Створено: 21 січня 2015 Автор: Микола Олександрів

«А позаду Сагайдачний,

Що проміняв жінку

На тютюн та люльку,

Необачний».

(Народна пісня)

24 квітня 2014 року в окупованому Російською Федерацією місті Севастополі були демонтовані два пам’ятники – на честь десятиліття Військово-морських сил України та гетьманові Сагайдачному. В.О. губернатора міста, Сергій Міняйло, так прокоментував це своє рішення: «Севастополь, це гордість російських моряків… інших моряків тут споконвіку не було. Тому я хочу встановити справедливість».

Буде зайвим доводити шановному пану губернатору, що у Севастополі під час його 230-річної історії були присутні і інші моряки, наприклад українські, а до виникнення цього міста, багато інших моряків звертали увагу на береги Криму. Як людина військова, пан Міняйло знає, що наказ треба виконувати, тому всі ідеологічні настанови з «білокам'яної» по видаленню найменшої української присутності на півострові, ретельно ним виконуються.
Нажаль, забули сучасні російські можновладці, осліплені імперською величчю, що колись саме гетьман Сагайдачний тримав у своїх руках майбутнє Московської держави. І було це у ті часи, коли козацьке військо було одним з провідних у Європі. І на відміну від сучасних російських «козаків», які мріють «бити хохлів» і встановлювати «руський мір», етнічний склад тих, стародавніх козаків був майже цілком український.   

Як зазначають українські історики А. Жуковскький та О. Субтельний, слово «козак» має тюркське походження, що означає степового добичника, а також людину, яка бореться за свободу. Назву козаків історики винайшли в у половецькому словнику XIV ст. і в актах кримських італійських колоній. Спочатку це ім'я не означало ніякої приналежності, а вказувало на заняття – степові промисли.  Вперше ця назва була вжита 19 грудня 1492 р. в листі Литовського князя Олександра до кримського хана Менглі-Гірея.  Для порівняння, історія донських козаків починається у 1570 р. з заснуванням першого козацького поселення на Дону – станиці Раздорської. Козаки з Дону за декілька століть еволюціонували з волелюбних людей часів С. Разіна до прибічників царського режиму, згодних виконувати накази «господаря-царя» по придушенню спроб волевиявлення принижених мешканців Російської імперії. До речі, знову з’явившись у Росії після розпаду СРСР, козаки стали носіями ідей російського шовінізму на грані фашизму, нетерпимості та невихованості.

Загартоване в боях з татарами й турками, українське козацтво напередодні XVII ст. вважалося значним чинником у боротьбі з Туреччиною, і  сам папа а також цісар Рудольф Габсбурзький засилали послів для переговорів у цій справі з козаками. Зовсім не “гультяями”, не “збіговиськом злочинців” вважали козацтво тогочасні можновладці Європи. Та й самі козаки часто-густо виходили за межі Речі Посполитої та запорозьких степів і активно включалися в європейські війни, зокрема у Тридцятирічну. Так, наприклад, 1644 року французький уряд закликав на службу українських козаків. Посол де Бержі писав 21 вересня 1644 року французькому кардиналу Мазаріні, що козаки мають дуже здібного полководця Хмельницького, якого поважають при дворі короля: " це людина освічена, розумна, добре знає латинську мову… він готовий допомогти нам".  У 1645 -1646 роках понад 2 000 козаків перевезено до Франції, і вони брали участь в облозі міста Дюнкерк. Треба гадати, що серед них був і Хмельницький", - робив цілком обгрунтоване припущення історик О. Оглоблин.

Але, для теми нашої статті особливе значення має участь запорозьких козаків у складі війська Лжедимитрія І у російській "смуті". В історіографії "смуту" розглядають здебільшого як епізод в історії польсько - російських стосунків, як спробу Речі Посполитої посадити на московський престол свого ставленика. Це абсолютно безпідставно. Претендент на царський титул не мав жодної серйозної допомоги від королівського уряду. В його війську не було поляків; ті, кого шовіністична російська традиція називає "ляхами", були українські шляхтичі і козаки. Дмитрій спирався на антифеодальні сили України і Росії - на козацтво, так зване "нове дворянство", тісно пов'язане з ринком, міщанство. На певній стадії до повсталих прилучалося й російське поспільство. "Політика Дмитрія мала яскраво виражене антифеодальне спрямування. За неповний рік урядування він устиг видати чимало документів різного характеру: ліквідував спадкову кабалу, обмежив до кількох років право розшуку кріпаків - утікачів; заборонив розшукувати тих, що втекли через голодування; скасував смертну кару. Було покладено початок парламентаризмові (сенат і сейм), відкрито кордони Московської держави. Молодий цар посилав молодь учитися за кордон, планував створити в Москві університет. Як свідчили іноземці, Росія на той час являла собою найбільш демократичну й заможну країну в Європі", - писав український історик Михайло Брайчевський. Але Лжедимітрій I не протримався довго у владі. Не була готова Московія до демократичних перетворень, не було там передумов для революційного вибуху, тому цар був позбавлений трону та вбитий.
Зігравши визначну роль в захоплені влади Лжедимітрієм I, козаки стали тією мілітарною силою, без участі якої годі було вирішувати питання війни та миру Східної Європи. На цьому тлі набуває яскравого забарвлення коротка доба гетьманування Петра Конашевича-Сагайдачного, який народився біля міста Самбор в Галичині та закінчив славетну Острозьку академію. Сагайдачний був гетьманом на протязі восьми років (1614-1622 рр.).  Серед козаків він запровадив порядок, ієрархію і дисципліну та збільшив їхню кількість до 40 тисяч. За його гетьманства введено сувору заборону вживання горілки під час морських походів. Козаччина перетворилась в окремий стан, що зайняв важливе місце серед населення. Сагайдачний поєднував у своїй особі тенденції двох найактивніших груп українського громадянства – козаччини і міщансько – духовної інтелігенції. У 1620 р. він записався разом «з усім військом Запорозьким» до Киівського Богоявленського братства, майбутнього освітнього осередку Київської Колегії – Академії, яка згодом (1632 р.) була заснована митрополитом Петром Могилою. Саме завдяки енергії та стратегічному мисленню гетьмана, за часів Сагайдачного стародавня столиця Руси – Київ знову набуває свого значення, як культурний і політичний центр України. Сагайдачний провів ґрунтовну реформу козацтва, яке він перетворив на загони регулярного війська, з залізною дисципліною під час бойових дій.  Він прославився зокрема і морськими походами на Крим та Туреччину, а у 1616 р. здобув місто Каффа (сучасна Феодосія), де відпустив на волю невільників з найбільшого ринку рабів у Північному Причорномор’ї. Невідомо, чи опинявся Сагайдачний у місцях, де розташований сучасний Севастополь, але достеменно відомо, що про російських моряків та їхню славу ніхто тоді не чув, бо вони ще не існували.  

