося про «здачу» Мазепою Карла ХІІ московському цареві, теж датований тим самим 22 грудня! Немає майже жодних сумнівів, що відповідний лист Д. Апостола, який ішов «у пакеті» з посланням Г. Головкіна, хоч і не містить дати, був сфабрикований тоді ж. Ось він, блискучий зразок петровської дезінформації та пропаганди: створення фальшивок і моментальний «витік інформації»!
Справжню роль Данила Апостола в цій комбінації ми не з’ясуємо ніколи. Можливо, намагаючись «набити собі ціну», миргородський полковник сам вигадав «секретне доручення Мазепи». Не виключено, що ідею йому підказали. Так чи інакше, але він змушений був узяти участь у цій не зовсім чистій грі. Адже в Сорочинцях у стані заручників залишалася його численна родина. Проте хоч би як там було, але в тій брудній партії миргородський полковник робить 1 січня блискавичний хід... Борисенком! Так, досвідчений вояк буцімто посилає в стан ворога не знайомого Мазепі рядового козака, не маючи жодних підстав для сумнівів, що гетьман неодмінно сприйме того як провокатора й одразу ж затримає. Радше за все, полковник у присутності бажаних свідків, справді, послав кудись одного козака. А коли той повернувся нізвідки, послав його ще далі — буцімто, до Меншикова, а насправді — світ за очі, давши при цьому лічені копійки та пораду непомітно зникнути десь подалі від місця подій. І Борисенко так і вчинив. Однак залишився лист Д. Апостола до Г. Головкіна. Т. Таїрова-Яковлєва сама бачила той документ в архівах. Ось він, доказ лояльності миргородського полковника цареві Петрові! Ось вона, запорука безпеки його родини!
А тепер ще раз звернімо увагу на дати. Згідно з документами, наведеними Т. Таїровою-Яковлєвою, принаймні з 5 грудня Мазепу тримали під арештом у шведському таборі. Сама дослідниця пише, що з другої половини грудня над гетьманом було встановлено суворий контроль. Судячи зі свідчень очевидців, ситуація не змінилася й у січні 1709 року. А тепер спробуймо відповісти на запитання: на що сподівалися Головкін та Апостол, надсилаючи листи від 22 грудня і 1 січня Мазепі, який, по суті, перебував під вартою? На те, що листи неодмінно перехоплять? І тоді Карл ХІІ сам розбереться зі «зрадником»? Уже й пропагандистське забезпечення було проведено у вигляді «зливання» австрійському послу «дези» про спробу втечі Мазепи. Та щось завадило здійсненню цього плану. Може, «хід Борисенком», що його здійснив миргородський полковник?
Варто зазначити, що професіональний знавець того періоду — Борис Крупницький, до речі, — автор єдиної на сьогодні біографії Данила Апостола, називає цей епізод «найбільш неясною сторінкою в житті Апостола», а саму справу — «доволі сумнівною». Не вірить визначний історик і в надії гетьмана на прощення Петра І: «тяжко повірити, що такий розумний чоловік, як Мазепа, міг сподіватися повного вибачення від царя після всього, що сталося».
А Т. Таїрова-Яковлєва, обстоюючи тезу про те, що Мазепа не був «патологічним зрадником», визнаючи цей епізод достовірним, по суті, перекреслює свою власну тезу і представляє Мазепу зрадником не лише свого народу, а й самого себе. При цьому авторка суперечить своїй власній тезі, сформульованій у вступі до своєї останньої монографії: «Мазепа мав те, що нечасто спостерігаємо у політиків: власні принципи, прекрасні мрії та ідеали. Саме вони, врешті-решт, спонукали його до трагічного і вкрай ризикованого вчинку — переходу на бік шведів». Що ж підштовхнуло старого гетьмана у зворотному напрямку? Відмова від тих самих принципів та ідеалів? Прикро, що петербурзька дослідниця поставила перед читачами таке запитання, адже вона мала в руках промовисті докази фальшування зазначених листів, можливість ретельно проаналізувати факти й події, ще й доброзичлива підказка українських колег, щоб адекватно трактувати той заплутаний, неоднозначний епізод.
Оригінал опублікован тут.
