Автор: Олександр Дубина, кандидат історичних наук

Необхідна передмова. Цю працю було написано в 1997 році. З різних причин тоді вона надрукована не була. Можливість публікації з’явилася тільки на початку 2000 року. Підготовка матеріалу до друку звелася до додання кількох останніх розділів. При цьому, основний масив статті залишився в його первісному вигляді. Втім, публікація даної праці в 2000 році була скороченою й у деяких частинах не зовсім коректно відредагованою. Отже, зараз увазі шановного читача пропонується повний авторський варіант у тому вигляді, в якому він був зданий до друку в лютому 2000 року. Автор свідомо не вносив ніяких правок у текст, позаяк вважає цю працю вже частиною історіографії з даної проблематики. На жаль, основні негативні прогнози, що містяться в праці, здійснилися. Подеколи, в більш радикальних варіантах, ніж передбачалося автором. Так, придворний кремлівський політолог А. Мігранян з державницько-патріотичних позицій перейшов на відверто неонацистські, відверто вихваляючи дії Гітлера до 1939 року, тобто, і аншлюс Австрії, і розподіл Чехословаччини тощо. Та це – вже тема для окремої розмови. Отже, шановний читачу, наберіться терпіння. Наостанок – ще один прогноз: другий етап розвалу Російської імперії (перший відбувся у 1991 році, коли розпався СРСР) станеться прискореними темпами й відбудеться не пізніше, ніж через 10 років (можливо й швидше). 

Не тільки у професійних політологів, а й у будь-якої людини зі здоровим глуздом навряд чи викличе заперечення теза, яка, по суті, стала аксіомою: головною зовнішньополітичною константою України була, є і буде протягом оглядних історичних перспектив Росія. Від того, як складуться надалі взаємовідносини України й Росії в кінцевому підсумку залежатимуть долі обох країн, обох народів.

I

Всі імперії  рано чи пізно вмирають. Але  вмирають по-різному. Гігантська  держава Александра Македонського  досить мирно розвалилася відразу  ж після його смерті. Майже  безболісно через 29 років після  смерті Карла Великого його онуки поділили імперію діда у 843 році.

В свою чергу,  Римська імперія та її східна  частина – Візантія агонізували  протягом кількох століть, спотворюючи  і калічачи своїми конвульсіями  як ті народи, що входили до  їх складу, так і сусідні.

Формальний розпад  імперії під назвою Радянський Союз відбувся цілком благопристойно. Подібно до трьох онуків Карла Великого, три лідери східнослов’янських республік СРСР, зустрівшись разом, констатували, що ця держава «як суб’єкт міжнародного права і геополітична реальність» припиняє своє існування. Однак, як показали наступні події, це зовсім не означало автоматичного перетворення стрижня імперії – Росії на миролюбну національну державу.

По-перше, на  відміну від інших колишніх  республік СРСР, Росія продовжує  залишатися федерацією, і аж ніяк не стабільною, а такою, де кожний із її 89-ти суб’єктів у тій чи іншій формі, аж до збройного опору, висловив прагнення до одержання незалежності від Центру і зіткнувся з рішучею протидією Кремля.

По-друге, Росія  не втрачає своїх імперських амбіцій, про що свідчить її військова (і дуже активна) присутність на території колишніх республік СРСР.

По-третє, атавістичні  ідеї російського месіанізму  не тільки продовжують проявлятися  на рівні владних структур, а  й набувають дедалі більшого  поширення серед населення.

По-четверте, Росія  проявляє підвищену активність  у відтворенні і утворені нових  економічних і воєнно-політичних  структур у межах СНД, відводячи  собі при цьому головну роль  в інтеграційних конструкціях  і вдаючись до різних методів тиску на партнерів.

Все це схиляє  до думки про те, що Біловезька  угода грудня 1991 року стала скоріше  констатацією клінічної смерті  Російської імперії в образі  СРСР, ніж свідченням про її  остаточну загибель.

Спроби реанімації  помираючої імперії, до яких нині вдається Москва, дають підстави передбачати, що вона перебуває на початку того болісного шляху, який пройшли перший і другий Рим (тобто Константинополь), спадкоємицею котрих протягом п’яти століть вважає себе російська столиця.

II

Ідейною основою російського імперіалізму є концепція «вселенської місії» Росії, її «особливого призначення».

Спочатку вона оформилася у вигляді доктрини «третього Риму», яку проголосив московський клірик Філотей у 1512 році. В міру експансії Російської імперії доктрина набуває характеру манії величності: «Взглянем на пространство сей единственной державы: мысль цепенеет; никогда Рим в своём величии не мог равняться с нею…», - писав Ніколай Карамзін у передмові до «Истории государства Российского» в 1815 році.

Маніакальне бачення «вселенської ролі» Росії притаманне не тільки офіційному історіографу-монархісту Н. Карамзіну, - його поділяють всі політичні сили держави – аж до «неистового» революціонера-демократа Віссаріона Бєлінського, який упивається величністю імперії: «Необъятно пространство России, велики её юные силы, беспредельна её мощь – и дух замирает в трепетном восторге от предощущения её великого назначения…».
Із «замиранием духа» і в «трепетном восторге» з кінця XV до початку XX століття Росія збільшила свою територію в 57 разів (за російськими даними «всього» в 36 разів), розширюючись при цьому на 130 квадратних кілометрів щодня.

Темпи експансії  були настільки запаморочливими,  що у правителів Росії не  залишалось часу на те, щоб  замислитися над питанням: «Якою ціною даються завоювання і чи відповідають вони інтересам російського народу взагалі?».

Вичерпну відповідь  дав на ці запитання видатний  російський філософ Георгій Федотов  у своїй статті «Росія і  свобода», опубліковані англійською  мовою в 1946 році. «Тільки ціною страшенної загальної напруги, залізної дисципліни, тяжких і гірких жертв могла існувати і розширюватися в безкінечність ця жебрацька варварська імперія», - писав він.

III

В нинішньому  столітті концепції «третього  Риму» і «великого призначення» тимчасово видозмінилися. «Третій Рим» став «цитаделлю» третього Інтернаціоналу; Росія – оплотом «світової» революції; СРСР – «головною рушійною силою світового революційного процесу». Але, незважаючи на зміну фразеології, суть ідеї «вселенської місії» не змінилася: будь – якою ціною, в тому числі й ціною життя власних громадян, «порятунок» народів від невідомого їм самим лиха аж до «визволення»  їх від власної батьківщини (кримських татар, чеченців і т.д.).

«Порятовані»  на власному досвіді переконувалися в «перевагах світової революції» над «засиллям світового капіталу».

Виступаючи 8 листопада  1918 року на параді делегатів  комітетів бідноти центральних  (тобто неукраїнських) губерній, головний ідеолог і натхненник  «світової революції» – Володимир Ленін торжествував з приводу того, що Німеччина замість 60 мільйонів пудів хліба, які вона сподівалася вивезти з України, вивезла всього 9 мільйонів пудів.

Не минуло й  двох років, як цей полум’яний борець з імперіалізмом заявив 15 жовтня 1920 року на нараді голів повітових, волосних і сільських виконавчих комітетів Московської губернії: «На Україні хліба не менше, а може і більше, ніж на Кубані, але з України до цього часу майже нічого не вдалося взяти з розверстки, яка складена на 600 мільйонів пудів і яка могла б забезпечити і відбудувати всю промисловість України, за нашими розрахунками, викреслюється: ні одного пуда з України, тому що там бандити…».

Таким чином,  згідно з «залізною» логікою  творця «безсмертного» вчення  про союз робітничого класу і селянства, українські селяни за якихось два роки зі стійких борців проти німецького імперіалізму перетворилися на одіозних бандитів, які кістлявою рукою голоду душать російських пролетарів. Архіблискучий приклад ленінської діалектики! Залишається лише доповнити його деякими фактами.

Вивозячи хліб  з України в 1918 році, коли він  там ще був, Німеччина й Австро-Угорщина заплатили за нього дзвінкою монетою. Більше того, Німеччина надала Україні 300 мільйонів марок, що дало змогу стабілізувати курс карбованця (він дорівнював приблизно двом маркам) і пожвавити промислове виробництво.

А революційна  Росія, за даними Роберта Конквеста,  які він наводить у широко  відомій книзі «Жнива скорботи»,  з 1 серпня 1921 року до 1 серпня 1922 року, тобто під час катастрофічного голоду в Україні, вивезла звідти 10,6 мільйона центнерів (66,25 мільйона пудів) хліба, заплативши за нього посилкою нових дивізій і продзагонів.

Протягом 20-х – 30-х років народи СРСР пізнали  всі «радощі» московського пролетарського інтернаціоналізму. При цьому російський народ з «рівного серед рівних» поступово набув статусу «першого серед рівних», що й декларував 24 травня 1945 року Йосип Сталін, виголосивши тост за здоров’я російського народу як найвидатнішої нації з усіх націй, що входили до складу СРСР, як «керівної сили Радянського Союзу серед всіх народів нашої країни». Потім, в процесі «творчого розвитку» марксизму-ленінізму, «невтомні продовжувачі справи великого Леніна» піднесли російську мову до рангу «засобу міжнаціонального спілкування».

IV

Розпад Радянського  Союзу значною мірою сприяв  політизації росіян; ідея величності  Росії набула нав’язливого характеру.  Ось як відреагував на дезінтеграцію  СРСР колишній дисидент, а нині  полум’яний російський націонал-більшовик  Едуард Лімонов: «… політикою займається сьогодні багато людей. Косметичний націоналізм необюрократів задовольнятиме російське суспільство недовго. Сидячи під трикольоровим прапором проводити антиросійську політику деякий час можна. Однак довго на троні не втримається та людина, яка «подарувала» етнічним державам багато мільйонів росіян. Єльціна і необюрократів стягнуть з трону, навіть якщо його національна гвардія буде вдягнута в опереткові кожушки, змодельовані з опери «Життя за царя» і називатиметься «стрільцями». Масова національна революція неминуча, тому що росіянам не залишили іншого вибору. Якщо російський народ не відреагував на укуси прибалтійських і кавказьких провінціальних націоналістів, менший брат українець все-таки виведе його із себе».

Через три роки  після тих пророцтв на прес-конференції, що відбулася  в січні 1995 року, Едічка з задоволенням констатував зміцнення позицій російського націоналізму, в тому числі – й на офіційному рівні.

Як же так,  Бориса Миколайовича з «трону»  не «стягнули», а сили національної революції зміцніли? Парадокс? Зовсім ні.

Очевидно, лекції про ленінське вчення про революційну  ситуацію, прослухані  в Академії  суспільних наук при ЦК КПРС, пішли Борису Єльцину на користь.  Зіткнувшись восени 1993 року з  такою ситуацією, однією з ознак якої був натиск шовіністичних сил, російський президент поспішив зштовхнути з ключових постів найбільш заповзятих, прозахідно настроєних демократів, випускаючи тим самим «пару з казана всенародного обурення».

Ще більше пари випустив Борис Єльцин в ході парламентських виборів 12 грудня 1993 року. «Російські демократи, включаючи міністра закордонних справ Андрія Козирєва, протягом останніх тижнів передвиборної кампанії  зробили кілька різко націоналістичних заяв», - виявляла занепокоєність американська газета «Уолл-стріт джорнел» 14 грудня 1993 року. В свою чергу «Нью-Йорк таймс» звертала увагу на те, що «прес-секретар Кремля В’ячеслав Костиков прозондував ґрунт – виступив із заявою, що, мовляв, окремі тези передвиборної програми Жиріновського збігаються з аспектами соціальної політики Президента – соціальна політика, патріотизм, відстоювання величі Росії».

В результаті  «демократ» Єльцин не тільки  не посварився з новообраним  парламентом, половину якого становили  націонал-патріоти, але й жив з  ним душа в душу. Більше того, йдучи назустріч побажанням народних депутатів, Борис Миколайович з притаманною йому хвацькістю так крутнув вентиль зловісного казана, що струмінь пари, який вирвався звідти, спалив столицю непокірної Чечні – Грозний і десятки населених пунктів автономної республіки.

Що значить  чеченська авантюра Росії? Початок  чергового «збирання» російських  земель? Відродження імперії, чи  її передсмертні корчі? Скільки  часу триватимуть ці процеси  і в якій формі вони відбуватимуться?

V

Головною формою експансії Росії врешті-решт завжди ставало силове втручання або загроза застосування сили. Компоненти економічного впливу і дипломатичного тиску постійно спиралися на воєнну потугу, яка в більшості випадків вирішувала всі спірні міждержавні питання на користь Росії.
В своєму меморандумі,  переданому Ніколаєві II в 1900 році, воєнний міністр Алєксєй Куропаткін вказував, що протягом XVIII – XIX століть Росія воювала 128 років, з яких тільки п’ять років вела оборонні війни. За ці 200 років населення імперії зросло з 12 до 132 мільйонів чоловік; всі сухопутні кордони змінилися на її користь. Щодо сусідів Росії, то Куропаткін відзначив, що деякі з них взагалі перестали існувати, інші стали російськими «васалами», а треті (Швеція і Туреччина) перетворилися на другорядні держави.

Війни, які вела  Росія до XX століття, можна класифікувати за такими типами:

1)    Безпосередні воєнні зіткнення з іншими державами, переважно на їх території.

