Ще давньогрецький філософ Геракліт казав, що «війна є батьком всіх істот, царем всіх істот». Скільки існує писана історія людства, стільки люди воюють одне з одним. Причини війни можуть бути різними, але її мета завжди полягає у змушенні супротивника виконати волю того, хто почав бойові дії, нав’язати іншій стороні свої умови. Феномен війни пов’язаний з природою людини, її бажанням різко змінити існуючий політичний лад, перерозподілити ресурси, встановити справедливість за своєю уявою, нав’язати свої релігійні чи ідеологічні погляди. Людство не може існувати без війни, як би це не здавалося парадоксальним сучасним громадянам в розвинутих країнах, які живуть переважно мирним життям.
«На жаль, я аж ніяк не поділяю нинішнього пацифізму, який заперечує будь-яке насильство. Без застосування сили були абсолютно неможливі найбільші дії минулого. А якщо виключити її застосування в майбутньому, то сміливо очікуйте одного: хаосу у всіх сферах життя», - казав з цього приводу іспанський філософ Хосе Ортега-і-Гассет.
Імперіалістична війна
Вже дев’ять місяців продовжується агресивна війна Росії проти України. Користуючись надуманими пропагандистськими приводами, керівництво РФ намагається захопити українську територію та знищити українську державність. Війна ця за своєю сутністю є загарбницькою, що російське керівництво і не особливо приховує. Фактично, у Кремлі стверджують, що українців не існує, як окремого етносу, бо вони є частиною російського народу. І цього твердження московським керманичам було достатньо для того, аби заявити територіальні претензії та розпочати повномасштабну війну в Європі, найбільшу з 1945-го року.
Політичні рішення в Москві приймає одна людина, отже сучасна російська влада є персоналістською диктатурою, тобто самодержавною в повному сенсі. Цю тезу легко довести, згадавши засідання Ради безпеки РФ, яке відбулося 23 лютого 2022-го року, напередодні російського вторгнення до України. Його учасники настільки побоювались казати альтернативне путінським фантазіям судження, що під час своїх виступів відкрито заглядали йому до рота, тремтіли під суворим поглядом вождя, заїкалися та втрачали здатність формулювати думки. Саме Володимир Путін особисто прийняв рішення про початок вторгнення, та після цього довів своє рішення оточенню, деякі члени якого були відверто цим шоковані, що відобразилось на їхніх обличчях.
Війна, яка відбувається між Росією та Україною, є імперіалістичною з боку РФ та національно-визвольною з українського боку. «Імперіалізм – це державна політика, практика або пропаганда розширення влади та панування, особливо шляхом прямого територіального придбання чи отримання політичного та економічного контролю над іншими землями», - описує це явище енциклопедія Британіка.Саме так намагаються діяти у війні з Україною росіяни – захоплювати території та знищувати українську ідентичність на них. Зрозуміло, що імперіалістичні війни може вести тільки імперія, якою за фактом є сучасна Росія, хоча прямо про це кремлівські очільники не кажуть. І саме імперський синдром жене Путіна до його мрії – відновлення чи Російської імперії чи СРСР, а скоріше гібриду цих двох систем – імперсько-кримінально-капіталістичної сутності з пропагандистськими елементами радянського минулого. Кремль поспішає, адже його володар хоче встигнути насолодитися плодами своїх звершень ще за життя, бо вік та хвороби невблаганно скорочують час, відведений йому на реалізацію планів.
Втім є великі сумніви в тому, що в сьогоднішньому світі можна проводити успішну імперську війну та будувати/розширювати імперію. В історії існувало багато імперій, але вони майже всі відійшли в минуле. Останні імперії припинили своє існування сто років тому. Це відбулося завдяки розквіту «націоналізмів» по всьому світу, коли різні народи зрозуміли свою окремішність від сусідів. Завдяки цьому руху перестали «працювати» універсальні імперські ідеї, які раніше об’єднували в рамках імперії різні народи, культури та релігії. У свій час «Рим завоював варварів, що оточували його, аж ніяк не силою зброї. Варвари підкорилися Риму, охоплені ілюзією. Бо слово «Рим» обіцяло участь у великому життєвому подвигу, де кожен міг знайти собі місце».
Які ідеї просуває сучасна Росія? Некрофілічний культ Великої вітчизняної війни, незрозумілі нікому «скрєпи» та ностальгію за СРСР. Все це немає відношення до майбутнього та не несе в собі універсальних сенсів, які б були привабливими для молоді, інших народів чи країн. Раніше імперії будувались не тільки примусом, але й переконанням, завойовники діяли не тільки батогом, але й пряником. Сучасна РФ пропонує виключно терор, силою якого намагається нав’язувати свою волю. Така політика суттєво знижує її шанси на перемогу в російсько-українській війні. На користь цього висновку каже і статистика, згідно якої «за останні два століття спостерігалося постійне збільшення перемог на боці слабших супротивників. У період з 1800 по 1949 рік слабший актор перемагав лише у 11,8% конфліктів, тоді як з 1950 по 1998 рік – у 55% випадків. Це означає, що базове уявлення про війну перевернулося з ніг на голову. Колись запорукою перемоги була більша вогнева потуга. Нині це вже не безперечна істина».
