Коли після приходу Гітлера до влади на початку 1933 р. в СРСР тільки-но приглядалися до нього, німецькі дипломати ще мали довіру серед більшовицьких чиновників. Тож саме останні й стали джерелом інформації про кількість жертв в Україні від Голодомору 1932–1933 років, що й було зафіксовано у документах політичного архіву Міністерства закордонних справ Німеччини — від семи до десяти мільйонів. На такій позиції стояла і вся наша еміграція, яка аж до горбачовської перебудови тільки й могла говорити про цей злочин Москви. Тим паче, що й український дослідник зі США Т.Сосновий вважав: ця цифра має становити 7,521 мільйона осіб.
У СРСР, зрозуміло, все це заперечували, мовляв ніякого голоду не було, все це вигадки буржуазних фальсифікаторів. Саме в такому стилі четверо київських науковців — два історики і два правники — написали 1988 року листа до шведського професора Джекоба Сундберга — голови Міжнародної комісії юристів, що вивчала цей злочин за спеціально розробленою процедурою.
Однак перед очевидними фактами, зібраними цим своєрідним міжнародним трибуналом і комісією Конгресу США, Кремль змушений був привідкрити ретельно приховані таємні документи. Київський професор Станіслав Кульчицький, який був першим допущений до московських архівів, опублікував тоді дозволену комуністичною цензурою цифру втрат: три з половиною мільйони. Цю кількість він обстоює й понині, щоправда, наші демографи підправляють її до 3,9 мільйона жертв.
Застереження в правильності таких висновків окремих наших істориків і демографів викликає той факт, що вони при цьому спираються на офіційні дані, які вже давно піддаються сумніву, в тому числі й російськими дослідниками. Зокрема, коли йдеться про Всесоюзні переписи населення СРСР 1937 і 1939 років, хоч обидва вони не тільки не дають можливості визначити міграційні потоки населення через відсутність відповідного запитання (як це було в попередніх переписах 1897 і 1926 рр.), а й грішать суттєвими неточностями в підрахунках.
Особливо це стосується останнього. Скажімо, за офіційними документами влади відомо, що на початок 1939 р. в Україні налічувалося 11 195 620 міських жителів, 19 755 848 — сільських, а всього — 30 946 218 осіб. Іншу картину подає начальник Управління народногосподарського обліку УРСР Рябичко у своїй таємній доповідній на ім'я голови Ради народних комісарів УРСР Коротченка від 30 січня 1939 р.: міського населення — 10,6 мільйона, сільського — 18,6 мільйона, а всього — 29,2 мільйона осіб.
Як бачимо, понад півтора мільйона населення УРСР 1939 року було приписано, що вже не дає демографам можливості одержати правильні висновки. Що стосується поданих з Москви даних перепису 1937 року, який взагалі було засекречено, то в порівнянні з первинними документами, що лежать у Києві, за нашими підрахунками, цифра збільшена на 402 тисячі — до 28 387 609 осіб.
Крім застереження щодо взяття за основу сфальсифікованих переписів, особливо 1939 року, вважаємо помилковим включення до обрахунку 1937–1938 років, оскільки черговий Всесоюзний перепис населення відбувався на початку 1937-го, і дані за період до наступного — 1939 року — вже відбивають зовсім інші події. Так, вивезення ув'язнених за межі республіки включно з 1938 р. охоплює період, коли відправляли з УРСР і тих, хто ставав "ворогом народу" вже ніяк не за "злочини", які інкримінувалися голодним людям у зв'язку з появою 7 серпня 1932 р. так званого закону про п'ять колосків.
Подібне можна сказати і про міграцію євреїв за межі республіки в 1928–1938 роках у кількості 57 тисяч осіб, і організований набір робочої сили з сільської місцевості на новобудови за межами України в 1935–1938 роках.
Та не поглинула українська індустрія всіх голодних селян України — лише незначну частину, бо весь приріст міського населення за вказаний період у 4 300 000 стався за рахунок насамперед власного природного росту і припливу робочої сили, в тому числі і з Росії, починаючи з будівництва Дніпрогесу 1927 року. А тільки-но почали ставати до ладу нові заводи в УСРР, то передбачалося забезпечувати їх кваліфікованою робочою силою саме з Росії (росіян і зросійщених представників інших народів). Принаймні, кількість власне росіян в УСРР 1937 року порівняно з 1926-м збільшилася з 2 667 000 до 3 221 898 осіб.
