Чому російсько-українські діалоги еліт були беззмістовними 100 років тому й залишаються такими нині. В інтелігентсько-ліберальному середовищі Ук­­раїни нерідко чути голоси, які пояснюють нинішню ворожість між нашим та російським суспільствами тим, що, мовляв, українці замало зробили для порозуміння, не врахували всіх особливостей «загадкової російської душі», не відчули якихось нюансів свідомості сусідів, не довели до їхнього відома свої позиції тощо. Тому деякі представники цих кіл навіть нині, під час війни, влаштовували зустрічі з російськими інтелектуалами. Зокрема, такі посиденьки відбулися в Мінську й Стамбулі. Про позитивні чи взагалі якісь результати перемовин даних досі немає. На мій суб’єктивний погляд, така недоречна активність декотрих українських діячів пов’язана зі слабким знанням власної національно-політичної та національно-культурної традиції (про конфідентів Кремля тут не йдеться), а також здобутків та розчарувань попередників. Адже в минулому вітчизняна інтелігенція подеколи намагалася дійти згоди з російськими колегами, пояснити їм, кажучи словами Михайла Грушевського, «хто такі українці і чого вони хочуть».

«Рвали душу мою
два Володьки в бою
і обидва, як я, кароокі,
і в обох ще незнаний,
невиданий хист, —
рвали душу мою
комунар і націоналіст».

В. Сосюра. «Два Володьки» (1930).

У книжці «Феномен доби» Василь Стус простежив творчу еволюцію Павла Тичини, «генія, примушеного бути пігмеєм, блазнем при дворі кривавого короля». «Тичина фізично живий, умер духовно, але був приневолений до існування... по той бік самого себе», — писав Стус.

Сотні українських письменників впали жертвами сталінської національної політики. Тичина розплатився за право жити своїм генієм. Але й іншим довелося сплатити по рахунках тоталітаризму — відповідно до таланту й популярності.