2)    Внутрішні війни, «наведення порядку» на території імперії (придушення повстання Пугачова 1773 – 1775 років; зруйнування Запорізької Січі 1775 рік; розгром «Київської козаччини» 1855 рік та ін.).

3)    Поліцейські операції в суміжних країнах (придушення «Коліївщини», 1768 р., розправа з революцією в Угорщині, 1849 р., і т.д.).

4)    У нинішньому столітті традиційна євразійська геополітична доктрина Москви еволюціонує в глобалістську зовнішньополітичну концепцію. Боротьба за сфери впливу і панування мислиться вже не тільки в масштабах Євразії, а й у масштабах усієї земної кулі. Нові цілі породили й нові засоби їх реалізації. Виникає четвертий тип воєнних і напіввійськових дій – непряме, приховане втручання, яке включає в себе цілий комплекс заходів, що комбінуються залежно від обставин в тій чи іншій пропорції: посилання військових контингентів, радників і зброї без оголошення війни, використання країн-сателітів, демонстрація сили і загроза її застосування і т.д.

XX століття ознаменувалося поєднанням усіх чотирьох типів воєнних дій. Причому, багатоплановість стратегічних завдань, які висував Кремль, глобалістський характер його претензій, зумовили «розкиданість фронтів», одночасне докладання зусиль відразу на кількох напрямах.

Ось хроніка воєнних дій  Російської (Радянської) імперії в  XX столітті (в дужках вказано тип цих дій згідно з наведеною вище класифікацією):

1904 – 1905 – російсько-японська війна (1);

1905 – 1907 – перша російська революція (2);

1914 – 1918 – перша світова війна (1);

1918 – 1921 – громадянська війна (в Україні боротьба проти «бандитів» тривала до середини 20-х років; в Середній Азії проти «басмачів» бойові дії велися до середини 30-х років (2);

1921 – дії Червоної Армії в Монголії (1);

1936 – 1938 – участь радянських військових контингентів у громадянській війні в Іспанії (4);

1937 – введення радянських військ у Монголію (1);

1937 – 1949 – підтримка Народно – визвольної армії Китаю в боротьбі проти агресії Японії (до 1945 року) і гомінданівських військ (4);

1938 – відбиття японської агресії в районі озера Хасан (1);

1939 – бойові дії проти Японії на території Монголії на річці Халгін – Гол (1);

1939 – 1940 – радянсько-фінська війна (1);

1939 – 1945 – друга світова війна (1);

1940 – введення радянських військ у Прибалтику, Північну Буковину і Бессарабію (1);

1944 – початок 50-х років – придушення партизанського руху УПА на Україні і «лісових братів» у Прибалтиці (2);

1950 – 1953 – війна в Кореї (4);

1953 – придушення антиурядових виступів у Німецькій Демократичній Республіці (3);

1956 – придушення «контрреволюційного заколоту» в Угорщині (3);

1962 – розміщення ядерної зброї на Кубі (4);

1964 – 1975 – прихована участь у в’єтнамській війні (4);

середина 60-х – кінець 80-х – приховане втручання в Камбоджі та Лаосі (з використанням В’єтнаму) (4);

1968 – придушення антиурядових сил в Чехословаччині (3);

1969 – відбиття наступу китайських збройних сил в районі острова Даманський (1);

1975 – початок 90-х років – втручання в Анголі та Мозамбіку (з висуванням на першій план кубинських інтернаціоналістів) (4);

1977 – 1978 – підтримка Ефіопії у війні проти Сомалі (з використанням Куби) (4);

Друга половина 70-х років – 1990 рік – підтримка (через Кубу) революційних сил в Нікарагуа і Сальвадорі (4);

1979 – 1989 – війна в Афганістані (1);

кінець 80-х – початок 90-х років – поліцейські операції на території СРСР (потім СНД) у Тбілісі, Баку, Вільнюсі, Придністров’ї, Абхазії і т.д. (2);

1994 – 1996 – перша війна в Чечні ХХ століття (2 – 3);

1999 – ? друга війна в Чечні ХХ століття (2).

Таким чином,  у нинішньому столітті імперія  більше воювала, ніж відпочивала  від «ратних подвигів». «Мирні  періоди» – від закінчення  першої російської революції  – до початку першої світової війни; від закінчення громадянської війни – до другої половини 30-х років; хрущовське «мирне співіснування»,-  були затьмарені дрібними неприємностями. Першій період – «столипінською реакцією», другий – відлунням громадянської війни і карними операціями проти «банд формувань», використанням армії для організації «голодомору» в не до кінця покірній Україні та у «інколи бешкетуючому» Північному Кавказі; третій – втихомиренням бунту в Новочеркаську в 1962 році та Карибською кризою того ж року, коли «мирний співіснував» – Нікіта Хрущов у спробі «поховати світовий капіталізм» підніс ядерний кулак під самий ніс «Дядечкові Сему», який забарився, що трохи не призвело до ядерної війни.

Слід зазначити,  що в ході багатьох «великих»  і «малих» воєн імперія оборонялася лише чотири рази:

- в районі озера Хасан;

- на річці Халхін – Гол (територія Монголії);

- під час Великої Вітчизняної війни (до перенесення бойових дій за межі СРСР);

- на острові Даманському (ця територія належить нині до КНР).

Необхідно також  сказати, що Велика Вітчизняна війна була частиною (хоч і головною, яка відіграла вирішальну роль) Другої світової війни, вступаючи в яку Радянський Союз мав загарбницькі цілі. Як це не парадоксально, реалізація деяких з них збігалася з інтересами українського і білоруського народів, оскільки в результаті експансії імперії УРСР і БРСР включили в себе західні області відторгнуті сусідніми державами після першої світової війни.

Характерно, що  найстійкішим борцем за територіальні  інтереси України виступив Сталін. Так, у своїх листах до Ф.Рузвельта і У. Черчіля від 3 березня 1944 року він категорично заявив, що не може погодитися з «польськими емігрантами в Лондоні», які «не тільки відкидають лінію Керзона, а й претендують на Львів і Вільно (столицю Литви)». Коли ж на Кримській конференції 6 лютого 1945 року Ф.Рузвельт висловив побажання розглянути питання про «поступки полякам на південній частині лінії Керзона», глава радянської делегації риторично запитав : «Що скажуть українці, якщо ми приймемо вашу пропозицію?». І відповів: «Вони мабуть скажуть, що Сталін і Молотов виявилися гіршими захисниками росіян і українців, ніж Керзон і Клемансо». Однак такий «самовідданий захист» українців та їх кордонів має свої межі, чітко окреслені імперськими інтересами. Досить згадати, що відразу після референдуму 1 грудня 1991 року, на якому переважна більшість громадян України висловилась за її незалежність, тодішній радянський прем’єр Іван Сілаєв у своєму інтерв’ю, опублікованому французькою газетою «Фігаро» 2 грудня, недвозначно заявив, що в тому випадку, якщо Україна стане незалежною, мають бути переглянуті її кордони з Росією, оскільки «ніяких кордонів між ними ніколи не існувало».

Зауважимо також,  що Москвою досі не денонсовано  постанови ВР Росії про скасування  рішення щодо передачі Криму Україні у 1954 році (1992 рік) і про статус міста Севастополя (1993 рік), закон «Про припинення розподілу Чорноморського флоту», прийнятий Держдумою РФ у 1996 році та рішення про російський статус Севастополя, схвалені обома палатами російського парламенту наприкінці того ж року. Вельми показово, що під час обговорення і прийняття останніх рішень, тодішній міністр закордонних справ Росії Євген Примаков зробив заяву про те, що кордони нових країн – колишніх радянських республік не фіксуються Гельсінгським актом (див.: «Известия», 17 грудня1996 р.), що було справедливо розцінено главою українського зовнішньополітичного відомства Геннадієм Удовенком як закладання «ідеологічного фундаменту» для наступного перегляду кордонів на пострадянському просторі.

VI

Вершини своєї могутності імперія під назвою СРСР досягла в середині 70-х років. На цей час визначився її ядерний паритет зі Сполученими Штатами та їх союзниками. «Доктрина Брежнєва», яка почала оформлятися ще за його попередника (1953 рік – Східна Німеччина; 1956 рік – Угорщина) після «наведення ладу» в Чехословаччині в 1968 році здавалася непорушною. Бойові дії були винесені далеко за межі СРСР і суміжних з ним країн – сателітів. На перший погляд Радянський Союз ніде не воював. По суті він воював скрізь. Підписуючи однією рукою заключний акт Гельсінської наради, другою рукою «невтомний борець за мир» озброював до зубів «волелюбні народи» та штовхав їх у спину на штурм «цитаделей світового імперіалізму»; радники країни Рад не тільки «радили», а й брали безпосередню участь у бойових діях у всіх куточках Земної кулі. Популярна після другої світової війни у народі пісенька: «китайский пилот над Тайванем сбивает второй самолёт и меткое русское слово вставляет: горишь, - ну и мать твою…» - набувала все нових і нових варіацій: «вьетнамский пилот над Сайгоном…», «арабский пилот над Дамаском» і т.д. Туземні пілоти з’явилися навіть у небі тих країн, де люди досі не бачили літака. Приховане втручання, неоголошені війни стали головним засобом боротьби за світове панування.

Заради справедливості  необхідно сказати, що аналогічним  чином діяли й Сполучені Штати.  Оскільки завданням даної статті  не є освітлення подібних дій  США, то зацікавлені читачі  можуть почерпнути відповідну  інформацію з книги одного  із «батьків» «нового політичного мислення», Александра Яковлева - «Від Трумена до Рейгана» (1985), де наводиться чималий «послужний список війн та підривних втручань американського імперіалізму у справи інших країн».

Радники Р.Рейгана,  адміністрації якого належить  «честь» перемоги над «імперією зла», розглядали протиборство двох супердержав як «третю світову війну». «Третя світова війна завершилась», - писали в травні 1980 року представники так званого комітету Санта-Фе – «мозкового тресту» республіканців, що розробляв політику США в Західній півкулі.

Сьогодні відомі результати неоголошеної «третьої світової війни»: Радянський Союз підірвав свої сили у  боротьбі за «мир у всьому світі» і  розпався на 15 нерівних частин. І не слід применшувати ту роль, яку  відіграли у розпаді СРСР зовнішні фактори. «Можете не сумніватися – розпад комунізму не був безумовним явищем. Для цього було треба сильне керівництво з боку президентів (США), які представляли обидві партії. Без їх прозорливості та допомоги американського народу Радянський Союз і сьогодні був би сильною наддержавою і ми би дивилися в обличчя ядерній загрозі», - говорив у серпні 1992 року на XXXV з’їзді республіканської партії США тодішній президент країни Дж. Буш.

Отже, імперія  втратила п’ять мільйонів квадратних кілометрів території та майже половину свого населення. Від такого удару оправитися дуже важко. Значить, кінець? Є підстави вважати, що тільки початок кінця – тривалого і тяжкого і разом з тим кінця такого, який стане початком миролюбної стабільної національної держави – оновленої по суті, а не на словах Росії.

VII

Хронологічні рамки відродження агресивності Росії на сучасному етапі визначити надзвичайно важко. Провідні політики й політологи чітко простежують циклічність в історії Росії. У своїй доповіді на науковій конференції «Нафта і гроші: Азія і Тихоокеанський регіон», яка відбулася в Сінгапурі в травні 1991 року, державний міністр закордонних справ цієї країни Джордж Йонг-Бун Йео, аналізуючи вірогідні наслідки розпаду СРСР, говорив: «Щоб не трапилось, матінка Росія, як і раніше величезна, озброєна тисячами ядерних боєголовок, багата на природні ресурси, залишатиметься провідним гравцем... Тема, яка постійно повторюється в російській історії, це та, що росіянам треба час від часу робити стратегічні відступи перед новим наступом».

Сусіди «матінки»  увесь час були серйозно занепокоєні  вірогідністю її чергового «стратегічного  наступу». Однак на Заході не  всі поділяли це занепокоєння. Газета «Нью-Йорк таймс», наприклад,  у своїй редакційній статті  стверджувала 30 листопада 1994 року: «В регіоні Центральної та Східної Європи не існує безпосередньої загрози нападу. Якщо, незважаючи на зусилля НАТО, агресивні націоналісти все-таки прийдуть до влади в Росії, то пройдуть роки, перш ніж вони зможуть створити збройні сили, здатні дестабілізувати Україну і являти собою загрозу для Польщі. А цього часу буде достатньо для включення Східної Європи в альянс».

У цьому судженні  є принаймні дві істотні вади:

По-перше, Росія має  збройні сили, здатні загрожувати  кому завгодно і де завгодно. Вона це досить промовисто продемонструвала 1999 року: в червні, коли блискучий марш російських десантників перекреслив сподівання Заходу назавжди викинути Москву з Балкан, та у листопаді того ж року, коли Кремль провів «артпідготовку» Стамбульського саміту ОБСЄ, здійснивши запуск балістичних ракет якраз напередодні зустрічі у верхах. «Наша стратегічна потуга жива», - торжествувала з цього приводу відносно «демократична» «Независимая газета».

