Автор: Елла Лібанова

Наука визнає нерівність головною проблемою сучасності. Вона є чи головним чинником суспільної нестабільності: що вищою і різноманітнішою є нерівність, то вищі ризики соціальної напруги та соціального конфлікту. Ступінь нерівності та її суспільне сприйняття значною мірою віддзеркалює цивілізаційні орієнтації населення. Виокремлюється нерівність економічна, соціальна, політична і етнокультурна. Первинним видом найчастіше є економічна нерівність, найбільш очевидним проявом якої є нерівність за доходами. Вона зазвичай спричиняє нерівність у доступі до основних соціальних благ, ресурсів, до реалізації основних прав. Але і сама нерівність за доходами є наслідком інших видів і проявів нерівності. Відсутність можливості здобути якісну освіту прирікає дітей з бідних родин на нижчі шанси знайти прийнятну роботу і, зрештою, прирікає на бідування у вже дорослому житті.

Бо навіть в Україні (де значна частина населення з вищою освітою працює не за спеціальністю або на робочих місцях, що не потребують високої кваліфікації) від 1999 року спостерігається сталий прямий зв'язок між рівнем освіти і рівнем доходів. Повною мірою це стосується й нерівності за тривалістю життя — діти з бідних родин стикаються з вищим ризиком передчасної смерті або захворювання. Зазвичай люди з високим доходами живуть довше за бідних, і водночас добре здоров'я є фундаментом належної економічної конкурентоспроможності.

Повна рівність не менш шкідлива, бо не стимулює до активності, зокрема, економічної, включаючи активність на ринку праці, не стимулює до набуття конкурентної професії. Натомість надмірна нерівність неминуче формує падіння суспільної довіри до влади.

Найбільш небезпечною є "застигла" нерівність, тобто поділ суспільства на окремі касти за вкрай ускладненого переходу з нижчої касти до вищої.

Ефективна державна політика передбачає обґрунтовану, обмежену, зрозумілу і прийнятну для суспільства диференціацію доходів. Відповідно, завданням влади є зниження нерівності за допомогою, передусім, політики доходів.

Український вимір нерівності. Найбільш очевидною є нерівність за статками та/або доходами. Важливо, що нерівність за розміром капіталу, наявністю і вартістю нерухомості у більшості країн, принаймні від середини ХХ ст., істотно перевищує нерівність за поточними доходами, а за заробітками — і поготів. Але Україна за нерівністю, що визначена за заробітками, значно випереджає не тільки ті країни, яким притаманна помірна або слабка нерівність, а навіть і США, які визнані країною з високою нерівністю. Так, за даними Томаса Пікетті, заробітки 50% найбідніших платників податку в скандинавських країнах у 1970–1980 рр. (період найнижчої нерівності) становили 35% загальних трудових доходів населення, в європейських країнах (2010 р.) — 30, у США (2010 р.) — 25, а в Україні (2015 р.) — лише 15%. За умови повної рівності вони б дорівнювали 50%, відповідно до частки цієї групи в загальній кількості платників податків. 

Натомість заробітки 10% найбагатших становили в скандинавських країнах 20%, у європейських — 25, у США — 35, а в Україні — аж 39% (за умови повної рівності мали би становити точно 10%).

Неприпустимо низькі (навіть за національними стандартами офіційної оплати праці) заробітки принаймні половини працюючих є характерною ознакою нерівності в Україні. Так, у скандинавських країнах середня зарплата 50% бідніших становить 70% середньої по країні, в європейських країнах — 60, у США — 50, а в Україні — лише 30%.

Другою особливістю є надзвичайно велика різниця в оплаті праці 1% найбільш високо оплачуваних працівників і решти робочої сили. Зокрема, в скандинавських країнах заробітки цієї відносно невеликої групи перевищують середні в 5 разів, у європейських країнах — у 7, у США — в 12, а в Україні — в 13 разів.