Зрозумівши, яких великих втрат зазнало українське село, більшовицьке керівництво УСРР вже від початку 1933 року почало приховувати реальні дані руху населення в республіці. Так, у виданих Управлінням справами Раднаркому УСРР адміністративно-територіальних довідниках по кожній області, де вміщуються навіть дані про виконання взимку 1933-го хлібозаготівель з урожаю 1932-го, поточна кількість населення вказується станом на 1 січня 1932 року. Водночас з підготовлених до друку таблиць вилучаються дані про кількість сільського населення. А у виданому 1936 року довіднику "Райони УСРР" кількість населення вказується станом нібито на 1 січня 1933 р., хоча наведені показники мало чим відрізняються від заявлених ще в жовтні 1932-го даних про кількість контингенту, який мають забезпечувати сіллю і сірниками.
Таким чином, сталінська статистика, яка вже з січня 1933 р. перестала бути чесною в питаннях руху населення УРСР, не дає можливості демографам встановити точні дані втрат під час Голодомору 1932–1933 років. За таких обставин, на нашу думку, необхідно ретельніше дослідити рух населення в УСРР за період 1932–1936 років, завдяки чому можна точніше встановити кількість жертв цієї трагедії. Тому в ситуації, яка склалася з неповною джерельною базою щодо міграційних процесів в УСРР в 1929–1931 роках, необхідно взяти за основу поточний облік населення станом на 1 січня 1932 року.
У кожному з виданих управлінням справами Раднаркому УСРР восьми довідників основних статистично-економічних показників господарства районів відповідних областей і Автономної МСРР перший розділ — "Територія та населення" — супроводжується спеціальним поясненням до таблиць: "Відомості про територію та населення складено станом на 1 січня 1932 року за матеріялами Центральної Адміністративно-Територіяльної Комісії при ВУЦВК'у, що їх одержано від районних виконавчих комітетів". У цілому ж населення УСРР на той час, згідно з ними, нараховувало 32 680 700 осіб: міського — 7 127 700, сільського — 25 553 000.
Чому важливо мати дані на початок 1932 року? Та тому, що голод в Україні лютував уже навесні 1932 року — про це свідчать документи українських архівів. Так, у листі до Сталіна 15 березня 1932 р. генеральний секретар ЦК КП(б)У Станіслав Косіор повідомляє, що найбільше вражена голодом Дніпропетровська область, звідки "нам більш усього надходить інформацій про голодування, про померлих і т. п., тоді як, наприклад, по Одеській області повідомлень дуже мало. Понад 70% всіх смертей припадає на Дніпропетровську область. З 49 районів області важкими є 35 районів (Косіор виправив на 21. — В.С.) На другому місці Київська область, 31 район важкий".
Особливо важке становище, наголошував Косіор, так званих поворотців, тобто тих, хто підчас колективізації разом з родиною бродив десь, а тепер у значних кількостях повертаються до своїх сіл та колгоспів. Ось чому, визнавав він, голодуючі є мало не в усіх районах…
І це справді так. Скажімо, довідка відповідального інструктора ЦК КП(б)У Манюріна про ситуацію в Бабанському районі Вінницької області навесні 1932 року констатує, що "в селі Нерубайка за березень та половину квітня померло 75 осіб, за той же час у минулому році померло 11 осіб. У селі Острівець за той же період померло від голоду 60 осіб, в селі Кам'янеча 37 осіб, в селі Вишнополі — 61. Всього по району у 8 селах, де зареєстровані випадки смерти від голоду за неточними, але навряд чи перебільшеними даними, померло за 1,5 місяці понад 250 осіб. Приблизно така ж кількість дітей лишилася круглими сиротами".
З сусіднього Уманського району відомий діяч більшовицької партії Арсен Річицький повідомляв 21 травня 1932 р.: "В тяжких селах смертних випадків до 100, в окремих селах і більше, а число опухлих до кількох сот. Я був у 13 селах, з них тяжких 7".
Цей голод уже навесні 1932-го погнав значні маси знедоленого українського селянства і за межі УСРР, де багато з них знаходили свій останній спочинок. Зокрема, секретар Кантемирівського райкому ВКП(б) Журилов у листі секретареві обкому Центрально-Чорноземної області Варейкісу від 1 квітня 1932 р. засвідчував, що в Кантемирівці "только за последние дни похоронено 12 человек пришедших за хлебом с украинских соседних районов". Але по-справжньому жнива смерті розгорнулися, як відомо, з осені 1932-го і тривали до нового врожаю літа 1933 року. Звісно, коли побіжно аналізувати загальні дані руху населення в УСРР від 1926 до 1937 року, то й справді висновки професора Станіслава Кульчицького чи групи дослідників з числа істориків і демографів видаються обґрунтованими. Та зовсім іншою виглядає картина щодо втрат від Голодомору, коли порівнювати показники 1937 року з наявністю сільського населення УСРР станом на 1 січня 1932 р.:
Згідно з цими даними втрати сільського населення становлять 6 724 500 осіб. Коли додаємо приріст сільського населення до 1937 року (за 1934–1936 рр.) щонайменше в кількості 700 тисяч, то маємо 7 424 500 осіб. Ось чому до встановлення конкретної цифри шляхом ретельної перевірки всіх обставин цієї трагедії, на нашу думку, виправданим є стверджувати про мінімальну кількість втрат українського селянства за 1932–1933 роки в кількості 7 мільйонів осіб.