Тим більше, що в історії Росії вже були приклади поразок у колоніальних імперських війнах. Зрозуміло, що історія ніколи не повторюється один в один, але помилки, які допускали правителі тих чи інших держав, можна побачити досить часто. Люди не сильно змінились за останні тисячоліття і керманичам сучасності притаманні вади вождів минулого. Особливо яскраво це проявляється в таких персонажах, як В. Путін, що живуть начебто десь у XIX столітті і діють відповідно до того часу. Невтішні підсумки російських імперських воєн дають багато матеріалу для аналізу і висновків щодо сучасної війни і перспектив її завершення.
Від Константинополя до Єрусалиму
Вперше Російська імперія зробила замах на глобальне лідерство у світі за часів правління імператора Ніколая I. За майже 30 років свого правління цар зміг суттєво «підморозити» не тільки свою державу, але й частину Європи, підтримуючи найбільш реакційні політичні сили та взявши участь у придушенні народних повстань та революцій. У внутрішній політиці він орієнтувався на державну ідеологію, яка мала назву «теорія офіційної народності», що була викладена міністром народної просвіти графом Уваровим. Ця ідеологія стисло викладається як «православ’я-самодержав’я-народність» і являла собою антитезу відомої французької тріади – свобода, рівність, братерство, тобто робила ставку на так звані «традиційні цінності». Іншими словами Ніколай I намагався спертися на «свої сили», значно скоротити чи відкинути західний вплив, який ніс в собі загрозу революцій та національно-визвольних рухів та зробити Росію найвпливовішою державою світу.
Потрібно зазначити, що зовнішньополітична кон’юнктура цьому, на перший погляд, сприяла. Будучи однією з країн – переможниць у наполеонівських війнах, Росія за перші п’ятдесят років XIX століття встигла взяти активну участь у встановленні нового світового ладу на Віденському конгресі, два рази перемогти у війнах Османську імперію, один раз Персію, придушити польське повстання та революцію в Угорщині, розпочати підкорення гірських народів Кавказу. Російський імператор відчував себе найвпливовішою людиною у світі і мріяв про продовження експансії. Йому кортіло стати чи царем всіх православних чи хоча б зібрати під свою державну руку всі слов’янські народи. Царське оточення не тільки підтримувало ідеї свого господаря а намагалося їх обґрунтовувати та розвивати. Наприклад, тодішній професор історії Московського Університету Михайло Погодін у своєму листі до імператора у 1838-му році писав про необхідність приєднання до Росії, в який на той час жило 60 млн людей, додатково 30 млн слов’ян, «в яких тече одна кров із нашою, які говорять однією мовою, і, отже, за законом природи, нам співчувають, які, не дивлячись на географічне та політичне розлучення, становлять одне моральне ціле з нами, за походженням та мовою!». В той час слов’яни поза Російською імперією в основному жили на територіях, підвладних Австрійській та Турецькій державам. «Що лишиться в них і скільки вийде у нас? Думка зупиняється, дух захоплює! - Дев'ята частина всієї населеної землі, і майже дев'ята частина всього населення», - робив висновок професор та імперіаліст Погодін.
Якщо до Австрії російська влада ставилася в цілому прихильно, то з Османами були зовсім інші відносини. Череда військових конфліктів між двома імперіями в XVIII-XIX століттях значно послабила Туреччину і давала привід росіянам сподіватися на її повне знищення. «Туреччина не встоїть, вона сама впаде. Повстання її погано керованих провінцій знищить її», - казав принц Сербії консулу Великобританії у Белграді в 1838-му році. Пізніше поет Ф. Тютчев, близький до царя, підхопив експансіоністську естафету та написав у 1848-му році вірша під назвою «Російська географія», в якому окреслив межі імперії, зарахувавши до її столиць, поряд із Москвою та Санкт-Петербургом, ще й Константинополь, а до великих російських річок – Волги та Неви додав Ельбу, Ніл, Ганг та Євфрат.
Цар був віруючою людиною і вважав, що йому потрібно захищати всіх православних, зокрема і паломників до Єрусалиму, який тоді знаходився під турецькою владою. Імператор особисто опікувався підмосковним Ново-Єрусалимським монастирем, побудованому у місці, яке мало символічну подібність із Святою Землею. Церкви монастиря були побудовані в у такому порядку, щоб уявити святі місця Єрусалима. Ніколай I був впевнений, що він має божественне право на розпорядження Гробом Господнім, досить агресивно реагуючи на спроби інших конфесій, зокрема французьких католиків, отримати більш привілейоване положення в Єрусалимі. Але на шляху до реалізації його далекоглядних планів стояла турецька влада, яку він вважав слабкою та повністю залежною від себе, після перемог над турками в нещодавніх війнах. Звичайно, що цар вважав, що він з легкістю вирішить проблему з османами. Як влучно описала його типаж фрейліна Анна Тютчева, Ніколай I був «Дон Кіхот самодержців - жахливий у своєму лицарстві і силі, що підпорядковує все марній боротьбі з Історією».