По-друге, виникає питання: через який саме проміжок часу Москва зможе повернутися до агресивної політики щодо сусідів? Через 5, 10, 20 чи 50 років?

У минулому  цей проміжок часу становив  приблизно 20 років. Саме стільки  часу потрібно було Росії, щоб  після зовнішньополітичних катастроф  і внутрішніх катаклізмів прийти до тями і відновити експансіоністські дії.

Так, рівно через  20 років після принизливого миру  з Польщею 1634 року, за яким Росія  втратила велику територію, включаючи  стратегічно важливий Смоленськ,  у 1654 році вона приєднала до  себе Лівобережну Україну, відновила воєнні дії проти Польщі, продовживши тим самим експансію у західному напрямі, яка завершилась наприкінці XVIII століття ліквідацією залишків української автономії і польської державності.

Трохи більше 20 років відокремлюють ганебну  поразку Росії у Кримській війні 1853 – 1856 років від зміцнення російських позицій на Балканах в результаті переможної війни з Туреччиною 1877 – 1878 років.

Приблизно стільки  ж років потрібно було імперії  для відновлення своєї зовнішньополітичної  агресивності після кровопролитної громадянської війни 1918 – 1920 років. Протягом 1939 – 1940 років вона не тільки приєднала до себе західноукраїнські і західнобілоруські землі, а й відновила своє панування в Прибалтиці та анексувала частину території Фінляндії.

Що ж стосується убезпечення східноєвропейських країн шляхом включення їх до НАТО, то для України цей шлях протягом найближчих 10 – 15 років закритий. А якщо відраховувати час «стратегічного відступу» Росії з моменту розпаду СРСР, тобто 1991 року, то зовсім не виключена можливість того, що Україні доведеться опинитися сам-на-сам з «агресивними російськими націоналістами» не в такому вже й далекому майбутньому.

VIII

Відновлення імперського status quo в Україні після нетривалого періоду її державності (1918-1920 років) відбувалося прискореними темпами.

Інтенсивність  зусиль Москви щодо інкорпорації  України до складу нової імперії  була зумовлена насамперед суто  прагматичними міркуваннями: без  українського хліба і вугілля  існування радянської держави  її творцями не уявлялося. У своєму директивному посланні М.Фрунзе від 18 травня 1921 року В.Ленін прямо говорив про те, «що головне питання всієї Радянської влади, питання життя і смерті для нас – зібрати в Україні 200-300 мільйонів пудів хліба». Виступаючи на X з’їзді РКП(б) 27 березня 1922 року, В. Ленін підкреслив, що центром, справжньою основою «всієї нашої економіки» є Донбас. «Ні про яку відбудову великої промисловості в Росії, ні про яке справжнє будівництво соціалізму не може бути і мови, бо його не можна побудувати інакше, як через велику промисловість, якщо ми не відбудуємо, не поставимо на належну висоту Донбас», - стверджував глава радянського уряду.

Усвідомлюючи  величезне значення України для  розвитку «народногосподарського»  комплексу СРСР, центр, не рахуючись із транспортними витратами, доклав усіх зусиль для того, щоб якомога міцніше «прив’язати» її економіку до економік «братніх республік». «… Взаємозалежність України і Великоросії стала ще виразнішою, ніж 20 років тому», - констатував у 1940 році американський історик У. Аллен у своїй книзі «Україна. Історія».

«Прив’язування»  УРСР до гігантського тіла імперії  відповідало російському інтелекту,  характерною рисою якого стало  сприйняття України як невід’ємної  частини однієї багатонаціональної  держави при домінуючої ролі росіян. Навіть інтелектуальна еліта Росії, її найкращі уми не змогли вийти за рамки великодержавного менталітету, визнати за українцями право на самостійне існування.
Так, Ніколай  Бердяєв у своїй останній опублікованій  на Батьківщині книзі «Судьба России» (1918 рік), розмірковуючи про необхідність подолання «вікового історичного розбрату Росії й Польщі», писав: «Російський народ повинен спокутувати свою історичну вину перед народом польським, зрозуміти чуже йому в душі Польщі і не вважати дурним не схожий на власний духовний склад». Розглядаючи польське питання як «питання світове», Н. Бердяєв наполягав на вирішенні «у визвольному русі» питань єврейського, фінляндського та «багато ін.», причому, серед цих «багато ін.» українське питання Н.Бердяєвим не мислилося.

Розмірковуючи  про долю Росії, він приділив  українській проблематиці усього  три рядки. Ось вони: «Наша  галицька політика (мається на  увазі українофобська політика  російської адміністрації в Галичині  в 1914 – 1915 рр. – Авт.) не могла  сприяти зміцненню величі Росії та її престижу. Добились лише посилення українських сепаратистських настроїв».

Таким чином,  закликаючи російський народ  «зрозуміти чуже йому в душі  Польщі», Н. Бердяєв відмовляв  Україні в праві мати власну  душу, а вияв її самосвідомості кваліфікувався як «сепаратистські настрої». І так міркувала людина, яка народилася в Києві і старший брат якого був українським письменником і публіцистом, автором низки творів українською мовою, в тому числі і патріотичного вірша «До України»!

Але в чому був абсолютно правий Н. Бердяєв, так це в дефініції більшовизму як «третьої форми російського імперіалізму» (перша і друга – Московське царство та імперія Петра Великого), «синтезу Івана Грозного і Маркса».

IX

Більшовицькі  імперіалісти, успадкувавши від своїх попередників бачення України як органічної складової частини імперії, з притаманною їм енергією і жорстокістю припиняли будь-які спроби українців здобути більшу самостійність від Москви.

Ще під час  громадянської війни більшовицька  партія, претендуючи на роль єдиного пророка марксизму і надзвичайного уповноваженого по його впровадженню, добилась самоліквідації своїх політичних союзників, які відстоювали ідею здійснення радянської влади в Україні через «українські Ради», а не через «російські Совєти», - «боротьбистів» (березень 1920 року) і «борбистів» (липень 1920 року).

В травні 1921 року  по «Справі членів Центрального  Комітету Української партії  соціалістів-революціонерів» (УПСР) Революційним  трибуналом було засуджено кількох  керівників цієї партії на чолі з Всеволодом Голубовичем – колишнім головою Ради Народних Міністрів УНР (1918 р.), незважаючи на те, що лідер партії Михайло Грушевський в 1920 році виступив із заявою про необхідність «дальшого соціалістичного будівництва» і рішуче відкинув «боротьбу з Радянською Росією, з комуністами-більшовиками явну і таємну…». Причому, ці слова М.Грушевський написав на еміграції, отже вони йшли від щирого серця, а не були «вибиті» мавзерами червоних комісарів.

Але в цій же програмній статті М.Грушевський висловив «крамольну думку», яка, безумовно, була врахована кремлівськими «інтернаціоналістами» при вирішенні долі УПРС: «ні партія українських соціалістів-революціонерів, ні будь-яка інша соціалістична партія, очевидно, не погодиться з тим, щоб Україна трактувалась як московська провінція або колонія, щоб нею під будь-яким лозунгом правили із Москви, там розпоряджались би її природними багатствами і продуктами праці її трудового народу, звідти правили б її економічним життям, її фінансами – так, як це повелося, було, в Радянській Українській республіці в її «федерації» з Російською.

У 1925 році було ліквідовано останню українську легальну партію – Українську комуністичну партію (УКП), члени якої ніби «вели замасковану боротьбу проти Комуністичної партії та диктатури пролетаріату».

Паралельно з усуненням з політичної арени опонентів «генеральній лінії» Москви йшов процес деукраїнізації КП(б)У. Протягом 1929 – 1939 років майже 75 процентів її керівництва було замінено на неукраїнців.

В результаті вжитих заходів уже на початку 30-х років все політичне життя в Україні звелося до формули: «Нема бога, крім генсека ЦК партії більшовиків, і деукраїнізована КП(б)У – пророк його».

«В Україні  1937 рік розпочався в 1933 році», - ця фраза останніми роками набула сенсу аксіоми. Та чи повною мірою відображає вона перебіг подій? Навряд чи.

Так, уже у  березні – квітні 1924 року в  Києві відбувся сфабрикований  ГПУ процес над «зловісним»  «Центром дій». Чотири члени  неіснуючого «Центру» – «шпигуни  та зрадники» були віддані під розстріл (замінений 10 роками суворого режиму). Серед «контрреволюціонерів» «Центру» були такі, як академік Української Академії наук М.Василенко, його брат К.Василенко, професор П.Смирнов…

Набагато раніше, ніж у Росії, почалися в Україні розправи над «спеціалістами – шкідниками». В липні 1924 року в Харкові відбувся показовий процес над спеціалістами Кадіївського радоуправління, хід якого висвітлювала «Правда». Головний інженер Гуляков, який нібито здійснював «шкідництво й економічне шпигунство на користь Польщі, був засуджений до найвищої міри покарання, яку було замінено 10 роками ув’язнення. Через рік відбувся ще один показовий процес над старими спеціалістами Дніпровського заводу (трест Південсталь).

Масштаби репресій  збільшувались з кожним новим  процесом. За деякими підрахунками  під час і після процесу  «СВУ» (Спілка Визволення України)  було заарештовано, знищено або  заслано понад 30 тисяч чоловік.  Сам процес, що проходив з 9 березня по 19 квітня 1930 року в приміщенні Харківського оперного театру, мав настільки абсурдний характер, що дістав у народі влучну назву: «опера СВУ на музику ГПУ».

В ході цього  ганебного фарсу представники  інтелігенції на чолі з віце-президентом  Всеукраїнської Академії наук Сергієм Єфремовим, які скоріше за все і зброї в руках ніколи не тримали, були визнані винними у підготовці збройного повстання, в керівництві куркульським і диверсійним бандитизмом, масовим та індивідуальним терором і т.д.

У 1931 році відбувся  ще один процес (цього разу закритий) – у справі «Українського національного центру» (УНЦ). 50 чоловік було засуджено до 3-6 років тюремного ув’язнення. Серед них – члени УПРС, УСДРП та інших партій, що припинили до того часу своє існування. В 1934-1941 роках 33 з них знову постали перед судом; 21 чоловік був розстріляний, 12 отримали нові строки (більшість з них загинула у таборах). Розправа над звинуваченими у справі УНЦ тривала і наступні роки.

X

Аналіз хронології  української історії показує  низку випадкових або не дуже збігів: як правило, після будь-якого вияву ознак життя українства, була відповідна реакція Москви.

Варто було  наркому освіти України Олександру  Шумському в бесіді зі Сталіним  висловити невдоволення методами  роботи присланого з Москви  генсека ЦК КП(б)У Лазаря Кагановича, а письменнику Миколі Хвильовому в розпалі літературної дискусії (що розгорілася з легкої руки сталінського генсека) кинути клич: «Геть від Москви», як з Кремля надійшла вказівка «вождя» у вигляді послання «Тов. Кагановичу та іншим членам ПБ ЦК КП(б)У» від 26 квітня 1926 року.

У сталінській  директиві вказувалося, що «Шумський  неправильно розуміє українізацію»,  а «український комуніст Хвильовий»  нещадно критикувався за те, що  він «не має сказати на користь  «Москви» нічого, окрім як закликати українських діячів втікати від «Москви» «якомога швидше».

Через місяць  після сталінської інструкції  в Парижі було вбито Симона  Петлюру. Як би там не було, це вбивство цілком вписалося  в українізацію «по-сталінські». Адже в цей час С. Петлюра став визнаним лідером української еміграції, втіленням сподівань на відродження незалежної України. Ще в 1921 році визначний політичний діяч Є. Чикаленко, який особисто не симпатизував С. Петлюрі, писав в одному з своїх приватних листів: «Один… Петлюра може щось зробити або хоча б продовжити боротьбу з Москвою… Він зумів з самого початку і до сих пір устояти на одній лінії – самостійності держави нашої. Селяни вже зробили з його імені – ім’я національного героя… він став центром, навколо якого об’єднується весь народ».

В самій же  Україні почалася кампанія критики,  точніше цькування «націонал  – ухильників»: О. Шумського, М. Хвильового  і трохи пізніше М. Волобуєва.

На поглядах  останнього доцільно зупинитися  трохи детальніше, оскільки вони  набувають особливої актуальності у світлі нинішніх дебатів про шляхи економічної реінтеграції колишніх республік СРСР.

Свої погляди  Михайло Волобуєв виклав у  статті «До проблеми української  економіки» («Більшовик України», 1928, №№ 2-3). Насамперед автор піддавав  сумніву теорію єдиної російської економіки, розглядав Україну як «історично оформлений народногосподарський організм», якому притаманні свої особливості. Далі М. Волобуєв критикував невиправдано дороге і нерентабельне будівництво підприємств у нових економічних районах СРСР за рахунок України. «Ліквідація» провінційного становища нашої мови, нашої літератури, нашої культури взагалі буде наслідком забезпечення Україні нестримного розвитку продуктивних сил, забезпечення їй становища оформленого й завершеного національно-господарського організму, остаточної відмови розглядати її як просто суму районів єдиної неподільної економіки…».

Не слід забувати, що Україна є не лише «Південь  СРСР, не можна, неприпустимо забувати, що вона й “Україна”», - робив  висновок молодий економіст.