А тим часом необхідно продовжувати цілеспрямований пошук, який додасть до цієї поки що приблизно визначеної кількості жертв багатьох ще й досі не врахованих. І йдеться не тільки про тих, хто загинув від голодної смерті на українському чорноземі, а й про жертви, спричинені Голодомором.
По-перше, чомусь мовчимо про такий міграційний потік у 1932–1933 роках як втеча на Захід — тисячі голодних українських селян, які намагалися через поліські болота, Збруч і Дністер дістатися Польщі й Румунії, були розстріляні радянськими прикордонниками, або не допливли до рятівного берега, де сподівалися дістати такого бажаного хліба. На сьогодні відомо, що 1932 року радянські прикордонники застрелили 5 450 голодних українських селян. Скільки загинуло чи втопилося 1933-го — належить ще досліджувати. Ті ж, кому пощастило, вже не повернуться на рідну землю до перепису 1937 року. І їх також були тисячі. Тобто, вони не стали тоді городянами, вони — втрати України через Голодомор.
По-друге, не враховано тих селян, які за невиконання непосильних хлібозаготівель стали жертвами судових репресій, організованих так, "чтобы твердостью, быстротою применения и надлежащей политизациею всего процесса судебного нажима обеспечить максимальный эффект судебного вмешательства". У що це вилилося, можна дізнатися зі звітів генерального прокурора і наркома юстиції УСРР В. Полякова: після введення в дію Закону від 7 серпня 1932 р. станом на 25 листопада 1932 р. вже було засуджено близько 37 тисяч селян. З них 500 особам було винесено смертний вирок: за половину серпня розстріл застосовано до 27 засуджених, за вересень — до 193, за жовтень — до 121, за листопад — до 159. А за час з 26 листопада по 7 грудня до розстрілу засуджено 137 осіб. Подібне тривало і 1933 року. За січень в Харківській області засуджено до розстрілу 117 осіб. За першу п'ятиденку лютого в Дніпропетровській області до смертної кари засуджено 44 особи…
У виправно-трудових установах (ВТУ) УСРР на той час утримувалося 43 645 в'язнів, що майже втричі перевищувало їхню місткість. В окремих закладах ВТУ цей показник був ще вищим. Так, у Кременчуцькій промколонії за наявності тільки 127 місць перебувало 1 100 ще незасуджених (870%), у Луганській — відповідно 167 і 841 (560%), у Сумській — 120 і 1 307 (понад 1000%!) Подібне становище спостерігалось і в будинках попереднього ув'язнення: Бердичівський утримував 1 548 підслідних, хоч місць для їхнього перебування тут було лише 360, Лубенський відповідно 1 250 і 116, Уманський — 1 379 і 200. Крім цих в'язнів, ще близько 36 тисяч утримувалося поза стінами ВТУ на так званих зовнішніх роботах.
Така скупченість призводила до масових смертей у місцях позбавлення волі. І ніхто ніколи не рахував їх. Так, у Зінов'ївському БУПРі в грудні 1932-го. таких було 20, у січні 1933-го — 117, лютому — 163, за 13 днів березня — 105. У Харківському, Дніпропетровському й Київському від голоду за вісім місяців померло в середньому по 400 осіб. А якщо взяти до уваги всю систему ВТУ УСРР?
31 березня 1933 р. нарком юстиції і генеральний прокурор УСРР Поляков рапортував генеральному секретареві ЦК КП(б)У Косіору, що за період від 27 листопада 1932 року на північ вивезено 86 884 правопорушників з числа селян, яким інкримінувалися злочини за "посягання на соціалістичну власність" або злісне невиконання хлібозаготівель. Скільки їх там померло від голоду, хвороб і непосильної праці? Відомо, що 1932 року вмерло з числа "куркульського заслання" 87 700 осіб, а 1933-го — 151 600. Яка кількість з них українська — ніхто ще не порахував.
