Створено: 14 січня 2015 Автор: Сергій Павленко

Інтерв'ю з відомим українським істориком Тарасом Чухлібом.

— Тарасе Васильовичу, у щойно виданій книзі, присвяченій історії Донеччини та Луганщини, ви стверджуєте, що ці малозаселені степовими кочівниками землі першими почали освоювати українські козаки та селяни. Утім московські царі посилали сюди своїх осадників. Через те росіяни вважають її своєю?

— Територія сучасних Донецької та Луганської областей Української держави здавна культурно, політично й економічно належала до українського простору. Адже протягом XVІ—XVІІ сторіч наші козаки здобули цю землю у боротьбі з кочовими народами Великого Степу, у військових сутичках з турецькими яничарами, московськими осадниками та донськими козаками. Заснування на Дикому Полі військово-господарських поселень українського козацтва пов’язане з відпливом сюди населення з Чернігово-Сіверщини внаслідок московсько-литовської війни 1500—1503 років.Історичні джерела переконливо свідчать: тоді в пониззі Дніпра воювали київські, черкаські та чернігівські козаки, певна частина яких відходила до району річок Кальміусу й Сіверського Дінця.

Зокрема, у 1546 році очевидець повідомляв: на Середньому Подінців’ї «у Святых Гор и выше и ниже, позаводили в лесах ... зимовища для своих кошей. Тут строили казаки и струги ... Черкасы севрюки (тобто українці. — Авт.) стали расставлять по Северскому Донцу зимовища своих товариств и таким образом завели в поперек страшного Поля дозорную цепь от крымцев».
Отже, понад 500 літ тому українське козацтво проторувало шлях до Кальміусу, Міусу, Сіверського Дінця, Лугані та Дону! У війнах і військових сутичках українці зуміли колонізувати велику територію Дніпрово-Донського межиріччя, яке тоді називали Диким Полем. Ані протидія Кримського ханства, ані сторожі «государевих людей» Московського царства, ані яничари Османської імперії не відлякали наших мужніх пращурів від боротьби за цю землю. За допомогою «меча і плуга» вони заснували тут самобутні адміністративно-територіальні структури — Кальміуську, Єланецьку та Барвінківську паланки Війська Запорозького Низового. Кордони Запорозької Січі сягали Дону включно з великою частиною сучасної Ростовської області Росії. Однак, на жаль, сьогодні українське суспільство мало знає про це.

— Коли почалася масова українська колонізація Донбаського краю?

— Від гетьманування Б. Хмельницького, з середини XVІІ сторіччя, більша територія сучасного Донбасу входила до Української козацької держави. Про це в одному з документів свідчили самі запорозькі козаки: «Якими землями і угіддями Військо Запорозьке з давніх часів наділене як у написаному універсалі його, гетьмана Хмельницького ... від Дніпра річкою Самарою, Вовчими Водами, Бердою, Калчиком і Кальміусом та іншими впадаючими в них річками і косами і балками і всякими угіддями, що належать до тих річок». По суті, саме тоді разом із заселенням великої території Слобідської України (нині — Сумська, Харківська і частина Луганської обл.) почалася масова колонізація нашими пращурами земель Донбаського регіону.
Нині на місці українських козацьких поселень Олександрівка та Крутогорівка стоїть мільйонне місто Донецьк, колишні зимівники Кам’яний Брід, Красний Яр та хутір Вергунка дали поштовх виникненню згодом міста Луганська, козацький зимівник Лисичий Байрак дав назву сучасному Лисичанську Луганської області, на місці старовинної козацької фортеці Домаха (інша назва — Кальміуська Слобода) постав Маріуполь, а українське козацьке містечко Тор сприяло виникненню на його основі великого промислового міста Слов’янська.
Окрім того, українцями засновано багато населених пунктів у межах колишнього Дикого Поля, серед яких такі великі міста на Луганщині, як Зимогір’я (з 1640-х рр. — Черкаський Брід), Кремінна (з 1679-го — Новоглухів), Ровеньки (з 1710-х рр. — Ровенецька Слобода), Сватове (з 1660-х рр. — Сватова Лучка) та Старобільськ (з 1686-го — Стара Біла), Суходільськ (з 1690-х рр. — Дуванне), а в Донецькій області — Авдіївка
(з 1740-х рр.), Артемівськ (з 1703-го — Бахмут), Горлівка (з 1710-х рр. — слободи Зайцівка і Микитівка), Дружківка (з 1750-х рр.), Красний Лиман (з 1667-го — Лиман), Красногорівка (з 1690-х — слободи Пеньківка та Софіївка), Макіївка (з 1690-го — зимівник Ясинівка), Мар’їнка (з 1840-х рр.), Миколаївка (з 1720-х рр.), Селидове (з 1780-х — слобода Селидівка) та Сіверськ (з 1680-х — Старий Млин, з 1768-го — Радивонівка) та інші.
Тож можна стверджувати, що сторожові пункти, пікети («бекети»), караули, зимівники та хутори запорозьких козаків, а також слободи та «займанщини» селян з «великої» України стали основою для утворення тут українських поселень — сіл, селищ, містечок і міст, які у переважній більшості існують донині у межах Донецької та Луганської областей.