Природно, реалістичні  погляди М.Волобуєва відразу ж  потрапили під вогонь «марксистсько-сталінської»  критики. В тому ж році на  сторінках того самого журналу  вчений був вимушений виступити  з листом покути. А в 1930 році  в «Більшовику України» з’явилась його стаття «Проти економічної платформи націоналізму» з підзаголовком «До критики волобуйовщини»(!). Однак самобичування не врятувало М. Волобуєва від арешту. Правда, «відбувся» він лише п’ятьма роками заслання в Казахстан.

Наступний красномовний  «збіг» подій і дат. Наприкінці січня 1929 року за рубежем оформилася Організація українських націоналістів. Через кілька місяців в Україні почалися арешти «членів» СВУ.

1933 рік приніс  ще один «збіг». У тому році  відбулися переговори ОУН з  лідерами нацистської партії Німеччини. На них йшла мова про «підготовчі заходи» по створенню майбутніх держав – України, Білорусі та Литви. Німецьку сторону насамперед цікавили плани Є. Коновальця по створенню «українського уряду».

Реакція Кремля  була блискавичною. З Москви до тодішньої столиці України – Харкова на посаду другого секретаря ЦК КП(б)У у січні 1933 року було надіслано сталінського намісника з необмеженими сатрапськими повноваженнями – Павла Постишева. Ось як описує дві основні риси цього діяча свідок тих подій, український вчений Григорій Костюк: «П. Постишев… 1) органічно нетерпів і не поділяв українізації, що проводилася тоді ЦК КП(б)У. Української мови він засвоїти не міг і був чужим для культурної й політичної української дійсності. На ґрунті українізації він мав у Харкові серйозний конфлікт з керівником українізації М.Скрипником. Це зробило його особистим ворогом українізації і це ж зіграло вирішальну роль у його призначенні 24 січня 1933 р. диктатором України;

2) був ревним і точним  виконавцем усіх приписів, установок і розпоряджень Кремля».

Разом з П. Постишевим  з Москви приїхав і новий  начальник ГПУ – В. Балицький.  Ця зовсім не солодка парочка  відразу ж заходилася викорінювати  «український буржуазний націоналізм». З лютого почалися арешти учасників  колишньої національної опозиції в КП(б)У. Як з’ясувалося на листопадовому (1933 р.) пленумі ЦК КП(б)У та на XII з’їзді КП(б)У (січень 1934 р.), ці арешти були пов’язані з «викриттям» Української військової організації (УВО) котра, за словами першого секретаря ЦК КП(б)У Станіслава Косіора «діяла на гроші польських поміщиків і німецьких фашистів» і діяльністю якої «з-за кордону керував знаменитий Коновалець». Згідно з твердженням партійних вождів «зловісну» організацію очолювали такі «бойовики» як уповноважений ЦК КПЗУ (компартія Західної України) при ЦК КП(б)У О. Максимович, колишній наркомос УСРР О. Шумський, член ЦК КП(б)У Біленський та інші, переважно вчені, письменники та публіцисти.

Особливу увагу  звернемо на заарештованого по  справі УВО колишнього активного  шумськіста в КПЗУ О. Букшованого. З моменту приходу Гітлера до влади в Німеччині (початок 1933 р.) він працював у Берліні, виконуючи розвідувальне завдання по з’ясуванню контактів ОУН з нацистами. О. Букшований мав зустрічі з довіреними особами Є. Коновальця – Р. Сушко, Р. Ярим та ін.

Зараз в українській  науковій літературі переважає  думка, що українці УСРР не  мали ніяких контактів з керівництвом  ОУН. Чи так це?

Звернемось до  нарису професора Ю. Бойка-Блохіна  «Микола Хвильовий» (1951р.). Ось що  він писав: «Хвильовий мав не лише духовні зв’язки з західноукраїнським націоналістом, але й організаційні. Від інж. М. Селешка, довіреної особи Є. Коновальця, знаємо, що останній підтримував зв’язки з М. Яловим, як з учасником організованого націоналістичного руху. Інтимна близькість Ялового з Хвильовим загальновідома. Трудно припустити, щоб Хвильовий не належав до підпілля, якщо там був Яловий. Зі спогадів В. Старого знаємо, що Хвильовий ще на початку 20-х років прихильно сприймав шанобливу оцінку постаті Є. Коновальця».

Арешт М. Ялового (в ніч проти 13 травня) і самогубство М. Хвильового (вранці 13 травня) могли бути пов’язані з інформацією О. Букшованого, «вибитою» в катівнях ГПУ. Отже, можемо припустити наявність зв’язків провідних діячів культури УСРР із закордонними націоналістичними організаціями, які у свою чергу спілкувалися з нацистським урядом Німеччини.

Звичайно, контакти  ОУН з нацистами становили  певну загрозу СРСР. Тому, цілком  логічно було б передбачити  відповідні дії радянської розвідки. Але вона лише у 1938 році змогла фізично знищити Є. Коновальця. До цього сокира московського терору звалилася на українців СРСР, які в більшості випадків не мали ніяких зв’язків з ОУН. Не вдовольнившись смертю кількох мільонів українських селян під час «голодомору» 1932-1933 років, Кремль оголосив війну інтелігенції України. Ось лише деякі цифри, що ілюструють масштаби цієї війни: до 1930 року в Україні друкувалося 259 письменників; після 1938 року – лише 36. Більшу частину опальних письменників було репресовано. За підрахунками Г. Костюка в 1933 році було розстріляно 40 діячів культури, близько 200 потрапили до концтаборів. Українські письменники відстоювали своє право вже не на творчість, а на життя всіма мислимими і немислимими засобами.

Заарештований  у 1933 році сатирик Остап Вишня (Павло Губенко) «щиро» зізнався не тільки в тому, що готував замах на Павла Постишева, а й у тому, що хотів зґвалтувати Клару Цеткін, яка померла в тому ж 1933 році у віці 76 років, так і не дочекавшись нальоту відважного українця.

Павло Тичина не став чекати на арешт і прямо в редакції газети «Комуніст» створив свій «шедевр» «Партія веде». Передрук цього «твору» московською «Правдою» 21 листопада 1933 року означав видачу посвідчення про право на життя. При цьому партія назавжди вивела чудового поета з поезії. З приводу заклику, кинутого П. Тичиною, - «всіх панів до одної ями, буржуїв за буржуями будем, будем бить» незабутній Василь Стус писав: «Пани» були далеко, буржуї також. Враження, що це поет писав про власний народ – це ж тут, на сліпих поетових очах, сходили з розуму і помирали мільйони».

Лірик Володимир  Сосюра пересиджував хвилі арештів  у божевільнях; неокласика Максима  Рильського від Соловків врятував  його вірш про Сталіна, який сподобався вождю; дуже своєчасно  вийшов переклад українською мовою «Витязя в тигровій шкурі» Миколи Бажана (1937 р.), який також був високо оцінений вождем…   

Таким чином, реакція Кремля  на перші спроби націоналістично  налаштованих діячів культури  була явно неадекватною. ( Про те, що то були саме перші спроби, свідчать хоча б спогади однодумця М. Хвильового – А. Любченка, де він пише тільки про натяки першого на якусь «таємницю». Отож, якщо М.Хвильовий не поділився таємницею навіть з близьким йому А. Любченком, то зрозуміло, що коло утаємничених було дуже вузьким). Ці спроби стали приводом для знищення усього українського культурного відродження 20х – 30х рр.

XI

Історія репресій 20-х – 30-х  років переконливо свідчить: антиукраїнський  терор почався задовго до відродження  зовнішньополітичної агресивності  Москви і відрізнявся особливою жорстокістю та інтенсивністю. Ось що писав один з його організаторів в роки громадянської війни, який несподівано «прозрів» у 1939 році – Лев Троцький: «Бюрократія (сталінська – Авт.) придушувала і грабувала народ і у Великоросії. Але на Україні справа ускладнилася розгромом національних уповань. Ніде утиск, чистки, репресії і всі взагалі види бюрократичного хуліганства не набирали такого вбивчого розмаху, як на Україні… Радянська Україна стала для тоталітарної бюрократії адміністративною частиною економічного цілого і військової бази СРСР».

Треба сказати, що сприйняття  України як частини «єдиного  цілого» притаманне не тільки  сталінській «тоталітарній» бюрократії, а й представникам нинішньої  московської «демократичної» бюрократії  та її пророкам. Так, влітку 1994 року Александр Солженіцин під дружні оплески демо-патріотів безапеляційно порівняв «відрив Білорусі й України від нас» (тобто, від Росії – Авт.) з поділом Німеччини після війни. За його «беззаперечною» думкою цей «відрив» з історичної точки зору «не повинен бути тривалим».

Протягом того ж року  під подібні емоційні висловлювання  була підведена і «наукова»  база. Ще в січні в «Независимой  газете» офіційний теоретик, член Президентської Ради Росії Андранік  Мігранян сформулював «центральну ідею» щодо «ролі і місця Росії в пострадянському просторі», яка, за його словами, стала «визначальною» для всіх провідних політиків Росії, починаючи з Президента і закінчуючи тодішнім міністром закордонних справ Андрієм Козирєвим. У цій «центральній ідеї» чітко окреслена сфера життєвих інтересів Росії – весь геополітичний простір колишнього СРСР. А щоб ні у кого не виникло сумнівів у сенсі поняття «сфера життєвих інтересів», А. Мігранян провів паралель з «доктриною Монро».

Концепція кремлівського придворного політолога, яку український вчений Рем Симоненко влучно назвав «доктриною Монро – Міграняна», набула широкого резонансу в усьому світі, тому зупинимося коротко на її українському, вірніше, антиукраїнському аспекті.

Називаючи Україну «крихким етнополітичним утворенням», А. Мігранян стверджує, що збереження її територіальної цілісності можливе лише в разі тіснішої економічної та воєнно-політичної інтеграції з Росією «безпосередньо або в рамках СНД». «В іншому разі, - прогнозував політолог, - Україна розпадеться на кілька частин «з можливою громадянською війною між різними регіонами».

А щоб нерозумні українці  та інші «родичі по братній  сім’ї народів СРСР», боронь, Боже, не повбивали один одного  та «етнічних росіян» у ході  громадянських воєн «між різними регіонами» (зауважимо, що це формулювання є великим науковим відкриттям А. Міграняна, оскільки досі вважалось, що громадянські війни можуть вестися між класами, політичними силами, на релігійному ґрунті і т.д., але ні в якому разі не між частинами однієї країни – Авт.), Росія самовіддано, не рахуючись з людськими жертвами, пропонує свої послуги як миротворець на пострадянському геополітичному просторі.

Аналізуючи можливі наслідки  миротворчих зусиль Росії газета  «Уолл-стріт джорнел» зазначала:  «Місця, які можуть стати жертвами російського втручання і інтервенції включають Кримський півострів – приз, який врешті-решт може потягнути за собою і всю Україну, і особливо балтійські держави, країни, яким Росія загрожує економічними санкціями через порушення «прав людини».

XII

Пострадянська російська зовнішньополітична доктрина була викладена Б.Єльциним у його виступі в ООН восени 1994 року.
Суть її зводилася  до:

- становлення «стратегічного партнерства» між Росією та США, тобто перерозподілу сфер інтересів у глобальних масштабах;

- економічним і зовнішньополітичним пріоритетом Росії оголошуються «країни Співдружності Незалежних Держав, країни колишнього Союзу», оскільки, за словами Єльцина «зв’язок Росії з ними тісніший, ніж звичайне сусідство. Це – скоріше кровна спорідненість»;

- «…основна ноша миротворчості на просторі колишнього Союзу лежить сьогодні на плечах Російської федерації»;

- захист співвітчизників, які проживають в пострадянських країнах.

Для особливо нетямущих  офіціозна «Російська газета» тлумачила зміст висловлювань лідера нації: «Важливо…, що у виступі на сесії ГА ООН Президент РФ дав зрозуміти, що країни СНД є сферою пріоритетних інтересів Росії». І далі: «Росія вважає, що її відносини з колишніми союзними республіками і те, що ті розташовані біля її кордонів, дають Москві право визначати, які зусилля в сфері безпеки і миротворчості їй треба докладати».

Аналіз змісту «доктрини  Єльцина» показує, що вона  є не чим іншим, як модифікацією  «доктрини Брежнєва» , адаптованою до співвідношення сил у світі, яке змінилося.

Стрижнем як однієї, так  і другої доктрини є поділ  сфер інтересів між двома наддержавами  і право кожної з них на вибір засобів і методів дій  для забезпечення своїх інтересів  у позначених регіонах.

Фактично негласна «джентльменська угода» про сфери інтересів між США і СРСР до розпаду останнього дотримувалась обома сторонами. Вашингтон, засуджуючи інтервенцію Радянського Союзу в Угорщину і Чехословаччину, не йшов проте, на конфронтацію з Москвою в зоні дії Варшавського договору; Москва, в свою чергу, гнівно тавруючи імперіалістичну агресію США проти Домініканської Республіки (1965 р.) і Гренади (1983 р.) утрималась від прямого втручання в «зонах безпеки», визначених «Міжамериканським договором про взаємну допомогу» (Пакт Ріо-де-Жанейро 1947 року) і НАТО. Угода базувалася, головним чином, на взаємному усвідомленні неможливості зміни існуючого status quo шляхом відкритих силових дій.