Ставлення до Османської імперії з боку Ніколая I було не тільки зверхнім але й короткозорим. Він вважав, що Туреччина є «хворою людиною», яку потрібно поділити між великими державами. Спочатку ця пропозиція була запропонована Австрії, але таким чином, що більшість турецьких володінь з православним та слов’янським населенням відходила до Росії. Австрійці відкинули цю пропозицію, адже таке посилення Російської імперії викликало в них жах. Тоді російський імператор вирішив запропонувати цю комбінацію англійцям. Він особисто приїхав до Лондону у 1844-му році, де зустрівся із королевою Вікторією та був прихильно прийнятий при королівському дворі. Ніколай I запропонував віддати британцям Єгипет і таким чином задовольнити їхні інтереси. Царю здавалося, що він досягнув своєї мети, адже він думав, що влада в Великій Британії влаштована приблизно так само, як і в Росії, де абсолютний монарх вирішував все. Насправді, британська політична система дуже добре розуміла загрози, які несла в собі російська східна політика і була готова до рішучих дій щодо її зупинення. До того ж англійці в попередні роки вклали значні кошти у розвиток економічних зв’язків з Османською імперією і не збиралися їх втрачати.
Починаючи конфлікт з Туреччиною Росія не змогла знайти союзників та прихильників, що в підсумку призвело до поразки у війні. Російський імператор настільки відірвався від реальності, що не зміг приймати адекватні рішення. «Ініціативна роль Ніколая I у раптовому загостренні східного питання … не підлягає жодному сумніву, так само як не підлягає запереченню несправедливий, загарбницький характер війни проти Туреччини, яку почав цар, віддавши наказ про заняття російськими військами Молдавії та Валахії у червні 1853 р.», - писав історик Е. Тарле. Росіяни розраховували на повстання, яке повинні були підняти після початку бойових дій на Дунаї, в Болгарії та на Балканах місцеві мешканці, як тільки б побачили російські війська. Але цього не сталося. Зробивши ставку на своєрідний «бліцкриг» у війні з Туреччиною, Ніколай І розраховував, що поки західні союзники втрутяться, султан вже підпише капітуляцію. Але бойові дії пішли зовсім іншим шляхом. Під час війни цар постійно втручався у військове командування, чим не тільки заважав керуванню війною, але й облишав своїх генералів будь якої ініціативи. Все вищезгадане призвело до ганебної поразки, яка підвела риску довгому правлінню Ніколая I та його ультраконсервативній політиці всередині Росії та імперіалістичних зазіхань зовні.
Причинами поразки у війні були:
- Нереалістична зовнішня політика, яка не брала до уваги інтереси та дії інших великих гравців – Франції, Великобританії та Австрії, а також мрійництво російського царя, який вважав себе захисником православ’я та збирався розширювати імперію за рахунок слов’янських народів;
- На початку свого царювання, Ніколай І міг терпляче чекати на досягнення своїх цілей, не форсуючи події та не наражаючись на зайвий ризик. Перед початком Кримської війни імператор втратив це вміння, став багато ризикувати та помилятися, що критичним чином вплинуло на перебіг подій до начала і під час Кримської війни;
- Зухвалі дії російської дипломатії, яка замість вирішення проблем шляхом перемовин, навпаки сприяла початку війни. Князь Меншиков, який був відправлений з дипломатичною місією в Константинополь перед початком війни, розмовляв з турецькими посадовцями та султаном виключно мовою ультиматумів, що не залишало шансів на досягнення домовленостей;
- Помилкова впевненість росіян в повній підтримці, яку вони начебто мали з боку православних народів, що жили на території тодішньої Оттоманської імперії. Звідси виникла надія на повстання, які повинні були розпочати «братні» народи, як тільки дізналися про перехід російською армією турецького кордону. В реальності цього не сталося.
- Погане забезпечення російської армії, солдати якої недоїдали, хворіли та вмирали в рази частіше поза полем бою. За даними на 1849-й рік, річна вартість одного турецького піхотинця (це платня, їжа та одяг) становила 18 карбованців сріблом (у перерахунку); еквівалентні витрати на російського солдата становили 32 руб.; на австрійського солдата - 53 руб, прусського — 60 руб.; французького - 85 руб.; англійського - 134 руб.
- Амбіції та самовпевненість Ніколая І, який за майже тридцять років свого правління йшов від успіху до успіху, вірив у непереможність російської армії та думав, що так відбувається завдяки його талантам управлінця та вірі в Бога. Насправді, більшість російських перемог того часу були отримані над слабкими супротивниками, але вселяли в царя впевненість у своїй непереможності.