Відповідно різниця в оплаті праці 1% найбільш забезпечених і 50% найменш забезпечених працівників в Україні є фантастично високою: якщо в скандинавських країнах середні заробітки 1% найбільш високооплачуваних працівників перевищують середню заробітну плату 50% найменш оплачуваних у 7,1 разу, в європейських країнах — в 11,7, у США — в 24, то в Україні — аж у 43,3(!) разу. І йдеться ж лише про офіційно виплачену заробітну плату, з якої цілком офіційно сплачено податки. Є багато підстав вважати, що врахування незареєстрованих доходів підвищить показники не так бідніших, як найбільш заможних верств українського суспільства — це, до речі, цілком відповідає світовій практиці.

Узагалі верхня центиль (1% багатших) є дуже нечисельною групою (скажімо, в Україні — це 120 тис. осіб, якщо мати на увазі платників податків, і 420 тис. осіб, якщо мати на увазі все населення країни), але саме її представники надзвичайно потужно впливають на соціально-психологічний клімат у суспільстві, на фінансову і загалом економічну ситуацію.

Можливо, у високій нерівності за заробітками не було б нічого поганого, якби високі доходи асоціювалися з талантом, доброю освітою, зрештою, з удачею. Але ж ні. Спостерігається велика різниця в оцінюванні українцями чинників успіху на батьківщині та в економічно розвинутих країнах. На думку українців, успіх у західних країнах значно більше залежить від особистих якостей, ніж від зовнішніх. Так, з великим відривом лідирують високий інтелект і здібності (60,8%), добра освіта (48,4%). Натомість в Україні вирішальну роль відіграють походження (впливові родичі — 46,5%, походження з родини з високим соціальним становищем — 38,6, заможні батьки — 37,5%), уміння йти в обхід закону (33,1%) і добре здоров'я (38,3%).

Щоправда, не завжди відчуття населення віддзеркалюють реальність. Зокрема, попри поширені тези про те, що вища освіта не убезпечує від безробіття і бідності, про те, що українські виші дуже часто не дають знань та навичок, яких потребує ринок праці, об'єктивні дані свідчать, що вища освіта насправді продукує відносно вищі доходи: якщо серед осіб з повною вищою освітою частка бідних становить 13%, осіб із середніми доходами — 32, а заможних — 12%, то серед тих, хто має лише повну загальну середню освіту (тобто не має системної професійної підготовки), бідних — 29%, осіб із середніми доходами — 19, а заможних — 4%. Наявність у родині бодай однієї особи з вищою освітою знижує ризик бідності на 38%, двох осіб — на 54. Попри те що багато осіб з вищою освітою працюють не за здобутою у вишах спеціальністю, вони все ж таки загалом більш конкурентоспроможні на ринку праці, рідше втрачають роботу і частіше й швидше знаходять нову.

Високий рівень освіти є більш ефективним запобіжником бідності, ніж матеріальна підтримка населення. Можливо, цим пояснюється і зростання зацікавленості батьків у підвищенні освітнього рівня дітей навіть за умови контрактного навчання, обмеженої фінансової спроможності родини. Така тенденція свідчить про можливості зростання освітнього потенціалу країни за рахунок усвідомлення самим населенням важливості навчання.

Важливо й те, що доволі виразний прямий зв'язок між рівнем освіти з одного боку та доходами і зайнятістю — з іншого сприймається населенням як цілком обґрунтований і не викликає нерозуміння.

Традиційною є нерівність за ознакою місця проживання. Велике місто дає більше можливостей здобути якісну освіту, отримати кваліфіковану медичну допомогу, знайти прийнятну роботу, зрештою, провести дозвілля. Але водночас у великому місті зовсім інший спосіб життя, набагато більша загазованість і взагалі забрудненість довкілля, значно менша доступність недорогих свіжих продуктів. Натомість сільські жителі частіше потерпають від неможливості отримати медичні, освітні та інші види послуг, які до того ж переважно поступаються якістю послугам у містах. Важливо, що розбіжності в рівні та якості життя жителів великих міст і селищ та малих містечок набувають ознак сталості.