Однак радянсько-американська  «джентльменська угода» була  угодою між  «джентльменами удачі». Як тільки де-небудь поза сферою дії вищеназваних воєнно-політичних блоків відкривалась перспектива для встановлення або зміцнення контролю, туди навипередки поривалися «джентльмени», прагнучи якомога швидше «застовпити ділянку», яка обіцяла стратегічні переваги й економічні вигоди. Таке «джентльменське» суперництво «підігріло» регіональні конфлікти на Близькому Сході, в Південно-Східній Азії, Афганістані, в Центральній Америці, привело до низки локальних зіткнень практично на всій Земній кулі.

Враховуючи неможливість  продовжувати у нинішніх умовах  боротьбу за глобальне панування, російське керівництво шляхом  пропозиції Сполученим Штатам  «стратегічного партнерства» сподівалося  чітко закріпити за собою геополітичний  простір колишнього СРСР, натякаючи, що за межі цього простору інтереси Росії не виходитимуть.

Отже, «доктрина Єльцина»  відрізняється від своєї попередниці  прагненням до розмежування сфер  інтересів на більш солідній  основі, ніж не декларована «джентльменська  угода», а також – звуженням зони впливу Росії.

І все ж-таки, на останньому в ХХ столітті саміті ОБСЄ (Стамбул, листопад 1999 року) Борис Єльцин, розвиваючи свою зовнішньополітичну доктрину, «зарезервував» за Росією перспективу розширення зон  її впливу в майбутньому. У своєму виступі в Стамбулі перший російський Президент, зауваживши, що «Європа опинилася перед лицем нових викликів», відзначив «глобальний характер «цих викликів», «природа яких прямо пов’язана зі зміною міжнародного клімату й непростими пошуками нових моделей співпраці». Тобто, якщо перекласти цей геодипломатичний пасаж звичайною людською мовою, йшлося про нову «джентльменську» співпрацю між Росією та Сполученими Штатами в глобальних масштабах. Втім, переклад єльцинівських пропозицій вправно зробив його зовнішньополітичний «пророк» – міністр закордонних справ Росії Ігор Іванов, який в тому-таки Стамбулі вручив держсекретареві США – Мадлен Олбрайт неофіційного листа, в котрому російська сторона звернулася до США з пропозицією не ставити питання про воєнні дії Росії в Чечні на Раді Безпеки ООН в обмін на обіцянку дати інструкцію своїм дипломатам «бути більш гнучкими при вирішенні проблеми Іраку» на РБ ООН. І хоча речник держдепартаменту Джеймс Рубін охарактеризував ці пропозиції як неприйнятні, за повідомленнями «Нью-Йорк таймс» в адміністрації Клінтона з їх приводу велися «активні дебати».  

Якщо виходити з широко  відомого ленінського визначення, то суть доктрини Єльцина можна  охарактеризувати як імперіалістичну,  оскільки вона базується на п’ятій ознаці імперіалізму, сформованій Леніним так: «закінчено територіальний поділ Землі найбільшими капіталістичними державами». Можна сперечатися про те, чи є нині Росія капіталістичною державою, але її прагнення до поділу світу – беззаперечне.

Причому, якщо в 1992-1993 роках Москва розглядала країни Балтії як «відрізаний шматок», то восени 1994 року, формулюючи економічні та зовнішньополітичні пріоритети Росії, її Президент не обмежився країнами СНД, а назвав і країни колишнього Союзу, включивши, таким чином, у сферу російських інтересів Латвію, Литву та Естонію.

XIII

Проголошення «доктрини Єльцина» знаменувало собою завершення оформлення ідейно-теоретичної платформи повернення Росії до імперської політики. Рівно два місяці відділили виступ Президента РФ в ООН від початку «обкатування» його зовнішньополітичної доктрини. «Рубіконом Б. Єльцина стала Чечня. 26 листопада 1994 року російські спецслужби організували танковий похід на Грозний, а 11 грудня армія РФ почала широкомасштабні операції в Чеченській Республіці.

Чеченська авантюра  Москви наочно продемонструвала,  який саме сенс вкладається  в поняття «зусилля в сфері  безпеки і миро творчості». «Грозний  росіянам не чужий», - волала «Российская газета» 20 грудня 1994 року, коли російська артилерія руйнувала «не чуже» місто; «чеченці і росіяни приречені на добросусідство», - юродствував російський офіціоз в той час, коли вогонь російських військ прирікав і чеченців, і росіян на добросусідство смерті.

Перша чеченська операція, яка планувалась як «невелика переможна війна» з метою показати рішучість Росії «миротворити» будь-якими засобами, перетворилася на затяжну криваву бійню, яка довела нехтування російського керівництва елементарними правами людини.

Та коли в 1994 – 96 роках  більша частина російського суспільства  засуджувала антигуманні дії  армії, то під час другої  чеченської війни в свідомості  росіян відбулися суттєві зрушення. Античеченські настрої охопили  переважну частину населення й поширилися навіть на правозахисні інституції. «Після серйозних і часто болючих дебатів більшість російських правозахисників прийшла до думки, що вони підтримують федеральний уряд вжити заходи по відношенню до чеченських командирів, які здійснили вторгнення на територію Дагестану в серпні місяці», - писав у листопаді 1999 року на сторінках періодичного видання лондонського Інституту війни та миру – Кавказької репортерської служби голова Центру по Захисту Прав Людини при російській правозахисній організації Меморіал, перший радник голови цієї організації Сергія Ковальова – Олег Орлов. І пояснював причини цього явища: «Після поразок, дійсних або удаваних, протягом низки років, російське суспільство нестерпно стомилося від почуття, що воно весь час «не на тому боці». «У всіх цих подіях, починаючи від розпаду СРСР до першої війни в Чечні, розширення НАТО, конфлікту в Косово, Росія постала не в кращому вигляді. Вона просто стомилася бути в числі тих, що програли.

Росія також зштовхнулася  з кризою іміджу. В СРСР, як би там не було, люди відчували себе частиною супердержави, громадянами величезної країни. Тепер же всі питають: «А що таке, взагалі, Росія?». Відповідь, як правило, не обнадійлива, особливо для людей, що живуть у регіонах, де економічне становище значно погіршилося, починаючи з 1991 року.

Росіяни отримали несподіване  задоволення від відчуття, що  в Чечні вживаються жорсткі  заходи, мета яких – «захист вітчизни». Вони почувають себе правими, сподіваються, що одержать перемогу, й за них помстяться.

Саме це підгодовує почуття людей до чеченської війни – те ж саме відчувається й серед правозахисників».

Отже, «втома» від поразок  імперії, сподівання на відродження  «національної гордості великоросів», як і в минулому, призвели до  консолідації росіян на базі ідеї величі вітчизни.

Причини, які спонукали  Кремль до силових дій у  Чечні, що чітко позначили якісно новий етап розвитку зовнішньополітичної  доктрини Москви, ретельно аналізується  як в Росії, так і за її  межами. Російські політологи Еміль  Паїн та Аркадій Попов ще на початку першої чеченської війни як одну з головних причин еволюції цієї доктрини називали те, що «…Єльцин став віддалятися від своїх ліберальних союзників, дедалі більший вплив на нього почали здійснювати сили, для яких близькі і зрозумілі лише «державність», «міцна влада», «броня міцна і танки наші швидкі!».

Правильно вказавши на  еволюцію Б. Єльцина від лібералізму  до авторитаризму, Е. Паїн і  А. Попов, однак, розцінювали це  явище як результат посилення  «впливу» на першого російського Президента антидемократичних сил. Насправді ж мова йшла про зміцнення позицій цих сил в усьому російському суспільстві і посиленні їх не тільки «впливу», а й тиску на Б.Єльцина і його адміністрацію.

Необхідно відзначити, що  в умовах поглиблення політичної і соціально-економічної кризи еволюціонував не тільки Президент і його найближче оточення, а й, практично, весь політичний істеблішмент Росії, в тому числі й та його частина, яка ще недавно кваліфікувалась як «демократична»; демократи ж без лапок були витіснені за рамки структур виконавчої влади. «Серед «демократів», які привели його (тобто Б.Єльцина) до влади, є й такі, хто хотів би сьогодні створити свого російського Піночета, аби підтримати порядок у країні і утримати свою владу», - зазначав наприкінці 1994 року в інтерв’ю французькому журналу «Нувель обсерватор» такий тонкий знавець московської «демократії», як Михайло Горбачов.

Як відомо, Конституційний  суд Росії 1995 року схвалив дії  Президента в Чечні. І це  стало яскравим відображенням  зрушень у менталітеті всього російського суспільства, яке, після нетривалого «демократичного прояснення» 1991 – 1992 років повернулося до бачення світу крізь призму гегемоністських амбіцій Росії.

XIV

Головною причиною першої чеченської авантюри представники російських властей називали гарантування безпеки та територіальної цілісності РФ. Щодо безпеки, то для будь-якої людини зі здоровим глуздом припущення про те, що крихітна Чечня сама по собі може становити хоча б якусь небезпеку для колосальної Росії не може не видатись принаймні безглуздим. Що ж до формулювання про «територіальну цілісність», то в перекладі на загальновживану мову воно означає традиційний держимордівський окрик: «держать и не пущать и чтобы другим не повадно было».

І все ж, або через  необережність російських посадових  осіб, або ж внаслідок зусиль  настирливих західних журналістів,  стала очевидною головна мета  Росії в першій чеченській  війні: нафта.

«Ідуть під кулі, рятуючи  дітей», - під таким заголовком «Российская газета» опублікувала 17 січня 1995 року інтерв’ю тодішнього віце-прем’єра Росії Ніколая Єгорова про дії російської армії в Чечні. Яких же дітей під кулями злих чеченців рятували славні воїни Росії? Слово – самому Н.Єгорову: «…слова про свободу, про незалежність – це все ширма. Війна йде за надра, війна йде за нафту, яка тут зосереджена… Поки, за розвіданими запасами, - на 10 трильйонів доларів». Ось які вони кохані діточки, ці нафто долари! За них можна і під кулі підставити молодих необстріляних російських солдатів. Що ж це, як не відвертий, нічим не прикритий імперіалізм, мета якого – пограбування «братніх народів»?

Цю палку любов підтвердив  і колишній головнокомандуючий  російськими військово-повітряними  силами, генерал-полковник авіації Петр Дейнекін, який на сторінках армійської газети «Красная Звезда» розказав, що ще 5 лютого 1995 року, в розпал боїв за Грозний, на захоплений російськими військами аеропорт на півночі міста «окрім вантажів воєнного призначення» було доставлено першу бурову вишку… Безперечно, для голодних грозненських дітлахів.

Мабуть чи не більше значення має  для Росії нафтопровід, який проходить  через Чечню і зв’язує Каспійський нафтоносний регіон з терміналом у Новоросійську. На думку провідних експертів вже найближчим часом Каспійський басейн зможе суперничати з родовищами регіону Перської затоки. Після ж підписання у вересні 1994 року низкою західних компаній угоди на суму 7,4 мільярда доларів про експлуатацію трьох нафтових родовищ в Азербайджані, значення чеченського нафтопроводу ще більше зросло.

Однак, прагнучи зміцнити  свої позиції у цьому регіоні  за допомогою «невеличкої переможної  війни», Росія досягла прямо протилежних  результатів. Нестабільність, спровокована  чеченською авантюрою, висунула  на порядок денний доцільність транспортування азербайджанської і казахської нафти через територію Туреччини. В цьому випадку стратегічні й економічні втрати Росії будуть вельми відчутними.

Ось чому там з таким  занепокоєнням стежать за кожною  зустріччю глав держав і чільних урядовців країн, через територію яких можуть пройти шляхи транспортування нафти. «Американці нас відтісняють від каспійської нафти», - били на сполох «Известия», коментуючи візит до США Президента Туркменістану С. Ніязова у квітні 1998 року.

Особливі ревнощі у російських  «демократів» викликає участь  України у перемовах відносно  каспійської нафти. Ті ж «Известия», з неприхованим роздратуванням  відгукнулися у лютому 1997 року  на зустріч Президентів України  і Грузії, під час якої обговорювалося цілком природне питання про «пожвавлення транспортного коридору» між двома країнами. «Київ і Тбілісі йдуть в обхід Росії», - так розцінила газета бажання України та Грузії налагодити взаємовигідне транспортне сполучення. А при чому тут Росія, коли мова йде про справи двох незалежних держав? А при тому, що паромна переправа Поті – Одеса могла би стати ланцюгом у транспортуванні каспійської нафти на Захід в «обхід» Росії. Крім того цей нафтошлях дозволив би Україні та Грузії значною мірою позбавитися енергоносієвої залежності від Росії. І не тільки енергоносієвої: «Така переправа звільняє їх від залежності від залізниці через Росію і Абхазію», - додавала газета. До цього вряд чи можна ще щось додати.