- Недооцінка противника – цар взагалі не рахувався з Туреччиною, поводячи себе так, наче її вже не існує. Звідси надія на швидку перемогу над турецькою армією і навіть ідея в перші дні війни висадити морський десант у Константинополі і блискавично перемогти (щоправда від неї відмовились, бо біля Дарданелл знаходились ескадри союзників);
- Технічне та технологічне відставання Росії від західних країн: за допомогою пароплавів Англія та Франція мали перевагу на морі, нарізні гвинтівки їхніх солдатів стріляли далі та точніше ніж гладкоствольні рушниці росіян; нерозвинута система залізниць в Російській імперії не давала змогу швидко перекидати війська та зброю на театри бойових дій, зокрема у Крим. Під час війни економіка Росії так і не змогла перебудуватися на військовий лад і не зважаючи на чисельну перевагу над арміями союзників, ганебно програла;
- Абсолютистська корупційна система влади в Російській імперії, яка з одного боку, не давала проходу наверх новим людям та продукувала корупцію гігантських масштабів, а з іншого, оточення імператора постійно підспівувало своєму володарю про непереможність російської зброї, що призвело до неправильного розрахунку співвідношення своїх сил з військовою потугою противника;
- Росія воювала наодинці проти коаліції, в якій були першорядні держави того часу – Франція та Великобританія. Під час війни коаліція союзників постійно розширювалася, в той час, як Росія так і не знайшла тих, хто б її підтримав. І більше того, під час війни виникла реальна загроза вступу до війни Австрійської імперії, що загрожувало повною катастрофою;
Від Маньчжурії до Жовторосії
Втім Російська імперія досить швидко оговталася після поразки у Кримській війні, провела реформи, які дали змогу розвиватися промисловості , та відновила свій воєнний потенціал. Вже за два десятиліття вона продовжила загарбницькі походи проти Туреччини, приростала новими землями у Середній Азії, а також просувала свої інтереси на Далекій Схід. Скориставшись сприятливими обставинами, імперія значно збільшила там свої території за рахунок Китаю, де тоді не вщухала перманентна криза, яка посилювалась селянською війною та бойовими діями з західними державами (так званими «опіумними війнами»). Китайський уряд не міг воювати ще з росіянами і підписав з ними кабальний Пекінський договір у 1860 р., згідно якого до Росії відходили великі території на Далекому Сході, на яких було засновано нове місто – Владивосток.
Далекий Схід став своєрідним магнітом для частини російської еліти, новим напрямком прикладання зусиль. У 1881-му році у своєму щоденнику письменник Ф.М. Достоєвський пише: «У Європі ми були приживальники і раби, а в Азію з'явимося панами. У Європі ми були татарами, а в Азії і ми європейці. Місія, місія наша цивілізаторська в Азії підкупить наш дух і заохотить нас туди, аби розпочався рух. Побудуйте тільки дві залізниці, почніть з того — одну до Сибіру, а іншу до Середньої Азії, і побачите наслідки». В 1895-му році начальник Головного штабу генерал Н. Обручев запропонував амбітну програму зміни кордонів Росії за рахунок китайської північної Маньчжурії – провінцій Гірін та Хейлунцзян – та частини Північної Кореї. Анексія зазначених територій, як вважав Обручев, дозволила би створити в регіоні «сильну Російську провінцію» - економічну і стратегічну основу могутності Росії Далекому Сході.
Ця точка зору підтримувалась багатьма з числа російської еліти, а отже незабаром призвела до народження нового цивілізаційного проекту, який пізніше отримав назву «Жовторосія». Ця комплексна ідея ставила на меті завдання закріпитись на Далекому Сході та в Маньчжурії, і була фактично останнім колонізаторським проектом Російської імперії. «Що ж до Маньчжурії, то ця країна не зачіпає інтересів китайського народу... Загалом китаєць не подивиться дико, якщо хтось і уріже з власності китайського імператора шматок землі», - самовпевнено писав автор назви «Жовторосія», російський етнограф І.С. Лєвітов.
Для реалізації цих планів було потрібно залучати великі обсяги переселенців, яких передбачалося набирати серед козаків, селян центральних губерній Росії, а також навертати місцеве населення в православ’я. Таким чином місцеві китайці, змінивши віру та культурний код, повинні були поступово перетворитися на росіян. Втім, завдання це було нелегко реалізувати - у 1897 році було проведено перепис населення, згідно з яким на території сучасного Далекого Сходу, яка належала Росії, проживали близько півмільйона людей. Для порівняння, населення Китаю складало 400 млн, Японії - 35 млн, Кореї - 16 млн осіб. Головним інструментом російської колонізації Маньчжурії стало будівництво Китайсько-Східної залізниці. Російські купці отримували в концесію місцеві промисли, вздовж залізниці будувалися селища, станції, міста. Центром комерційного та суспільно-політичного життя Жовторосії стало місто Харбін, розташоване в серці Маньчжурії. Китайсько-східна залізниця частково проходила китайською територією і за умовами російсько-китайської угоди повинна була за 80 років безкоштовно відійти китайському уряду. Звичайно, що росіяни не збиралися віддавати залізницю, адже в їхніх планах було подальше захоплення китайських північних земель. Залізниця з’єднала Сибір із Владивостоком, її протяжність склала 2536 км, а будівництво тривало з 1897-го по 1903-ій роки.