До жертв Голодомору необхідно віднести й ті смерті, що спричинилися безоглядністю через вилучення продуктів. Так, на Чернігівщині середняк Болоховець, який вже виконав своє завдання на 16 грудня 1932 року, і від якого вимагали й далі здавати хліб, вилучивши всі наявні для харчування родини до нового врожаю продукти (збіжжя — 116 кілограмів, картоплі — 19, віки — 4, проса — 11, квасолі — 3, соняшнику — 10 і 10 головок маку), повісився. Дружина члена управи артілі "Восход" Волноваського району Донецької області, якого притягнули до відповідальності за нібито розтринькування колгоспного хліба, зарубала сокирою двох дітей і намагалася повіситися…
А селянин Коломієць з Нововолодимирівки Олександрівського району Дніпропетровської області, в якого 10 січня 1933 р. намагалися забрати продукти, вбив з рушниці керівника комісії й активістку, а сам, забравши дружину й харчі, зник з села. Де статистика подібних випадків? Хіба вони не спричинені організованим Голодомором?.. Мовчимо чверть століття і ще про один напрямок пошуків: не досліджено фактично жодного масового поховання голодних людей біля залізничних станцій, де лежать невідомі ходаки за хлібом, трупи яких скидали в загальні ями без належної реєстрації. Скільки таких поховань біля залізничних станцій по всій Україні? Чи біля річкових пристаней, як у Градизьку, Кременчуку, Запоріжжі? А чи обліковано смерті всіх тих дітей, яких підкидали до дитбудинків, але вони не дочекалися допомоги, бо двері так ніхто і не відчинив на плач немовляти. А з тих, кого підібрали хіба всі мали шанс вижити?
У Запоріжжі, наприклад, в Будинку немовляти померло в 1932–1933 роках 755 підкинутих доведеними до відчаю сільськими жінками безіменних дітей, яких вихователі цього закладу назвали Бернардом Шоу, Дем'яном Бєдним, Лесею Українкою... Страшно навіть нагадувати про ще один недооблік жертв голодомору — невідомих нікому заблукалих у пошуках їстівного дітей-прохачів, яких заманювали й убивали канібали. А були й такі прохачі з далеких сіл, які помирали прямо на дорозі. Хто фіксував смерть невідомої людини? Природно, ніхто не ідентифікував і не порахував тієї кількості померлих на дорогах, трупи яких розтягли здичавілі собаки...
Неповна статистика смертей пояснюється й тим, що в багатьох випадках здорові члени родини протягом тривалого часу не сповіщали сільську владу про вже померлих, якщо на них, особливо дітей, одержували якийсь пайок, який самі з'їдали. А траплялося й таке, коли вмерлого заносили в погріб і закидали сміттям, або просто цілі родини, як братів Івана і Франка Курятів з села Дениші нинішньої Житомирської області, скидали в криницю, яку засипали землею. Ніхто не порахував тих могил, що викопувалися на городах, куди вся родина лягала, як це було у Пісківці під Красноградом, що на Харківщині. У цьому вимерлому селі і про тих, хто в хатах лежав, аж до весни ніхто не знав — аж поки люди з Краснограда не приїхали на весняні роботи. Тоді тільки, вже невпізнаваних, почали ховати...
Саме ці факти — ще раз наголошуємо — і дають нам підставу говорити про втрату Україною під час Голодомору 1932–1933 років щонайменше семи мільйонів життів. Але нашим обов'язком є також не забувати про втрати української нації поза межами нинішнього державного кордону. За логікою тих дослідників, які намагаються пояснити катастрофічне зменшення сільського населення України його виїздом до Росії, виходить, що там мала б істотно збільшитися кількість українців. Справді, їх стало більше в Росії — в "местах не столь отдаленных": в Карелії — у 30 разів (з 700 осіб у 1926 р. до 22 тисяч у 1937 р.), у Красноярському краї — в 3,5 рази (відповідно 15 і 52 тисячі), в Новосибірській області — майже у 2,5 рази (60 і 141 тисяча), в Челябінській — більш, ніж у 6 разів (12 і 73 тисячі), в Читинській (7 і 38 тисяч), у Далекосхідному краї (315 200 й 328 286)…
Але де ж вони поділися на здавна освоєних ними землях: у Краснодарському краї (з 1 583 000 залишилося тільки 170 115!), на Воронежчині (відповідно 1 078 552 і 482 774), Курщині (554 700 і 191 239), в Саратовській області (202 300 й 93 583), в Казахстані (860 800 й 549 859)… Якщо 1926 року в РСФРР українців налічувалося 6 948 381 осіб, то 1937-го їх виявилося тільки 3 087 022 (а ще ж був природний приріст у 1927–1936 рр.) То де ж зникло на просторах Росії щонайменше 4 мільйони українців? Переїхали в 1932–1933 роках до України, де лютував голод? Зрештою, якось треба пояснити, чому кількість росіян як окремого етносу з 1926-го до 1937 року в СРСР збільшилося з 77 791 124 до 93 933 065 осіб, а українців за цей же період зменшилося з 31 194 976 до 26 421 212, хоча за висновками відомого демографа А. Хоменка в 1920-х роках частка українців як в Україні, так і в цілому по СРСР ставала чимраз більшою, тоді як відсоток росіян зростав повільніше. Хіба не обов'язок України пам'ятати про всі втрати нашої нації — від семи до десяти мільйонів. І працювати над визначенням поіменно всіх невинно убієнних Голодомором-геноцидом.
Джерело: Дзеркало Тижня