XV

Подальшим розвитком «доктрини  Єльцина» став підписаний 14 вересня  1995 року президентський указ про  стратегічний курс Росії на  розвиток відносин з країнами  СНД. Лейтмотив документа –  це взяти на себе роль провідної  держави у формуванні нової  системи міждержавних політичних та економічних відносин на території колишнього Радянського Союзу. «Цілком очевидно, що йдеться про перетворення Співдружності у засіб відновлення великодержавного статусу Росії», - коментував зміст єльцинівського указу американський часопис «Прізм». «Отож економічна, наукова та фінансова інтеграція необхідні Москві для того, щоб на повну потужність завести військову машину та поновити колишній паритет із Заходом. Крім того, як проголошується в указі, мобілізація численних російських меншин у «близькому зарубіжжі» допоможе подолати опір непокірних країн СНД, якщо всі інші методи виявляться марними», - робив висновок «Прізм».

Впадає в очі мілітаристський  характер документа, де чітко  відображено намір Росії «вести  справу до створення системи колективної безпеки на основі Договору про колективну безпеку від 15 травня 1992 р. і двосторонніх угод між державами СНД”; міститься твердження про те, що «національним інтересам Росії та спільним інтересам держав СНД відповідає надійний захист кордонів по периметру СНД, який є їхньою спільною справою й має здійснюватися спільними зусиллями»; констатується важлива роль миротворчої діяльності на території СНД, спрямованої «на врегулювання і відвернення конфліктів у державах СНД здебільшого мирними політико-демократичними засобами» тощо.

Ці положення указу Президента  Росії навряд чи потребують  розлогого коментаря. І без  того очевидно, що утворення нового  воєнного блоку на пострадянському  геополітичному просторі не може  не призвести до відновлення протистояння між Сходом і Заходом.

А заклик до спільного  захисту кордонів має на меті  відсунути кордони Росії поза  її межі й у такий спосіб  убезпечити власну територію.  Маневр не новий. Досить згадати  хоча б відсунення кордонів  імперії Сталіним шляхом повернення до її складу Західної України, Західної Білорусії, держав Балтії, а також анексії частини території Фінляндії напередодні вступу СРСР у другу світову війну.

Подбали творці документа й про  великодержавні різки для покарання  та приборкання непокірних. Так, у ньому з усією відвертістю записано, що «ступінь економічної, політичної та воєнної підтримки з боку Росії» залежатиме від того, наскільки окремі держави будуть підтримувати «модель, запропоновану Росією».

А ось ще один засіб  тиску на незгодних з політичним курсом кремлівських стратегів: «У разі порушення прав росіян у державах СНД як можливий захід впливу ставити вирішення питань фінансового, економічного, військово-політичного та іншого співробітництва Росії з конкретною державою в залежність від реальної позиції в галузі дотримання прав  та інтересів росіян на її території». Так, серед 25 мільйонів росіян, які мешкають поза межами своєї історичної Батьківщини у країнах колишнього СРСР, відшукати (а в разі політичної потреби – підбурити на «протест») невдоволених «утисками», скажімо, «на великий русский язык», як то вони говорять, - «проще пареной репы». Та без усяких сумнівів, ще простіше, і у значно більшій кількості знайти росіян, чиї права постійно порушуються на терені самої Росії її керівництвом.

Ледь прихована шовіністична  суть указу Б.Єльцина від 14 вересня 1995 року дала всі підстави  тодішньому міністру закордонних  справ України Геннадію Удовенку  на основі аналізу цього документа  зробити у конфіденційному листі  до Президента країни Леоніда Кучми висновок про те, що Росія не має наміру будувати відносини з країнами СНД згідно з нормами міжнародного права. На думку тодішнього керівництва українського зовнішньополітичного відомства, підсилення інтеграції у Співдружності, необхідність якої кожного разу підкреслюється у Москві, веде до розмивання суверенітету країн СНД, підпорядкуванню їх інтересів російським і відтворення централізованої наддержави.

Єльцинівській указ послужив для благовірних думців своєрідною  єрихонською сурмою, зачувши грізне ревіння якої, вони кинулися на штурм зловісної цитаделі під назвою «Біловезька угода». Згадаємо, що й лицарі-державники попереднього складу Думи штурмували Біловезьку фортецю, проте всі їх зусилля виявилися марними.

І ось, 15 березня 1996 р. Держдума Росії, прийняла постанову «Про усунення вкрай негативних політичних та економічних наслідків Біловезьких угод 1991 р.», з її основною вимогою скасування постанови Верховної Ради РРФСР «Про денонсацію договору про утворення СРСР» від 12 грудня 1991 року.

Реакція Єльцина звелась до заяви його тодішнього прес-секретаря  С. Медведєва: «Президент уважно  стежить за подіями, що відбуваються  в Думі». Отже, Російська Дума  з мовчазної згоди Президента  Єльцина зробила важливий крок  на шляху до відтворення «Союзу нерушимого».

А вже через два тижні  в Москві були укладені чотиристоронні  угоди про економічну інтеграцію  між РФ, Казахстаном, Киргизстаном  і Білоруссю. Далі більше. 2 квітня  того ж року було підписано  Договір про утворення Співдружності   Росії та Білорусі.

Рівно через рік, 2 квітня 1997 року, неначе в ознаменування  річниці Договору 1996 року, в Москві  було укладено Договір про  Союз Білорусі та Росії. У  такий спосіб «Співдружність»  була піднесена до рівня «Союзу». 23 травня того ж року на основі Договору  про Союз Б. Єльцин та О. Лукашенко підписали широкомасштабну декларацію про об’єднання. І мали рацію, та ще й яку, численні політичні оглядачі, - як прибічники реінтеграції, так і її противники, - коли розцінили ці документи як наріжний камінь у підвалинах нового багатонаціонального союзу під егідою і при керівній ролі Москви. Всі ті документи без жодної затримки затверджувалися російськими парламентарями. Діти (думці) плескали в долоні: батько (Єльцин) в козиря влучив!

Кульмінацією  реінтеграції Росії та Білорусі стало підписання договору про утворення союзної держави 8 грудня минулого року. Дума майже автоматично «проштампувала» цей за висловом Б. Єльцина «документ епохального значення» вже 13 грудня. А коли 26 січня цього року виконуючий обов’язки Президента Росії Володимир Путін і Президент Білорусі Олександр Лукашенко обмінялися ратифікаційними грамотами, існування Союзної держави набуло правової основи й стало фактом міжнародної політики та міждержавних відносин. На першому ж засіданні Вищої держради в Кремлі обидва лідери підкреслили відкритість союзу для будь-якої третьої країни, що розділяє принципи договору. Коли ж російські журналісти поставили їм, за визначенням Лукашенка, типово «русский вопрос»: хто може бути третім? - Володимир Путін та Олександр Лукашенко, як писала «Независимая газета», «прореагували належним чином», але конкретно з приводу «третього» не відповіли. Та в цьому й не було ніякої потреби, адже і так зрозуміло, кого мали на оці «великі інтегратори». І знову лунали оплески… 

Втім, далеко  не всі міждержавні угоди, що  їх укладав Борис Єльцин зустрічалися в «білокам’яній» у подібний спосіб. Коли кремлівський «батько», на думку російських парламентарів, схибив 31 травня 1997 року в Києві, підписавши широкомасштабний договір з Україною, ніяких овацій не було: «діти» поховали руки в кишені й скрутили «батькові» дулі, відмовившись ратифікувати цей документ.

Не змінилася ситуація  й після візиту Л. Кучми до  Москви на початку 1998 року. Незважаючи  на те, що підписавши 10-річну  програму економічного співробітництва з Росією, Україна, по суті, відчинила двері російському капіталу, думці залишилися непохитними. І тільки 17 лютого 1999 року Рада Федерації РФ, зваживши на аргументацію тодішнього російського прем’єра – Є. Примакова, що в разі відмови від підписання договору «Росія та Україна опиняться по різні боки барикад», ратифікувала багатостраждальний документ, висунувши при цьому вимоги до України щодо ратифікації останньою угод про статус Чорноморського флоту. «Умови, поставлені нам при ратифікації договору, не свідчать про те, що наші відносини будуються на засадах рівноправ’я та взаємної вигоди, вони радше говорять про відносини «старшого» й «молодшого». Адже Верховна Рада ратифікувала договір і не висувала ніяких умов», - коментував перебіг подій добре обізнаний з практикою укладання міжнародних договорів Геннадій Удовенко. 24 березня того ж року Верховна Рада України виконала вимогу Ради Федерації…

XVI

Донедавна серед політиків  та політологів точилася доволі напружена дискусія: чи відродиться агресивність Росії і якщо так, до яких меж може простягнутися експансія Москви?

Дехто вважав, що безпосередньої  загрози, в найближчому майбутньому  не існує. «Механічно виводити  майбутні перспективи з минулого – нерозумно», - вважав один з найкращих американських фахівців з історії Росії Мартін Маля у своїй праці «Традиція, ідеологія і прагматизм російської зовнішньої політики» (1994 р.).

Цю думку розвивав у  своїй ґрунтовній статті «Зберігаючи Новий Мир. Аргументи проти розширення НАТО» відомий американський політолог Майкл Мандельбаум. «Генетичний нахил до агресії не є національною російською рисою», - стверджував аналітик. «Тому що Росія слабка, хаотична і заклопотана своїми внутрішніми справами, Захід має у своєму розпорядженні тривалий час. Протягом холодної війни найважливішими рисами у стосунках з Радянським Союзом були постійна пильність, тверда рішучість, здатність до негайної відповіді. Сьогодні таку саму важливість має дещо інша якість, якої часто бракує – терпіння».

А терпіння це потрібне  тому, що Росія є найімовірнішою  країною, що може порушити добровільно  прийняті правила, на яких базується  нова система європейської безпеки.  Це, на думку М. Мандельбаума, може  призвести до:

— «порушення Росією політичної та територіальної цілісності її західних сусідів – України та балтійських держав. Такі порушення вже мають місце на південь від Росії, на Кавказі, - визнавав політолог, - але вони не загрожують Заходу, як це було б у разі подібної поведінки (Росії) на заході»;

— порушення головних європейських договорів по контролю над озброєнням;

— приходу до влади в Москві шовіністичного, ультранаціоналістичного, або неофашистського уряду.  

Позиція М. Мандельбаума  не змінилася, незважаючи на  демонстрацію Росією своїх неоімперських зазіхань. Так, вже після оголошення про прийняття нових членів – Польщі, Чехії та Угорщини в НАТО, Мандельбаум твердив: «Росія може знову почати загрожувати своїм сусідам на Заході, але це лише припущення; протягом же найближчого часу вона лишатиметься для цього надто слабкою. І навіть потім Росія не зможе загрожувати країнам, запрошеним до НАТО, оскільки не має з ними спільного кордону (якщо не рахувати крихітного Калінінградського анклаву). Країни ж, яким може загрожувати Росія – Україна, Естонія, Латвія та Литва – лишилися без запрошення до НАТО.

Лейтмотив міркувань М. Мандельбаума  та його однодумців: не треба  дратувати Росію шляхом експансії  НАТО на Схід, позаяк це підірве  позиції прозахідних, демократично  налаштованих сил в країні, що призведе до переходу влади до яструбів, які утворять новий воєнно-політичний блок у складі країн СНД, котрий загрожуватиме країнам Центральної, а в перспективі – й Західної Європи. Вади таких теоретичних схем одразу впадають у вічі.

Перш за все, вони побудовані на хибних засадах. Так, нерозумно механічно виводити історичні перспективи країни з її історії. Але не менш нерозумно не враховувати історії при прогнозуванні майбутнього Росії, тим паче, що у 1994 році, коли було опубліковано працю М. Маля, тенденції до повернення Москви на шлях імперської політики виявилися з усією чіткістю.

Далі. Ніхто не звинувачує  росіян в генетичній агресивності. Та все ж не слід забувати  про те, як Росія виборювала  свої життєві інтереси шляхом  майже безперервної п’ятисотрічної експансії.

Щодо можливих загроз  Заходу з боку Росії, окреслених  М. Мандельбаумом:

1) твердження, що порушення Росією  політичної та територіальної  цілісності держав, розташованих  «на південь від Росії, на  Кавказі» не загрожують Заходу мимоволі викликають асоціацію з політикою «умиротворення», застосованою керівниками Великої Британії та Франції 1938 року, які заплющили очі на гітлерівську агресію у східному напрямку.

Відносно цілісності  кордонів західних сусідів, зокрема  України, в Москві існує особлива думка, коли йдеться, зокрема, про Крим і Севастополь. У жовтні 1995 року Державна Дума РФ прийняла заяву з приводу «утисків» Російської общини Севастополя. В заяві, зокрема, вказувалося: «…беручи до уваги дії Заходу, вживані проти Російської общини Севастополя, Дума заявила, що не залишить поза увагою подальшу поведінку української влади, відносно Російської общини Севастополя, під час прийняття рішень про ратифікацію договорів з Україною». Ось вона, стратегічна ініціатива Б. Єльцина стосовно країн СНД у дії! Поки що російська експансія в Севастополі відбувається мирними засобами. Наприклад, нинішній лідер РФ Володимир Путін пообіцяв відкрити в цьому місті філію Московського державного університету. «Росії це дасть зміцнення зв’язків зі співвітчизниками на якісно новому рівні, по лінії не тільки військового, але й  громадянського населення півострову», - каже виконавчий директор Чорноморської філії МГУ Володимир Казарін.