Надзвичайно важливою ознакою нерівності в Україні є відсутність помітного зв'язку між її суб'єктивним баченням і статистичними оцінками. Люди добре знають свої статки, але дуже часто мають геть хибне уявлення про доходи і майно інших. Так, 28% українців, які мають у власності друге житло й автомобіль, відносять себе до 30% найбідніших. Серед 35 країн Європи і Центральної Азії, де за сприяння ЄБРР у 2010 році було проведено обстеження Life in Transition, цей показник є найвищим. Для порівняння: в Італії лише 1% власників другого житла й автомобіля вважають себе бідними, в Албанії — 2, в Німеччині, Чехії і Чорногорії — 3%. Така специфіка українського суб'єктивного оцінювання розподілу населення за статками, безперечно, віддзеркалює особливості національного характеру.

Можна констатувати наявність певного соціокультурного чинника, що формує в українському суспільстві "презумпцію несправедливості". Прийняття настанови про тотальну несправедливість світу сприяє підвищенню власної самооцінки: всі досягнення є результатом власних зусиль, а невдачі — наслідком несправедливості суспільства. Натомість визнання справедливості суспільства тотожне усвідомленню того, що індивідуальні успіхи є результатом не тільки власних зусиль, а й справедливості суспільного устрою, а невдачі, бодай частково, є наслідком власних помилок.

Варто зазначити, що перебільшення фактичного розшарування, типове для бідних країн, загострює соціальні негаразди, формує потенційну готовність до протесту. Що бідніше суспільство, то гостріше воно реагує на існуючу (реально чи в його уяві) диференціацію. Особливо гострою є реакція на швидке або тривале падіння рівня життя.

Надзвичайно важливим для проведення реформ і розбудови сучасного суспільства є наявність значної групи людей, які впевнені у своїх можливостях впливати на власне життя і готові брати на себе відповідальність за нього. Так, за даними Інституту соціології НАН України, кожний другий українець вважає, що його життя визначається переважно зовнішніми обставинами, і тільки кожний п'ятий — домінуванням власної поведінки.


Вплив політики доходів на нерівність. За відсутності можливостей забезпечити справедливий розподіл економічних результатів, а отже й доходів, влада повинна зменшувати надмірну нерівність за допомогою їх перерозподілу. Найочевиднішою формою є податковий перерозподіл, зокрема через застосування прогресивної шкали оподаткування: заможніші платять більший відсоток своїх доходів, ніж бідніші. Відповідно, заможніші "щедріше діляться із суспільством", більше вкладають у фінансування публічних послуг, а бідніші додатково отримують певні вигоди — за рахунок більшої їх доступності, більшого розміру допомоги тощо. Проте порівняння українських показників з аналогами США, модель економіки якої передбачає мінімальне втручання держави в соціально-економічні процеси, свідчить про те, що українська держава майже усунулася від виконання цієї функції.

І в Україні, і у США внесок заможнішої половини платників податків перевищує внесок біднішої половини. Але якщо в Україні заможніші сплачують 63,7% загальної суми податків з населення, то у США — 97,8, а бідніша половина, — відповідно, 36,3 і 2,3%. Найзаможніші 10% платників податків в Україні забезпечують 20,2% загальної суми надходжень з населення, а у США — 70,5. Однак найяскравіша різниця у внеску 1% найбільш заможних: в Україні внесок цієї категорії становить 4,4% загальних надходжень, а у США — 36,7 (варто ще згадати, що у США представники верхньої центилі отримують 35% загальних доходів, а в Україні — 39). Причин такої різниці багато, але головними видаються більше поширення практики ухиляння від сплати податків в Україні та відсутність реально прогресивної шкали оподаткування.