В 1898-му році росіяни беруть в оренду китайське місто Порт-Артур, яке мало вихід до Жовтого моря, маючи намір перетворити його на головну військово-морську базу імперії на Тихому океані. Виникла необхідність з’єднання його з територією метрополії і побудувати додаткову залізничну гілку. Така зухвала російська експансія дуже не сподобалася уряду Японської імперії, який мав свої інтереси в регіоні, претендуючи на роль гегемона на півночі Китаю та у Кореї. У 1903 році, заручившись підтримкою Великобританії, Японія звернулася до Росії з пропозицією про перегляд існуючих договорів між країнами, вимагаючи, зокрема, очищення росіянами Маньчжурії. Почав будівництво своєї імперії, менше ніж 50 років тому, японці не хотіли брати до уваги російські інтереси, адже їхні землі знаходились поруч з Китаєм, а російська метрополія – за декілька тисяч кілометрів. В Росії багато хто поставився легковажно до загрози війни з Японією, яку не поважали та не рахувалися так, як з великими державами. За спогадами тодішнього прем’єр-міністра імперії С. Вітте, за декілька тижнів до початку війни відбулася розмова між міністром внутрішніх справ В. Плеве і військовим міністром О. Куропаткіним, де перший сказав: «Олексію Миколайовичу, ви внутрішнього становища Росії не знаєте. Щоб утримати революцію, нам потрібна маленька переможна війна». Є думка, що ця фраза є вигадкою С. Вітте, але вона демонструє відношення Росії до тодішньої Японії, яку в разі війни збиралися швидко розчавити.
В реальності Росія виявилася не підготовленою до війни і не зважаючи на тотальну перевагу над Японією на папері, не змогла перетворити її на перемогу на полі бою. З іншого боку, "країна сонця що сходить" активно готувалася до зіткнення. У 1895 року в Японії приймається програма прискореного розвитку збройних сил держави, а в 1897-1899 роках витрати на будівництво військового флоту досягли третини державного бюджету. Імператорський уряд усього за кілька років потроїв чисельність сухопутних військ та вчетверо збільшив тоннаж військово-морського флоту. Хоча Росія перевищувала Японію за чисельністю населення втричі (140 млн проти 46 млн), це не позначилося на перебігу війни. Російська кадрова сухопутна армія складала трохи більше 1 млн осіб проти 150-тисячної кадрової японської, а навчений контингент резервістів російської армії сягав 4,5 млн людей, тоді як у Японії він становив трохи більше 800 тис. Російський військово-морський флот перевищував японський щонайменше вдвічі. Але основні райони комплектування знаходилися за 9-10 тис км від театру бойових дій. Крім цього, російська армія та флот фактично не готувалися до війни з Японією, сподіваючись на швидку перемогу над слабким за їхньою думкою, супротивником. «Найкращим показником поглядів тієї епохи на нашу бойову силу служать безсумнівні факти підскобки і підпилювання з дозволу начальства різних частин рушниці (гайок і шомполів), щоб при прийомах рушниць виходив особливий дружний дзвін тисячі рушниць, що приємно пестити вухо начальників того часу», - згадував у своїх мемуарах О. Куропаткін.
Після початку війни японські війська переважали у логістиці і досить швидко нарощували свою кількість на континенті. Росія мала з самого початку проблеми у координації дій між сухопутною армією, флотом та фортецею у Порт-Артурі, яку японці оточили на самому початку та змогли блокувати там російську тихоокеанську ескадру. Під час подальших бойових дій відбулося декілька поразок росіян в Маньчжурії, падіння Порт-Артуру та повний розгром флота у битві в Цусімській протоці. Не в останню чергу такий результат був наслідком того, що японські моряки набиралися до флоту з жителів приморських поселень, що знали грамоту, а російські – з глибинки, де ніколи не бачили моря та не вміли читати, не могли проявити ініціативу та приймати самостійні рішення. Війна закінчилася втратою Російською імперією більшості позицій у Тихоокеанському регіоні, суттєвим послабленням флоту та внутрішньою нестабільністю. В той же час Японія внаслідок бойових дій отримала статус великої держави
Причинами поразки у війні були:
- Нереалістичні цілі, яких Російська імперія намагалася досягнути на Далекому Сході. Маючи невелику кількість населення в регіоні, імперія хотіла захоплювати нові території, не маючи на це достатньої кількості ресурсів. Для досягнення сталих геополітичних результатів необхідно було досить швидко наростити кількість лояльного до себе населення. Проект «Жовторосія» був з самого початку нереалістичним;
- Недооцінка японської держави та її народу, який вважали не здатним протистояти величезній імперії. В той час, як в Росії війна була непопулярна, в армії був низький моральний дух, японці повністю підтримували дії свого уряду. «…в японській армії об'єдналося все, що загалом давало їм максимум моральних сил. Уряд, парламент і народ діяли дружно в одному напрямку. Кожен японець усвідомлював значення цієї війни для його батьківщини».