Гетьманщина


— Яка роль гетьманів Запорожжя у заснуванні поселень сходу і півдня України?

— Дуже велика. Ще під час Азовських походів через Донецький степ на чолі з Дмитром Байдою-Вишневецьким у 1559—1560 роках та Астраханського походу 1569—1570 років на чолі з Михайлом Вишневецьким після повернення військ додому багато козаків залишилися тут на «постійне місце проживання». Наприкінці XVІ сторіччя у межах річок Сіверський Донець та Кальміус активно діяв загін запорозького отамана Матвія Федоренка. У 1626 році запорозький отаман Шафран розповідав, що його козаки «Олексей с товарищи, сказывали, как они с Дону поехали и перевезлись через речку Аксай, которая пришла с Поля и пала в Тузлу, а Тузла — в Дон, под казачьи городки ... пошли вверх по Тузлу ... и пришли на Кальмиус». Багато козаків залишалися у цих краях після походів на Азов гетьмана Івана Сулими у 1633—1634 роках.
Як засвідчував ще один цікавий документ, навесні 1638 року у відвойованій турецькій фортеці Азов близько
10 тисяч українських козаків хотіли «стати особо і жити особо». У заснованих українцями в межах колишнього Дикого Поля населених пунктах встановлювалася козацька влада на чолі зі «старшими отаманами». Так, у 1640-х роках у містечку Тор (суч. Слов’янськ) отаманував Семен Забузький, про що свідчить один з його листів. У цих місцях знаходили собі місце не лише козаки, а й селяни, що утікали сюди з Центральної, Північної і навіть Західної України.
З початком повстання Хмельницького прикордонні полковники Гетьманщини та кошові отамани Запорозької Січі намагалися опанувати стихійну українську народну колонізацію межиріччя Дніпра та Дону. Гетьманський та кошовий уряди проводили політику протидії освоєнню Московським царством частини території Дикого Поля. Підрозділи українського козацтва постійно діяли у районі р. Сіверський Донець. Значний внесок в освоєння «дикого» краю зробив у цей час Іван Сірко.
Історикам також відомо, що протягом 1687—1708 років гетьман Мазепа організовував військові сторожі у Дніпрово-Донському межиріччі. Вже у 1690 році на річках Міус, Берди і Кальміус перебували українські «ватажні люди», які були послані туди гетьманом для протидії кримським і азовським татарам.
Отже, з XVІІ сторіччя землі Донеччини та великої частини Луганщини опинилися під владою Війська Запорозького Низового, яке підпорядковувалося Гетьманщині — Українській козацькій державі.


Нежиттєздатна Новоросія


— Чи справедливо називати донбасько-луганські території Новоросією?