2) Росія вже порушувала договір  про звичайні озброєння в Європі. Якщо хтось вважає це жартом, то він має шанси дочекатися і «серйозних порушень».

Запобігти приходу до влади в Москві ультранаціоналістичного уряду шляхом умиротворення тамтешніх яструбів неможливо. Фактично, під тиском тих самих яструбів, нинішній російський уряд трансформувався з демократично-державницького і державницько-націоналістичний. Демократи опинилися поза межами владних структур, втратили свій колишній вплив у суспільстві, їх представництво у законодавчих органах звелося  до мінімуму. Серед самих російських демократів сталися важливі якісні зміни. Більшість з них стали на націонал-державницькі позиції.

Ніякі моралістичні заклики,  ніякі вимоги дотримуватися норм  міжнародного права і прав  людини не зможуть обмежити  неоімперських дій Кремля. І цьому є безліч підтверджень. Так, у грудні 1996 р. Ірландія від імені ЄС звернулась до Росії із закликом вирішити «…проблеми Чорноморського флоту на основі поваги територіальної цілісності і суверенітету України…». З аналогічною вимогою в березні 1997 р. виступила Комісія Конгресу США по безпеці і співробітництву в Європі, констатувавши, що «Конгресмени … висловили занепокоєння претензіями Росії на Севастополь, особливо у зв’язку з відповідальними рішеннями обох палат Федерального Зібрання Росії». Та всі ці заклики світової громадськості і владних структур країн Заходу були марними. Представник Росії в Раді Європи проф. Вішняков вчинив на засіданні цього поважного міждержавного органу справжній скандал, висловивши обурення з приводу того: «чому – де у Криму видають українські паспорти?».

Далі. Незважаючи на висловлену  думку, в тому числі і в  московських засобах масової  інформації про небажаність візитів  мера Москви Ю. Лужкова в Україну,  останній кілька разів приїздив  до Севастополя і щоразу повторював, що це місто – «не тільки місто руської (російської – Авт.) слави, але він є і буде залишатись російським містом».

Більш реалістично оцінювали  ситуацію прихильники іншої точки  зору – прагматичної. Чільний  урядовець у чотирьох останніх  республіканських адміністраціях США – Пітер Родмен виклав цю точку зору з граничною ясністю й стислістю в газеті «Вашингтон Пост» (число за 13 грудня 1994 року): «Дехто здійме лемент, що (поширюючи НАТО на Центральну Європу), ми провели нову лінію розподілу на Європейському континенті. Нісенітниця. Росія вже підводиться на ноги в економічному відношенні. Єдина, пов’язана з суперпотугою потенційна проблема безпеки, що існує в Центральній Європі – це зростання і поширення тіні російської сили, і перед НАТО стоїть завдання створювати противагу. Росія – це стихійна сила, і від цього нікуди не подітись». Цю точку зору поділяв, зокрема, такий визначний фахівець у справах Росії, як Амос Перлмуттер: «…Через десять років після закінчення холодної війни Росія залишається нестабільною і недемократичною державою, в якій панують корумповані барони промисловості, енергетичного сектору та мас-медіа, і в парламенті якої домінує коаліція комуністів та радикал-націоналістів”.

XVII

Час довів вірність  оцінок П. Родмена та А. Перлмуттера. Збулися і деякі з передбачень М. Мандельбаума, зокрема відносно того, що в разі просування НАТО на Схід в Росії посиляться позиції прихильників експансіоністської політики, які прагнутимуть утворити новий воєнно-політичний блок у складі країн СНД.

Вирішальним став 1999 рік. У відповідь на розширення  НАТО та агресію альянсу проти  Югославії Росія вдалася до  рішучих дій. «Першою ластівкою» став блискавичний кидок російських  десантників на Косово в червні минулого року, що сплутав карти натівських стратегів, котрі прагнули витіснити Росію з Балкан. Втім, як виявилося трохи згодом, косівська операція була лише ланкою в ланцюгу  детально розроблених комплексних заходів Кремля.

Так, у своєму інтерв’ю  «Независимой газете» колишній прем’єр-міністр Росії (травень – серпень 1999 року) Сергій Степашин розвіяв пропагандивний туман офіційних заяв про те, що друга чеченська війна стала «відповіддю на дії міжнародного тероризму» та на «акти агресії проти Росії». Він прямо заявив, що вже в березні було прийняте рішення про завоювання Чечні. «Я готувався до активної інтервенції, ми планували опинитися на північ від Тереку в серпні – вересні. С. Степашин підкреслив, що «це трапилося би, якби навіть і не було вибухів у Москві». За словами колишнього прем’єра, Володимир Путін, який тоді очолював ФСБ, володів цією інформацією. С. Степашин висловив також і критичні міркування щодо нинішньої чеченської операції: «Я би двічі подумав, перш ніж форсувати Терек і просуватися на південь…, бліцкриг не вийшов, і ми зштовхнулися з партизанською війною». Може ці роздуми і стали головною причиною усунення з посади С. Степашина і заміни його беззастережним прихильником рішучих дій у Чечні – В. Путіним. «… Коли Степашин готував воєнну операцію, метою якої було утворення санітарного кордону навколо Чечні, деякі кола в Кремлі та радники Єльцина вже готувалися до тотальної війни», - писала з цього приводу 26 січня цього року французька газета «Le Monde». Часопис висловлює також думку про існування змови між російськими властями й бойовиками Шаміля Басаєва, рейд котрого в Дагестан послугував приводом для ескалації воєнних дій Росії на Північному Кавказі. Крім того, газета піддає сумніву офіційну російську версію про те, що терористичні акти минулої осені були здійснені чеченцями і схиляється до того, що ті диверсії були організовані російськими спецслужбами.

Що ж стосується утворення  нового воєнного блоку в складі  країн СНД, то його підвалини  вже закладено у вигляді Союзної  держави Росії та Білорусі. Ось  деякі геостратегічні аспекти Союзного договору:

- Зовнішнім кордоном Союзної  держави є кордони держав-учасниць  з іншими державами або просторова  межа дії державних суверенітетів  держав учасниць (стаття 3 договору).

До виключного відання Союзної держави відносяться:

- розробка та розміщення спільного оборонного замовлення, забезпечення на його основі поставок і реалізації озброєнь і військової техніки збройних сил держав-учасниць;

- міжнародна діяльність і міжнародні договори Союзної держави; 

- функціонування регіонального угруповання військ;

- прикордонна політика Союзної держави (стаття 17);

До спільного відання Союзної держави відноситься:

- спільна оборонна політика, координація діяльності в галузі військового будівництва, розвиток збройних сил держав – учасниць, спільне використання військової інфраструктури та прийняття інших заходів для підтримки обороноздатності Союзної держави;

- взаємодія в міжнародному співробітництві з воєнних і прикордонних питань, включаючи реалізацію укладених державами – учасницями міжнародних договорів з питань скорочення сокращения збройних сил та обмеження озброєнь (стаття 18).

Таким чином, Росія за рахунок Білорусі відсунула власний кордон на захід  і міцно впрягла останню в  свою воєнну колісницю. Маневр не новий. Достатньо згадати, як перед другою світовою війною Сталін зміцнив геостратегічне положення СРСР шляхом приєднання Західної України та Західної Білорусі.

XVIII

Протягом грудня 1999 –  січня 2000 року в РФ відбулися  події, які дають можливість констатувати консолідацію російської нації  на націонал-патріотичних засадах.

По-перше, на  парламентських виборах 19 грудня  вагомого успіху добилася пропрезидентська  партія «Единство». Вона зовсім  небагато поступилася КПРФ і негайно уклала з останньою фактичний союз, посприявши комуністу Геннадію Селезньову стати спікером Держдуми. «Результати виборів стали вотумом довіри воєнній кампанії в Чечні»,- коментувала події англійська газета «The Times».

По-друге, найвища державна влада перейшла від хворобливого Бориса Єльцина до сповненого енергії розвідника-каратіста Володимира Путіна. «Росія знайшла в особі Путіна того сильного лідера, якого шукала», - торжествувала «Российская газета». «Володимир Путін сповнений рішучості довести боротьбу з терористами в Чечні до кінця. Це відповідає не тільки національним інтересам Росії, але й життєвим інтересам населення самої Чечні, відданого на відкуп ватажкам озброєних банд», - зазначав російський офіціоз.

Новий російський  лідер одразу ж окреслив ідеологічні обриси своєї внутрішньої та зовнішньої політики. В своїй програмній статті «Росія на рубежі тисячоліття» він, визначаючи «опірні точки консолідації російського суспільства», «традиційні цінності росіян», пише:

«Патріотизм.  Це слово іноді використовується в іронічному, або навіть лайливому сенсі. Однак для більшості росіян воно зберегло своє первісне, повністю позитивне  значення. Це почуття гордості своєю Вітчизною, її історією та здійсненнями. Це прагнення зробити свою країну красивішою, заможнішою, щасливішою… Це джерело мужності, стійкості, сили народу. Втративши патріотизм, пов’язану з ним національну гордість і гідність, ми загубимо себе як народ, спроможний на великі звершення.

Державність.  Росія була й буде залишатися  великою країною. Це обумовлено невід’ємними характеристиками її геополітичного, економічного, культурного існування. Вони визначали умогляди росіян протягом усієї історії Росії». Отже, знову мрії про велике історичне минуле…

По-третє, в  січні була оприлюднена Концепція  національної безпеки Російської Федерації, котру можна кваліфікувати як наступальну зовнішньополітичну доктрину. Стрижнем нової російської доктрини стала можливість застосування ядерної зброї «у випадку необхідності відсічі збройної агресії, якщо всі інші заходи вирішення кризової ситуації вичерпані або виявилися неефективними».

В розвиток  і доповнення концепції на  розширеному засіданні Ради безпеки  РФ 7 лютого було розглянуто й  схвалено проект воєнної доктрини  Росії, яка вступить у силу  орієнтовно в березні. В проекті чітко зафіксовано, що Росія може застосувати ядерну зброю «у відповідь на широкомасштабну агресію із застосуванням звичайної зброї в критичних ситуаціях для національної безпеки Російської Федерації та її союзників».

«У порівнянні  з нині діючими документами серйозно змінився підхід до використання ядерного щита, який у певному сенсі перетворюється на ядерний меч», - коментувала 8 лютого поточного року зміст нової доктрини «Независимая газета».

Однією  з найбільш промовистих характеристик нових зовнішньополітичних документів РФ є введення терміна «воєнна безпека» замість «оборонна». Така заміна означає не тільки посилення агресивності Росії на міжнародній арені, але й віднесення до загроз безпеці країни поряд з «ворогами зовнішніми» ще й «внутрішніх». Згідно з логікою кремлівських словотворців російська воєнна машина має сьогодні протистояти замахам на конституційний лад, спробам дезорганізувати органи влади, організованій злочинності й тероризму тощо (див. інтерв’ю першого заступника начальника Генштабу ЗС РФ генерала-полковника Валерія Манілова; «Независимая газета», 23.10.1999 г.).  Тим самим зроблено ще один крок до перетворення Росії на військово-поліцейську, даруйте, нацбезпеко-міліцейську державу. 

XIX

У світі нову зовнішньополітичну доктрину Росії назвали «доктриною Путіна». Проте це, якоюсь мірою, несправедливо по відношенню до Б. Єльцина. Адже саме він під час свого перебування в Китаї заявив 9 грудня минулого року: «Білл Клінтон вчора дозволив собі натиснути на Росію. Він, вочевидь, на секунду, на хвилину, на півхвилини  забув, що таке Росія, що Росія володіє повним арсеналом ядерної зброї, і тому вирішив пограти м’язами». Саме цю заяву й слід розглядати як першу «обкатку» сучасної доктрини Москви. Крім того, варто згадати, що і концепція, затверджена Указом Б. Єльцина від 17 грудня 1997 року передбачала застосування ядерної зброї, «якщо внаслідок розв’язування збройної агресії виникає загроза самому існуванню Російської Федерації як незалежної суверенної держави».

Щодо В. Путіна, то він підхопив естафету з ослаблених рук свого попередника  і довів до кінця розпочату  тим справу, оформивши погрози  Б. Єльцина й громадську думку Росії в чіткі документи. І  абсолютно правий експерт в  галузі російських та американських ядерних сил з Брукінгського інституту (Вашингтон) Брюс Блер, схарактеризувавши ці документи як «кодифікацію того, що в дійсності вже добре зцементувалося в психології росіян, принаймні в психології тих, хто відповідає за безпеку».

Головні  цілі путінської доктрини це – переглянути й упорядкувати  відносини зі Сполученими Штатами  й Заходом в цілому, а також  колишніми республіками СРСР, і,  нарешті, відновити імідж великої  країни як усередині Росії,  так і в світовому масштабі.

Нова концепція національної безпеки значно жорсткіша від попередньої. Насамперед, Росія змінила свою позицію по відношенню до Заходу. Так, в новому документі жодного разу не зустрічається термін «партнерство», яким оперували автори концепції 1997 року. Натомість, вживається більш нейтральний термін – «співробітництво».