Основними наслідками нерівності є консервування бідності, макроекономічна нестабільність, звуження можливостей економічного зростання і поширення корупції, тотальна недовіра до влади. Прямим наслідком надмірної диференціації доходів населення є консервування масштабної бідності та істотне (утричі-вп'ятеро) перевищення суб'єктивними оцінками її рівня, визначеного за об'єктивними критеріями. Масштабна суб'єктивна бідність є надзвичайним ризиком для соціального спокою в країні, — люди, які ідентифікують себе як бідні, зазвичай незадоволені своїм суспільним становищем і загалом тим, як склалася їхня доля, але схильні покладати відповідальність за це на владу, на зовнішні обставини, тільки не на себе. Дуже часто вони очікують лідера, який "поведе їх до світлого майбутнього". Особливо небезпечна масштабна суб'єктивна бідність серед людей активного віку. Виправити ситуацію може тільки трансформація політики доходів, зокрема її спрямування на зниження нерівності, значне підвищення доходів працюючих, дієву підтримку бідних верств.

Нерівність за доходами часто спричиняє макроекономічну нестабільність:

— значна нерівність населення є чинником бідності (особливо визначеної за т.зв. відносним критерієм) і, відповідно, масштабного вторинного перерозподілу доходів через соціальні трансферти;

— масштабні соціальні трансферти обумовлюють високі бюджетні витрати, а отже і бюджетний дефіцит, принаймні більший, ніж був би без необхідності фінансування значних додаткових соціальних трансфертів;

— необхідність покриття бюджетного дефіциту провокує інфляцію, яка значно сильніше впливає на рівень життя бідніших верств населення, а отже провокує посилення нерівності, виносячи її на новий виток спіралі.

Коло замкнулося.

Глибока нерівність вкрай негативно позначається й на можливості економічного зростання. Наслідком низького рівня життя часто стають хворобливість та низький рівень освіти, що, безперечно, знижує економічну активність відповідних груп населення, негативно впливає на сукупний трудовий потенціал країни, а отже спричиняє уповільнення темпів економічного зростання в цілому. І навпаки — підвищення доходів бідних верств населення викликає підвищення попиту на товари національного виробництва, тоді як представники заможних верств частіше орієнтуються на імпорт або взагалі купують значну частину одягу, взуття, техніки тощо за кордоном. Отже, саме зростання попиту з боку бідних верств найбільше стимулює розвиток національної економіки, що, своєю чергою, викликає зростання попиту на робочу силу. І, нарешті, більш справедливий розподіл доходів є вагомим стимулом (і матеріальним, і психологічним) розширення участі всіх верств населення в економічному розвиткові, тоді як посилення нерівності загрожує соціальною напругою та опором із боку тих, хто втратив надію на покращення власної долі. До речі, найчастіше така активна деструктивна поведінка характерна для освічених осіб. Отже, політика подолання нерівності сприяє підвищенню економіки в цілому.

Нерівність є безпосереднім чинником криміналізації суспільства, зокрема корупції, оскільки провокує втручання в політику і державне управління осіб із високими доходами. Чимала концентрація ресурсів і доходів дає змогу спрямовувати певну їх частину на хабарі високопосадовцям та використовувати їхні можливості у власних економічних інтересах. Таке зрощування багатства з владою вочевидь не сприяє ні гармонійному розвитку суспільства, ні високим темпам економічного зростання, оскільки дає преференції окремим складовим економіки за рахунок інших. Преференції надаються через безпосереднє бюджетне фінансування або через різноманітні податкові привілеї. Вплив багатих верств на розподіл бюджетних коштів — окремий і, практично, неминучий вияв нерівності у країнах із низьким розвитком демократії та відсутністю належних структур громадянського суспільства.

У той чи інший спосіб така несправедливість зумовлює економічні (а потім і соціальні) конфлікти, гострота яких прямо пропорційна ступеню нерівності. Наявність будь-яких економічних преференцій, а викликаних кастовою приналежністю — і поготів, суперечить принципам вільної конкуренції, істотно ускладнює доступ на ринок новим гравцям, примушує їх вдаватися до протизаконних дій. Водночас така практика є надзвичайно потужним стимулом для правлячої еліти намагатися будь-що зберегти свої позиції.

