«Рвали душу мою
два Володьки в бою
і обидва, як я, кароокі,
і в обох ще незнаний,
невиданий хист, —
рвали душу мою
комунар і націоналіст».
В. Сосюра. «Два Володьки» (1930).
У книжці «Феномен доби» Василь Стус простежив творчу еволюцію Павла Тичини, «генія, примушеного бути пігмеєм, блазнем при дворі кривавого короля». «Тичина фізично живий, умер духовно, але був приневолений до існування... по той бік самого себе», — писав Стус.
Сотні українських письменників впали жертвами сталінської національної політики. Тичина розплатився за право жити своїм генієм. Але й іншим довелося сплатити по рахунках тоталітаризму — відповідно до таланту й популярності.
На лезі бритви
З перших років радянської влади українська творча інтелігенція відчула «батьківське піклування» партії більшовиків. Партія суворо стежила, щоб «вихованці» не збилися зі шляху в світле майбуття. Будь-який крок уліво-вправо розцінювався як відхід від «генеральної лінії», що незабаром для інтелігенції перетворилася на лезо бритви. Пройти по ньому спромоглися не всі: якщо в 1930 році в Україні друкувалися 259 письменників, то в 1938-му — лише 36. Більшість опальних літераторів репресували.
Найкмітливіші одразу второпали напрям тієї «генеральної лінії» Кремля і заходилися вносити необхідні корективи у свою творчість. Інші просто зламалися. Промовисті характеристики «прозріння» провідних українських письменників дає друге, «сталінське» видання «Большой Советской Энциклопедии». Приміром, у М. Рильського, згідно з «БСЭ», на початку 30-х років стався «різкий перелом у творчості». Звісно, «під впливом успіхів соціалістичного будівництва».
«Різко переламався» Максим Тадейович після того, як у 1931 році партія надала йому змогу близько року розмірковувати над своїми творчими критеріями в Лук’янівській в’язниці. Там майбутнього класика осяяло, і він, натхненний «дідусем Лук’яном», написав проникливий вірш про Сталіна, який сподобався вождеві, що і врятувало автора від Соловків. Рятівним для автора став вірш Миколи Бажана «Людина стоїть в зореноснім Кремлі» (1932). А Павло Тичина прямо в редакції газети «Комуніст» створив свій фатальний шедевр «Партія веде». Передрук цього твору газетою «Правда» 21 листопада 1933 року означав ніби посвідчення про право на життя. При цьому партія назавжди вивела геніального творця з поезії.
Останнім у цьому ряду став В. Сосюра: його «Сталін» з’явився тільки в 1937 році. Він, як і більшість тодішнього письменства, створював шедеври соцреалізму — поеми «Дніпрельстан» і «ДПУ» (обидві 1928 року), але при цьому залишався ліриком №1 в Україні.
Багатонаціональний український націоналіст
У 1929 році Сосюра починає роботу над поемою «Мазепа», що за критеріями ленінсько-сталінської національної політики не може бути охарактеризована інакше як націоналістична. Поет працював над нею понад 30 літ, без надії на те, що вона колись побачить світ. Тепер цей твір посів місце на полиці української класики. Наступного року Сосюра пише поему «Два Володьки», у якій прямо зараховує себе до націоналістів. Поему заборонили, але ті, кому треба було, добре її запам’ятали. Створюючи кон’юнктурні одноденки, Сосюра, проте, залишався самим собою. Але змушене роздвоєння особистості важко позначалося на психічному здоров’ї поета. Він зізнавався, що «з собою на герці я виснажував марно всі сили».
На відміну від багатьох побратимів по перу, Сосюра щиро вірив у комуністичні ідеали. У моєму сімейному архіві зберігся його лист, адресований батькові. Цей лист 1942 року писався в стані крайнього нервового збудження. Володимир Миколайович скаржився, що його пригноблює українське літературне керівництво на чолі з Олександром Корнійчуком. Лист починався з констатації: «Я член РКП(б) з 1920 року». І це Сосюра вважав украй важливим. Навряд чи він лукавив з батьком: вони були друзями й однодумцями, тими, кого згодом назвуть «націонал-комуністами». Про їхні щирі взаємини свідчить дарчий напис на книзі «Володимир Сосюра. Вибране»: «Дорогому Кузьмі Кіндратовичу Дубині з любов’ю й дружбою. Твій В. Сосюра. 14. VІ. 55».
Націоналізм Сосюри також був щирим, базувався на непідробному патріотизмі: «Своє люблю, чуже поважаю». Та й як можна назвати обмеженим націоналістом автора блискучого перекладу лермонтовського «Демона»?
І все-таки — націоналіст, який гаряче любив свою Вітчизну і свій народ. І от, на очах цього націоналіста, партія, в яку він свято вірив, починає винищувати його народ. Потім та сама партія постановою ЦК КП(б)У від 22 листопада 1933 року скасовує українізацію. Щодня з харківського будинку літераторів «Слово», де жив поет, забирають до НКВС когось із сусідів... А тут ще й з партії в 1934 році виключили. Пригадали і «Двох Володьок», і «Мазепу». Тут і в людини із залізобетонною психікою щось би зламалося. А що вже казати про вразливого, надчуттєвого поета-лірика. Немає нічого дивного, що в тім же 34-м Сосюра опинився в харківській психушці. Можливо, це врятувало його від репресій. У своїх спогадах про «Слово» син Миколи Куліша — Володимир писав, що Сосюра попадав на Сабурову дачу (психушку) «звичайно перед партійною чисткою». Та після 1934-го, коли його вже вигнали з партії, Сосюрі не було чого боятися: нечлена партії вичистити звідти було неможливо. А коли поета відновили у ВКП(б) у 1940 році, він мешкав уже в Києві.