Особлива увага  приділяється країнам СНД. Якщо  в попередньому документі як  загроза національній безпеці  Росії кваліфікувалася «загроза  виникнення або загострення в  державах – учасницях Співдружності Незалежних Держав політичних, етнічних, економічних криз, здатних загальмувати чи зруйнувати процес інтеграції», то в нинішній концепції йдеться вже про «виникнення та ескалацію конфліктів поблизу державного кордону Російської Федерації та зовнішніх кордонах держав – учасниць Співдружності Незалежних Держав». Як пряма загроза Росії розглядається «послаблення інтеграційних процесів» у СНД. А одним з основних завдань РФ у прикордонній сфері проголошується «здійснення колективних заходів по забезпеченню безпеки прикордонного простору держав – учасниць Співдружності Незалежних Держав». Таким чином, Росія включила в безпосередню зону своєї безпеки всю територію СНД, навіть не питаючи згоди на це її членів.

Аналізуючи  імовірність застосування Росією ядерної зброї, один з провідних американських аналітично-розвідувальних центрів «Stratfor» зазначає: «Це – причина для занепокоєння для всіх країн, що межують з Росією. Доки рівняння безпеки вирішується в звичайних озброєннях, Захід може допомогти сусіднім націям від Балтійського моря до Середньої Азії, що являє собою серйозну проблему для Росії. Коли ж до рівняння вводиться ядерна зброя, це призводить до зовсім інших наслідків». «Готовність Росії використати тактичну ядерну зброю для того, щоб зруйнувати шляхи постачання в Чечню, не можна скидати з рахунку. Зробивши це, росіяни видозмінять війну, поставивши під загрозу не свою територіальну цілісність, а безпеку Грузії», - роблять висновок аналітики зі «Stratfor»-а.

Звичайно, В. Путін не буде кидати ядерні бомби наліво й направо аби «за кордоном тремтіли». Проте ядерна рушниця вже винесена на авансцену зовнішньої політики Москви, російська громадськість схвалила перший акт кремлівської нуклеарної вистави, і боронь, Боже, щоб ця вистава сягнула своєї розв’язки згідно із законами театрального мистецтва, окресленими великим Чеховим.

XX

Виступаючи 21 січня цього року з лекцією  в Оксфордському університеті, перший  заступник держсекретаря США Строуб  Телботт, відомий як знавець Росії, застеріг, що чеченський конфлікт розпалює найгірші аспекти російського націоналізму, що загрожує відкинути Росію назад на тоталітарний шлях радянської ери.
«Те, що ми бачимо, є жахливою згадкою про те, як важко Росії покінчити зі своїм минулим»,- підкреслив він. Можна посперечатися з С. Телботтом з приводу причин і наслідків войовничого націоналізму та війни: вони тісно взаємопов’язані й стимулюють розвиток один одного. І все ж таки, радше перший породжує другу, ніж навпаки. Саме зростання російського націонал-шовінізму призвело до другого видання чеченської війни, котра, в свою чергу, підняла його на новий щабель. Але в чому правий С. Телботт, так це в поверненні Росії до її націонал-шовіністичного минулого.

І ще одне  зауваження з приводу лекції першого заступника держсекретаря США: я б не обмежував хронологічні рамки російського «повернення» радянськими часами. Насправді, ми стаємо свідками необмеженого в часі занурення Росії в своє великодержавницьке минуле.

Одна з  найбільш об’єктивних, як на мене, західних газет – лондонська «Financial Times» (число за 15 січня поточного року) цілком обґрунтовано пише про те, що пропутінська партія «Единство» обрала як свою рольову модель російського царя Олександра ІІІ. «Олександр ІІІ був сповнений рішучості відновити законність і порядок і провів низку контрреформ під прапором православ’я, народності й самодержавства (нагадаю, що цей прапор було піднесено ще на початку 30-х років ХІХ століття міністром освіти С. С. Уваровим. – О. Д.). Він брутально придушив революційний рух, зміцнив бюрократію та судову систему й допоміг залучити величезні іноземні інвестиції, які стали паливом економічної експансії Росії кінця 19 століття. Неважко зрозуміти привабливість такої людини для сучасної генерації російських політиків, які стомилися від «беззаконня», що асоціюється з ліберальними реформами Бориса Єльцина й принизливим економічним і міжнародним падінням», - зазначає газета.

Нинішню одержимість  росіян Олександром ІІІ «Financial Times» справедливо пов’язує з фільмом Нікіти Міхалкова «Сибірський цирульник», в якому харизматичний актор і режисер зіграв роль могутнього царя. Як тут не згадати помпезні радянські фільми про Петра Великого та Івана Грозного, головним політичним режисером яких був Сталін!

Теперішня московська  режисура висуває на порядок  денний націонал-державницьке гасло  Олександра ІІІ: «Ми не  можемо мати ніякої іншої політики, крім чисто російської й національної!». «Патріотизм! Державність!», - блискавично   відгукується В. Путін.

Що ж стосується тези  С. Телботта про повернення  в радянську еру, то тут він  має рацію: ніколи туга за  Сталіним після його смерті  не була такою виразною й  загальною, навіть, всеросійською,  як у день його 120-річчя.

Немає нічого дивного, що підготовку до знаменної дати розпочали російські шовіністи. 3 листопада минулого року ультрапатріотична газета Олександра Проханова «Завтра» (спадкоємиця «славнозвісного» «Дня») опублікувала статтю під назвою «Містичний сталінізм», в якій можна було, зокрема, прочитати таке: «…Сталін розчинив створену навколо нього чорну оболонку й повернувся в тонкий, ефірний простір Росії. Сьогодні на нього знов чекають…Він знов несе в собі найпотужніший заряд вогневої, державницької ідеї, що не може зникнути».

Вельми промовисто те, що проханівський клич підхопила вся російська преса, незалежно від її політичної орієнтації. «Сталін – це наше все», - проголосив головний редактор «Независимой газеты» Віктор Третьяков. І пояснив: «Освічений чекіст Володимир Путін, освічений жорсткий реформатор Анатолій Чубайс, освічений олігарх Борис Березовський – ось три обличчя Сталіна сьогодні. Сталіна як квінтесенції російського прагматизму й квінтесенції російського реформаторства, жорсткого, нелюдського, насильницького».

«Российская газета» опублікувала главу з книжки Роя та Жореса Мєдвєдєвих «Сталін та атомна бомба», «Комсомольская правда» - інтерв’ю зі сталінознавцем Вадимом Кожиновим… Втім, на цьому сучасна сталініана не скінчилася. Російські ЗМІ продовжують тему. І хоча статті в пресі не завжди позитивні, складається враження, що якась невідома рука «розкручує» громадський інтерес до вождя – «палкого російського патріота» й державника, поволі привчає людей до думки «Путін – це Сталін сьогодні», й це не так вже й погано, оскільки, мовляв, історична обстановка потребує сильного й авторитетного вождя.

Як би там не було, якщо вірити опитам громадської  думки, то їх динаміка вказує  на поступове зростання позитивного  відношення до Сталіна. Згідно  з одним з останніх таких опитів, сьогодні кількість росіян, які схвалюють його діяльність, зрівнялася з кількістю тих, що засуджують (див. «Известия», 21 грудня 1999року). Водночас, 72 відсотки росіян за даними Всеросійського центру дослідження громадської думки вважають, що найважливішим для країни є громадський порядок, «навіть якщо досягнення цього порядку означає обмеження деяких громадянських свобод і піддає ризику демократичні принципи».

Коло замкнулося. Туга  за великодержавницьким минулим  перемогла слабкі й чужорідні  паростки демократії.

*   *   *

Відродження геополітичних амбіцій економічно слабкої Росії може призвести  до двох наслідків:  

1) у разі економічної  стабілізації та вмілого використання мирних засобів тиску на сусідів  можлива часткова, більш-менш тривала реставрація імперії (як це траплялося, наприклад у тих же Римській та Візантійській імперіях). Так, Росія вже підпорядкувала своїм геополітичним інтересам Білорусь, змусивши її відмовитися від прийнятої наприкінці 1992 року воєнної доктрини, яка проголошувала нейтралітет як один з головних принципів міжнародних відносин країни.  З точки зору імперських інтересів це можна віднести в актив нинішньої центристсько-державницької адміністрації РФ.  

2) якщо нинішнє чи майбутнє керівництво Росії не впорається з економікою, це зміцнить позиції шовіністичних сил, котрі спробують повернути велич країни мілітарними методами. Така тенденція також вималювалася досить чітко (Чечня, Таджикистан). У разі її посилення найближчим часом Росію очікують десятки виснажливих конфліктів, які відберуть колосальні матеріальні та людські ресурси, приведуть до нових принижень «національної гордості великоросів». У цьому випадку неминуче посилення відцентрових тенденцій в самій Росії, її дроблення на окремі регіони, об'єднані лише назвою на кшталт «Союз независимых российских государств». По якому з цих двох сценаріїв будуть розвиватися події покаже лише час. Але якби там не було, Україні треба бути готовою до обох варіантів, враховувати імперські амбіції Росії, які проявляються протягом століть, і, судячи з усього не вщухатимуть ще тривалий час. «Фундаментальна проблема в українсько-російських відносинах - це не Крим, базування Чорноморського флоту, подвійне громадянство, залежність України від російської нафти і газу... Натомість це тривала нездатність Росії змиритися з самою ідеєю незалежної України, що має свої корені в історичних відносинах між Росією та Україною і окреслюється впродовж кількох століть. Протягом останнього часу, ці відносини, як їх багато хто розуміє в Москві, базуються на засновку, що Україна, за винятком, можливо її західних регіонів, є історичною складовою частиною Росії не тільки в територіальному, але й у культурному, мовному й духовному сенсі... у політичній та культурній еліті, а також серед широкого загалу поширене переконання, що незалежна Україна це ..."історична помилка"... Багато російських   політиків та інтелектуалів, котрих кваліфікують як демократів... виявляють незвичайну неспроможність уявити собі Україну поза обіймами Росії», - говорив у своїй доповіді на міжнародній конференції «Відносини США з Росією, Україною і Східною Європою» (Стамбул, 24 серпня – 1 вересня 1995 року) відомий аналітик з «Ренд корпорейшн» Роман Сольчаник. Так, питання Криму, ЧФ та енергоносіїв можна вирішити шляхом компромісів на переговорах. Але подолання Росією імперського синдрому стосовно України - справа нелегка.

Останнім часом Росія  не шкодує зусиль, щоб звинуватити  Україну в «незаконному» співробітництві  з НАТО. Нашій країні інкримінують  і захід з дружнім візитом в Севастополь двох військових кораблів Великої Британії, і проведення щорічних маневрів ВМС України та ВМС США «Сі бріз», і навчання на Яворівському полігоні за участю військових з кількох країн. На думку недалекої від правлячих кіл преси у цей спосіб «Київ порушує статті «Великого договору» з Москвою («Независимая газета», 4 грудня 1999року).

А хіба  Росія не підписувала з НАТО  документа, аналогічного тому, що  його уклала Україна, до того  ж на кілька днів пізніше  від своєї північної сусідки? Хіба в російські порти не заходять з дружніми візитами військові кораблі країн Північноатлантичного альянсу? Хіба Росія не проводить спільних маневрів за участю представників інших країн? Якщо це не так, то нехай жбурнуть в автора цих рядків хоч все каміння «білокам’яної», включно з її Кремлем. Принаймні, буде, що збирати.

А може  подібні звинувачення є пропагандивною  «артпідготовкою» майбутнього  «захисту національної безпеки  Росії» на «зовнішньому кордоні  СНД», тобто на теренах України?

У такому разі постає питання: а скільки часу в нас залишилося, щоб підготуватися до зустрічі московських «захисників»?

В цій  статті вже йшлося про те, що між послабленням Росії та  відродженням її агресивності минало в середньому двадцять років. А ось останні прогнозові підрахунки російських політологів – завідувача сектором геостратегічних проблем Інституту світової економіки та міжнародних відносин Російської академії наук С. Ю. Казеннова та віце-президента Інституту національної безпеки та стратегічних досліджень В. М. Кумачова. «Початок відродження Росії ми відносимо до 2010 – 2015 років. До цього часу повинна сформуватися національно-державницька ідеологія при пріоритеті моральних цінностей (православ’я самодержавства, народності? – О. Д.). Будуть у значній мірі адаптовані на російському ґрунті найновіші досягнення науково-технічної революції. Буде в загальних рисах подолана системна криза, відновлена воєнна потуга, сформовані СПРАВЖНІ (ИСТИННЫЕ) еліти країни. Як бачимо, і російські фахівці призначають «відродження» їх країни через 20 – 25 років після її занепаду на початку 90-х років ХХ століття. Отже, якщо вірити аналізу автора цих рядків та теоретичним викладкам московських науковців, до відновлення російської воєнної потуги залишилося не так вже й багато часу. На початку нинішнього року В. Путін зробив рішучий крок в цьому напрямі, оголосивши про 50-відсоткове збільшення асигнувань на озброєння.

І все ж будемо сподіватися, що Москва в третьому тисячолітті подолає імперський синдром, який загострився останніми роками, та відкине рештки своїх марнославних претензій на роль «третього Риму». Нехай Москва залишається сама собою – першою Москвою, а не «третім Римом». Від цього багато в чому залежатиме мир, спокій та добробут самої Росії та її сусідів.

1997 – лютий 2000 р.