- Відсутність військової стратегії з боку Росії, в якій вже під час бойових дій не вщухали суперечки щодо того, яким чином воювати. Це стало однією з фундаментальних причин поразки російської армії в Маньчжурії. Японія з самого початку мала чіткий план на війну, заздалегідь переводила країну на «військові рейки» та розпочала агресивні дії після ретельної підготовки;
- Російське суспільство не підтримувало ідею війни з Японією. У грудні 1903-го року, за місяць до початку війни, велика княгиня Єлізавета Федорівна в розмові з О. Куропаткіним охарактеризувала настрій московської громадскості: «Війни не хочуть, цілі війни не розуміють, одухотворення не буде». При цьому в японцях бачили слабого супротивника, перемоги над яким радості все одно не принесли;
- Зброя японської армії була новою та у відмінному стані, обмундирування та спорядження також. При цьому технічне забезпечення російської армії було на низькому рівні: не було достатньої кількості снарядів розривної дії, кулеметів, телеграфних засобів, які забезпечували зв'язок, були відсутні транспортні війська, погана організовані армії та корпуси;
- Японці успішно проводили шпигунську діяльність напередодні конфлікту. Вони знали у дрібницям військово-політичний стан Російської імперії та мобілізаційні можливості майбутнього ворога. Наприклад, скільки може постачати та чи інша російська губернія солдатів та продовольства в разі війни. Крім того, японський уряд фінансував деякі опозиційні партії в Росії (есерів та національно-визвольні рухи), аби досягти політичної нестабільності.
- Погана російська логістика, яка не дала змогу швидко збільшити кількість військ на Далекому Сході, а також забезпечувати їх всім необхідним. За півроку до початку війни пропускна здатність залізниці на майбутньому театрі бойових дій складала дві пари потягів (менше 25 вагонів у потязі) на добу. І хоча під час війни пропускна здатність зросла в 4 рази, це не допомогло забезпечити задовільне постачання армії;
- Запізніла мобілізація російської армії, яка не дала можливості вчасно підготувати нові частини та збільшити кількість військ у Маньчжурії. Якщо врахувати додатково, що мобілізованих потрібно було везти за тисячі кілометрів та слабку пропускну здатність залізниці, це призвело до недостатніх темпів нарощування військ на Далекому Сході та неможливість швидко поповнювати ті частини , що понесли втрати у програних битвах;
- Внутрішні заворушення в Російській імперії, які згодом переросли в Першу російську революцію 1905-07 рр. Активно розповсюджувався страйковий рух серед робітників, в тому числі великих воєнних заводів та серед залізничників. Невдачі на фронті призвели до інтенсивного розгортання протестів по всій країні. Стрімке наростання внутрішніх соціально-економічних проблем не давало змоги продовжувати війну з Японією.
- В Росії не було союзників, в той час як Японія ще у 1902-му році підписала союзний договір з Великобританією, який давав їй доступ до англійської фінансової підтримки, постачання зброї а також можливість побудови військових кораблів на англійських верфях. Крім того, до Японських інтересів схвально ставилися у США.
Росія починає та програє або закриття проекту «Новоросія»
Дві наведені невдалі імперіалістичні війни демонструють майже вичерпний набір причин поразки, які притаманні сучасній Росії в її намаганнях захопити незалежну Україну. «Месіанські ідеї», які охопили російську еліту, не мають нічого спільного з реальністю, ігнорування якої призводить до катастрофічних наслідків, як це відбувалося раніше в історії. Твердження про те, що українського народу не існує, відштовхує від агресора більшу частину населення України та стимулює активно протидіяти ворогу. Колись відомий військовий теоретик К. Клаузевіц писав, що «моральний елемент є одним з найважливіших на війні. Він складає дух, який пронизує війну в цілому». Мораль українського солдата набагато вища за російського, який не розуміє причин війни та її цілей. Та позірна покірність, з якою російські мобілізовані йдуть у військо, за деякий час переросте в невдоволення та гнів, направлений на військове і політичне керівництво Росії. Московські керманичі вважали, що за рахунок пропаганди можна тотально управляти країною і російське суспільство не зверне увагу, що еліта не бере участь у війні, відправляючи на лінію фронту тільки своїх «підданих». Але ще В. Ленін стверджував, що «Війну треба вести по-справжньому або її зовсім не вести. Середини тут бути не може». Традиційно, в російській імперії, як пізніше в часи СРСР, ніхто не рахував втрати та жертви. Але представники еліти брали найактивнішу участь у війні і діти аристократів чи радянських вождів так само гинули на фронті, як і селянські сини. Сьогодні ж російські солдати масово вмирають на території України, знаходяться в жалюгідних умовах, напівголодні та погано одягнені, а діти верхівки продовжують вести розслаблене життя в Москві чи за кордоном. Скільки б довірливе російське суспільство не вірило у пропаганду, воно все одно не готове забезпечувати всенародну підтримку війні, як про те мріють у Кремлі.
В підсумку цієї війни Україна отримає ще більш сильне громадянське суспільство, що вибороло свою незалежність у найбільшій з часів Другої Світової війні у світі. Росія втратить традиційний вплив на українські справи, наші народи в перспективі декількох десятків років будуть ворогами. Вже сьогодні можна констатувати повний розрив культурних та соціальних відносин між українцями та росіянами. «Внаслідок спецоперації сталося те, чого ніхто не міг очікувати: не лише посилилася українськість етнічних українців, виникла українська політична нація, яка на основі протистояння Росії об'єднала україномовну Україну з російськомовною», - резюмує російський соціальний філософ О. Ципко.