У 1618 році розпочинається похід польського королевича Володислава на Москву. Він був проголошений царем Московії місцевими боярами, але потім до влади прийшла династія Романових, яка не хотіла тепер поступатися владою. Історик Д. Дорошенко так описав ці події: "…коли королевич Володислав, вирушивши з невеликими силами знову добувати московську корону, яка вже сиділа на голові молодого Михайла Романова, опинився під Москвою в дуже критичному стані, він зрозумів, що врятувати його могла негайна поміч. Але серед збройних сил Речі Посполитої тільки козаки могли найскоріше виступити в похід. До них тому й звернулись". З кільканадцяти тисячним військом на допомогу королевичу вирушив гетьман Сагайдачний. Оскільки похід Володислава складався не дуже вдало, гетьман зміг домовитися з польською владою про вигідні для українців умови, таки як збільшення козацького реєстру, забезпечення православної віри в Україні, визнання судової та адміністративної автономії. Вирушивши на війну, Сагайдачний здобув військові містечки та фортеці Лівни, Данков, Єлєц, Лебедянь тощо, та згодом підійшов до Москви і розпочав підготовку до штурму. Шансів врятуватися у московитів було небагато. Але якимось дивом вони змогли зберегти не тільки свою столицю, а й династію Романових на троні, яка ще 300 років пила кров з «народу – богоносця». Що ж трапилось?

"Выступая в поход на Москву для Владислава, считавшегося у поляков русским царем, Сагайдачный, конечно, помышлял уже о соединении Киевской Руси с Московскою",- стверджував ректор Київського університету Михайло Максимович у XIX столітті, працюя під владою Ніколая I Романова. Тобто основна думка історика така, що Сагайдачний не зруйнував Москви тому, що вбачав в московитах своїх одновірців-православних, з якими він не хотів воювати.

"В 1620 г. гетман Сагайдачный присылал объявить государю (Московському царю) свою службу, как он и все войско запорожское на недругов государевых ходят, крымские улусы громят", - вторить йому відомий російський історик В.Ключевский. Таким чином, можна констатувати, що відношення гетьмана до московітів було помірковане, він вирішував завдання врятування Володислава, а не проводив каральний похід, хоча міг би і спробувати штурмувати Москву, бо мав під орудою добре підготовлене чисельне військо. Сагайдачний не став цього робити, бо був благородною і освіченою людиною. Може, саме за своє милосердя до предків росіян українці його назвали «необачним»? Зараз істину встановити важко.

Після московських подій, українські козаки під проводом Сагайдачного встигли розбили вщент турецьке військо під Хотином (1621 р.). Тоді їхню мужність оспівували народні пісні, де козаків порівнювали зі 300 спартанцями, які колись протистояли могутньому перському війську у Термопілах. Нажаль, славетний гетьман отримав у цій битві важкі поранення і наступного року помер.

Сьогодні ми бачимо, що встановлений у 2008 році в Севастополіпам’ятник Сагайдачному став однією з жертв неоголошеної війни, яка зараз точиться між Україною та Росією. Цікаво те, що витерти постать гетьмана із історії Крима намагаються саме нащадки тих, кого він колись пожалів. А що станеться з севастопольськими пам’ятниками російським флотоводцям, солдатам та офіцерам, коли місто повернеться до складу України? Впевнений, що всі вони залишаться на своїх місцях, бо війна з пам’ятью – це ознака авторитарних і тоталітарних режимів, а не демократичних країн. 

Постать Сагайдачного дає нам, його нащадкам, приклад того, що народ, коли він має ідею і ватажків – патріотів, може перебороти усі негаразди та перемогти сильніших за нього ворогів. Треба сьогодні вітчизняним можновладцям брати приклади з історії і доводити кожен день своєю натхненою працею, що вони можуть представляти Україну і здатні боронити її свободу і незалежність не гірше, ніж це колись робив гетьман Петро Конашевич-Сагайдачний.

Донеччина та Луганщина - козацькі землі України