— У такому разі, з огляду на багатовікову історію, їх можна називати ще Скіфією, Хозарією, Половеччиною, Золотою Ордою, Кримом чи якось інакше. Довгий час Донбасько-Луганський регіон означувався ще і як Дике Поле. Може,  повернемо цю назву? Зрештою, турецькі султани володіли цією територією значно довше, ніж російські царі. Утім уже у XVІІІ сторіччі тут остаточно встановлюються військово-політичні інститути Української козацької держави.
Сам термін «Новоросія» було привнесено у Східну та Південну Україну ззовні та, зважаючи на своє кабінетне походження, він виявився нежиттєздатним. Його не сприймало місцеве населення. Цей термін не витримав випробування часом навіть у багатоетнічній Російській імперії, яка, знищивши Запорозьку Січ у 1775 році, намагалася стерти з пам’яті присутність українців на цих землях. Протягом усього ХІХ та початку XX сторіч (включно до голодомору 1932-33 років) український етнос становив переважну більшість у межах Донеччини та Луганщини.
Перш ніж уживати термін «Новоросія», політичній еліті Росії треба замислитись: а який стосунок має сучасна Росія до середньовічної держави Русь? Жодного! Навіть якщо брати сумнівний генеалогічний зв’язок між Рюриковичами, що княжили в Києві, та російськими царями (на чому наголошують підручники з історії Росії), то він перервався вже зі смертю царя Федора у 1598 році. Власне, Росія як держава бере свій початок не з давнього Києва, а з Великого князівства Московського, що протягом сторіч було «улусом» Золотої Орди. До кінця XVІІ століття московські царі сплачували данину кримським ханам як спадкоємцям трону Чингізидів. То що,  називатимемо Росію новітньою Ордою?


Каральні акції Росії


— Російська армія нині повторює досвід 1708—1709 років карателів Петра І?

— Історія свідчить, як російські війська у ході повстання Мазепи проти Москви вирізали вщент гетьманську столицю Батурин разом із жінками й дітьми, жорстоко розправилися з повсталими козаками Запорозької Січі. Очевидець розгрому Січі росіянами запорожець Стефаненко свідчив: «учинилось у нас в Січі те, що на ... московській присязі, товариству нашому голови обдирали, шиї на плахах рубали, вішали та інші тиранські смерті задавали і робили те, чого і в поганстві за древніх мучителів не водилось — мертвих із гробів ... відкопували, голови їм відсікали, шкури лупили і вішали».
Менш відомо, як росіяни придушували у 1707—1708 роках повстання «донецького» козацтва отамана Кіндрата Булавіна. Зокрема, воно поширювалося на Бахмут (Артемівськ) і Тор (Слов’янськ). Як свідчив командувач каральних військ князь В. Долгорукий, тоді було «побито и повешено» 28 тисяч(!) місцевого люду.
Можна згадати і про масові антиросійські виступи населення Острогозького полку (тепер це — землі північно-східної Луганщини та Воронезької обл. РФ) у 1670 —1671 роках. Велике збройне повстання проти імперської влади Росії відбувалося на території Донецького пікінерного полку протягом 1769—1770 років, яке також було потоплено у крові військових поселенців Донеччини та їхніх родин. Як бачимо, традиції московсько-російської кровожерливості щодо українців мають глибоке історичне коріння...

— Наслідки голодомору, російських робітничих переселень — це багаторічна окупація, яка тепер дає про себе знати на Донбасі. Багато хто вважає, що треба цьому «русскому миру» залишитися у світі його цінностей.

— Звичайно, протягом ХХ сторіччя етнічна структура Донбаського краю значно змінилася на користь людей, які усвідомлювали себе «русскімі», «совецкімі» чи «донєцкімі». Для них усе українське — мова, культура, історія, з огляду на ксенофобську політику центральної влади СРСР, було завжди неприйнятним. Замість того, щоб покаятися перед українським народом за репресії та голодомор 1932-33 років, уряд Російської Федерації (а вона є правонаступницею СРСР) і сьогодні продовжує людиноненависницьку політику.
Вони, за допомогою сучасних телекомунікацій та інтернет-простору оманою та силою насаджують колишні імперські міфи серед населення не тільки Донбасу, а й усієї України. На жаль, ми й тепер продовжуємо дивитися російську кіно- й телепродукцію, де всіляко принижується усе, пов’язане з Україною, насаджується російська шовіністична версія минулого.
Думаю, якщо про належність Донбасу до України свідчить сама Історія, то Господь Бог допоможе нашому народу обстояти свою незалежність і територіальну цілісність як спадкоємцеві славних козацьких традицій. Адже українці завжди вміли добре воювати...

 
бесіду вів Сергій Павленко
оригінал опубліковано тут.
Донеччина та Луганщина - козацькі землі України