Але й там біда наздогнала. 2 липня 1951 року в московській «Правде» з’явилася погромна стаття проти «національних відхилень в українській літературі». Центральний орган ВКП(б) гнівно таврував вірш Сосюри «Любіть Україну», написаний ще в 1944 році. Отут і почалося...
7 серпня 1951 року завідувач відділу пропаганди ЦК КП(б)У Яків Пашко отримує листа від начальника Головного управління у справах літератури та мистецтва при Раді міністрів УРСР К. Полонника про вилучення вірша В. Сосюри «Любіть Україну». Вилучати пропонувалося шляхом «склеивания» і «выдирки» сторінок, а коли цього мало — знищенням всього накладу. До списку книг, що підлягали «урізуванню», увійшли 10 українських видань. Я сам тримав у руках ті понівечені книжки. І от що цікаво: до заборонених видань, попри те, що вона містила «націоналістичну крамолу», не потрапила збірка «Владимир Сосюра. Избранное», випущена московським видавництвом «Советский писатель» (1949). Виходить, російською мовою любити Україну було можна, а українською — боронь Боже! Так само росіянам любити Україну дозволялося скільки завгодно, а українцям — в жодному разі. Тобто українські партійці виявилися «партійнішими» за російських — переіродили Ірода!
Спілка радянських письменників України, де керував О. Корнійчук, також накинулася на поета. У Корнійчука був додатковий стимул: йому самому в згаданій статті дісталося на горіхи за лібрето опери «Богдан Хмельницький». А втім, п’єси Корнійчука видавалися мільйонними тиражами і не сходили зі сцени, а Сосюру перестали друкувати. Про його тяжке становище свідчать кілька записок моєму батькові з проханням позичити грошей у рахунок гонорару за майбутнє видання.
Феномен Сосюри
«Любіть Україну,
як сонце, любіть,
як вітер, і трави,
і води...
В годину щасливу
і в радості мить, любіть у годину
негоди».
В. Сосюра.
«Любіть Україну».
У 1949 році, коли творчі обрії Сосюри були безхмарними, він зробив дарчий напис моєму батькові на одній зі своїх книжок:
«З тобою бились ми орлино за Батьківщину в грізні дні. Й тобі, товаришу Дубино,
мій братній дар —
мої пісні, і побажання в дні безжурі знов силу множити свою,
— і бити ката
у культурі, як били
ми його в бою».
Через два роки після написаного «били в культурі» вже самого Сосюру.
Втім, суть феномену «Володьки-націоналіста» полягала в тім, що він все життя ходив по лезу бритви й кидав виклик катам у культурі. І якби хтось із пильних літературних садюг не знайшов крамолу в Сосюриному шедеврі, вони могли б знайти її в інших творах, заборонених чи опублікованих. Приміром, у цьому:
«Унизу Дніпрові хвилі плачуть на зорі.
На Аскольдовій могилі сплять богатирі.
І пливуть, пливуть
години, тихо так
кругом. Сплять
визвольники Вкраїни непробудним сном».
Ну то й що? — спитає молодший читач. Начебто ці рядки з вірша «Аскольдова могила» (1948) ідейно витримані в дусі радянського патріотизму, адже після визволення Києва від гітлерівців на Аскольдовій могилі поховали учасників битви за столицю України. Але згадаймо інші поетичні рядки, написані рівно за тридцять років до цитованого вірша Сосюри:
«На Аскольдовій могилі Поховали їх — Тридцять мучнів українців, Славних, молодих...»
Це — із забороненої поезії Павла Тичини «Пам’яті тридцяти». Павло Григорович зрікся свого твору, присвяченого молодим бійцям, які загинули під Крутами 1918 року, боронячи Україну від червоної навали. Через тридцять літ Сосюра ніби нагадав Тичині про «гріхи молодості». Адже твір Сосюри — не що інше, як варіація на тему вірша Тичини. Так, Сосюра віддав шану бійцям Червоної армії, що визволяли Київ від нацистів, але не забув і про загиблих під Крутами.
Чому ж тоді промовчала критика? Мабуть, більшість критиків, які читали вірш Тичини, не дожили до 1948 року, а ті, хто вцілів, обачно промовчали. Про реакцію самого Павла Григоровича не відомо нічого. Принаймні він не звинуватив свого колегу в плагіаті. Та через три роки Сосюру все ж дістали ревнителі «інтернаціоналізму», й піддали нищівній критиці «націоналістичний» заклик любити свою Вітчизну.
Здавалося, що кат восторжествував. 40 років натхненна ода Україні була під забороною. Але час усе розставив по своїх місцях. І тепер з перших шкільних днів юні українці вчаться любити Батьківщину за Сосюрою. І в цьому — торжество і безсмертя «Володьки-націоналіста». Щирого, палкого, ніжного.
Оригінал опубліковано тут.