Поразка Росії в цій війні вдарить також по інших авторитарних режимах, які на її прикладі зрозуміють, що зовнішня агресія є часто-густо непередбачуваною та краще не намагатися захоплювати сусідів в дусі колоніальних воєн минулих століть. На деякий час диктатори в усьому світі вгамують свої апетити, поки не пройде час та нові авторитарні лідери спробують свої сили знову. Траєкторія розвитку Росії після 1991-го року майже відразу повернулася на імперські рейки. Агресивність правлячого режиму неухильно зростала і як тільки вдалося приборкати внутрішні суперечки та навести лад в російських регіонах, Кремль повернувся до своєї улюбленої справи – загарбницьких походів. Чи міг бути інший шлях розвитку російського суспільства? Мабуть, що ні, бо в разі приходу до влади справжніх демократів, РФ продовжувала б імперський розпад, бо в її тілі знаходились цілі етноси та території, які належали до інших цивілізацій та культур (Кавказ, Татарстан, Башкирія, Тува, Бурятія та ін.). Тільки жорстка авторитарна та централізована влада може утримувати ці території в складі Росії. Але час імперій закінчується і йти проти об’єктивного історичного процесу неможливо. І намагання російської еліти вигадати ідеологічне підґрунтя для повернення в минуле не спрацює. Так само як не принесуть порятунку спроби стати молодшим партнером Китаю, який насправді розглядає Росію виключно я к сировинний придаток та має до неї територіальні претензії. «Велика трагедія, що Росія, яка не зі своєї вини не мала ні епохи Відродження, ні епохи Просвітництва, яка витратила 70 років на безглуздий комуністичний експеримент, зараз, замість того, щоб долати свою культурну відсталість, переконує себе, що відсторонення від Європи, від сучасних інститутів культури та науки є нашим порятунком», - констатує нещодавно «прозрівший» А. Ципко.
Ми стаємо свідками остаточного розпаду Російської імперії. Цей процес, як і анігіляція багатьох інших імперій, йде кривавим шляхом, з великою кількістю жертв та страждань. Запланувавши тріумфальний імперський ренесанс, В. Путін, за його думкою, все правильно розрахував – слабкість та нерішучість європейських політиків, а також внутрішня політична боротьба в США повинні були дати необхідний час російській армії, щоб захопити Україну та поставити Захід перед фактом. Таким чином росіяни неодноразово діяли раніше, зокрема в Грузії у 2008-му році. І Путін був впевнений в тому, що ця стратегія спрацює і зараз. «Розраховуючи на боягузтво західних держав, він залякує Європу, непомірно роздмухує свої вимоги, щоб потім виглядати великодушним, тим, чого він, власне, від самого початку безпосередньо хотів» - колись описував цю російську практику К. Маркс. І далі дав свій коротенький аналіз особливостям зовнішньої політики Росії: «Російський ведмідь безперечно здатний на все, особливо коли він знає, що інші звірі, з якими йому доводиться мати справу, ні на що не здатні».
Кремль не взяв до уваги у своїх розрахунках таку «дрібницю», як український народ, існування якого він заперечує. Тому найбільшим стратегічним прорахунком Росії стала недооцінка України та її здатності захищати себе. За задумом росіян війна повинна була скінчитися в наслідок бліцкригу, а українська армія капітулювати чи панічно бігти. Все виявилося навпаки – ще до отримання масованої воєнної допомоги від західних союзників, українці змогли зупинити ворога та змусити його відступити від Києва, Чернігова та Сум. А далі російській наступ на інших напрямках поступово сповільнювався, поки не втратив остаточно енергію. Україна, зі свого боку, змогла провести мобілізацію, проявити мужність, майстерність та непоступливість на полі бою, ефективно використати зброю, отриману від союзників. «Війна є випробуванням усіх економічних та організаційних сил кожної нації», - казав Ленін і був абсолютно правий. Україна гідно проходить випробування війною і доводить росіянам свою суб’єктність. Тому ідеологічні кремлівські концепти, такі як «Новоросія», про яку московська пропаганда згадала в 2014-му році, не мають жодного шансу на реалізацію і чекають на швидке забуття.
Намагання вести імперіалістичну війну в сучасних реаліям приречено на поразку. Хоч іноді і здається, що авторитарні лідери мають перевагу над демократичними, насправді це не так. У 1977-му році зафіксована найбільша кількість авторитарних режимів – вони діяли у 90 країнах світу. А вже станом на 2008-й рік, за даними Polity Project, існувало 95 демократій і лише 23 автократії. Отже кількість диктатур поступово зменшується, а демократії, не зважаючи на постійні негаразди та внутрішні проблеми, не тільки виживають, але й збільшуються у кількісному виразі.
Сучасне російське суспільство не пам’ятає про існування «здорового глузду», який також відсутній у діях російської влади. Вони повністю захоплені «Веймарським синдромом», який описав ще у 1995-му році історик О. Янов. Він точно передбачив те, що всі ці роки відбувалося з РФ – так само, як Німеччина після поразки у Першій світовій віні, Росія не змогла без зовнішньої допомоги виростити у себе демократичні інститути та була приречена на новий прихід до влади реваншистів та імперіалістів. Щодо Німеччини Захід виправив свою помилку в 1945-му році, коли місцева демократія зростала під охороною окупаційних військ. Для цього потрібно було пройти найкривавішу війну в історії людства і повністю окупувати територію країни – агресора. Щодо Росії подібний сценарій виглядає сумнівним, зважаючи на її ядерний статус та величезну територію. Не зрозуміло, чи захоче/зможе демократичний світ врятувати РФ від дезінтеграції, але навряд це вийде зробити, адже втримати таку велику територію разом демократичними методами неможливо.
Остання війна імперії ще не завершена і може тривати деякий час. Але вже сьогодні цілком зрозуміло, що РФ в історичній перспективі вже не існує. Яким чином відбуватиметься розпад її територій сказати дуже важко. Втім можна спрогнозувати, що це буде кривавий процес, який забере багато життів та перетворить деякі території на суцільну пустку. Більшість людей світу не хочуть жити заради величі своїх правителів, вони не готові обмінювати життя на інтереси купки автократів. Саме тому епоха імперій добігає свого кінця і одним з останніх акордів у цьому процесі стане захоплююче історичне дійство дезінтеграції Російської Федерації.
Джерела:
1. Carl von Clausewitz, On war - https://www.clausewitz.com/readings/OnWar1873/BK3ch03.html
2. Encyclopaedia Britannika - https://www.britannica.com/topic/imperialism
3. Orlando Figes «Crimea. The last crusade» // Penguin Books, 2011.
4. Академик Евгений Викторович Тарле. Сочинения в двенадцати томах. – М.: Издательство Академии Наук СССР, 1959, т 8.
5. Андрей Поляков. Желтороссия: последний колонизационный проект Империи. https://sputnikipogrom.com/history/35527/zheltorossiya/#.Y4HdnN_LfQE
6. Владимир Ильич Ленин «На деловую почву». Газета «Правда» № 38, 1 марта (10 февраля) 1918 г. - Источник: https://ru.citaty.net/avtory/vladimir-ilich-lenin/tsitaty-o-voine/
7. Владимир Ильич Ленин Доклад на II Всероссийском съезде коммунистических организаций народов Востока 22 ноября 1919 г.— ПСС, 5-е изд., т. 39, с. 321. Подтверждённые Источники: https://ru.citaty.net/avtory/vladimir-ilich-lenin/tsitaty-o-voine/
8. Засідання Ради Безпеки Російської Федерації. - 23.02.2022. – https://www.youtube.com/watch?v=_YRUlb_7T9o
9. И.С. Левитов, Желтороссия как буферная колония, С-Петергбург, 1905 г, стр 113.
10. Из истории русско-японской войны 1904-05 гг.: Сборник материалов к столетию со дня окончания войны. – СПб.: Изд-во С.-Петерб. ун-та, 2005. стр. 70.
11. К. Маркс и Ф. Энгельс. Сочинения. Издание второе. – М.: Государственное издательство политической литературы, 1957, т. 9.
12. Китайско-Восточная железная дорога: история строительства и эксплуатации https://transsib.ru/history/history-kvzd.htm
13. Куропаткин А.Н. Русско-японская война, 1904-1905: Итоги войны / А.Н. Куропаткин; Под ред. Н.Л. Волковского. – СПб.: ООО «Издательство «Полигон», 2003.
14. Лебедев А.В. Логос Гераклита. Реконструкция мысли и слова – СПб.: Наука, 2014 – стр. 14.
15. Михаил Погодин «Историко-политическія письма и записки впродолженіи крымской войны. 1853-56. // Москва, 1874.
16. Наїм Мойсес. «Занепад влади» // Київ, Bookchef. 2018.
17. Ортега-и-Гассет Х. Бесхребетная Испания - https://www.gumer.info/bogoslov_Buks/Philos/gasset/bes_isp.php
18. Русско-японская война 1904 – 1905. Взгляд через столетие. Международный исторический сборник под редакцией О.Р. Айрапетова. М.: Три квадрата, 2004.
19. Тютчев Федор «Русская география» - https://www.culture.ru/poems/45667/russkaya-geografiya
20. Ф.М. Достоевский. Дневник писателя. 1881. Январь. Глава вторая. IV. Вопросы и ответы // Достоевский Ф.М. Собрание сочинений в 15 томах. СПб.: Наука, 1995. Т. 14. С. 508—513. https://rvb.ru/dostoevski/01text/vol14/03journal_81/344.htm
21. Ципко А.С. «Во власти мутной интуиции. Самодержавная Россия утрачивает инстинкт самосохранения»// Независимая газета. – 06.06.2022. – https://www.ng.ru/ideas/2022-06-06/7_8454_intuition.html
22. Шишов А.В. Россия и Япония. История военных конфликтов. – М.: «Вече», 2000.