Уразливі верстви населення залишаються такими значною мірою через слабкі можливості для обстоювання своїх інтересів у прийнятті державних рішень, а слабкі можливості визначаються передусім їхньою уразливістю. Таким чином, економічна нерівність перешкоджає демократичним перетворенням і є чинником послаблення легітимності та посилення корозії політичних інституцій.

Корупція негативно позначається на якості та кількості державних послуг, зокрема у сфері освіти й охорони здоров'я, істотно знижуючи ефективність державних витрат. У сфері освіти знижується реальна якість навчання, системи оцінювання успішності учнів та студентів, визначення рейтингу навчальних закладів не відбивають реального стану речей і не забезпечують випускникам конкурентних переваг через недовіру до системи освіти. У сфері охорони здоров'я знижуються масштаби та дієвість програм вакцинації й імунізації дітей через недовіру населення до цих програм, уповільнюється й погіршується якість лікування хворих, уповільнюються процеси заміни застарілого обладнання тощо. В цілому, знижується задоволення домогосподарств отриманими державними послугами.

Украй низькі офіційні заробітки більшості працівників бюджетної сфери спричиняють не тільки низький рівень життя і масове незадоволення надавачів публічних послуг населенню, а й їхню — почасти вимушену — орієнтацію на різноманітні додаткові нелегальні або напівлегальні платежі. У результаті, корупція вийшла далеко за межі тих видів діяльності, де вона традиційно концентрується: поліція, суди, чиновництво, — і поширилася чи не на всі сфери суспільного життя.

У багатьох навчальних закладах оцінки учнів безпосередньо залежать від того, наскільки їхні батьки стимулюють учителів. У результаті, учні не отримують належних знань. Практика "оплачуваних оцінок" поширена і у вищих навчальних закладах. Але це тільки один бік проблеми. Значно небезпечнішим є раннє призвичаювання нових поколінь до думки, що все можна купити і немає жодного сенсу тяжко працювати й учитися. Тобто сприйняття корупції як неминучої реальності формується вже з дитинства. За оцінками Фонду "Демократичні ініціативи" імені Ілька Кучеріва та Центру Разумкова, кожен п'ятий українець вважає хабарі нормою життя, а кожен третій погоджується, що завдяки хабарам простіше вирішувати всі проблеми.

Практично, така ж ситуація склалася і в медицині. Платити доводиться абсолютно за все, і переважною мірою безпосередньо надавачеві послуги: конкретному лікарю, конкретній медичній сестрі, конкретній санітарці. На думку українців, саме медицина є найбільш корумпованим видом діяльності в країні: 84,6% опитаних вбачають тут масштабну корупцію, — про це свідчать дослідження Центру Разумкова. Звісно, певною мірою такі висновки пов'язані з різним ступенем обізнаності: переважна більшість населення так або інакше має справу з системою охорони здоров'я і, відповідно, інформована про реальну ситуацію, на відміну від, скажімо, СБУ або ЗСУ, про діяльність яких люди здебільшого мають доволі віддалене уявлення, — про що непрямо свідчать показники часток тих, хто не зміг визначитися з відповіддю (стосовно медицини цей показник найнижчий).

Безперечно, головною причиною збирання додаткових коштів на ремонти, на придбання нового обладнання, на оплату додаткових послуг шкільних, дошкільних, медичних установ є вкрай низький рівень фінансування всієї соціальної сфери і, відповідно, низький рівень оплати праці. Але видається, що самим тільки підвищенням зарплат і фінансування взагалі вирішити проблему вже не вдасться. Для того, аби підвищення фінансування, зокрема зарплат, привело до зниження корупції в освіті та охороні здоров'я, необхідне дотримання трьох умов. По-перше, мають існувати реальні можливості для населення вибирати місце отримання послуги. По-друге, працівники мають дорожити своїм робочим місцем. По-третє, керівництво закладу має бути зацікавлене у збільшенні кількості наданих послуг, по які люди можуть звернутися й до інших установ. Тоді сама адміністрація встановлює жорсткий контроль і викорінює будь-які додаткові платежі.

Оскільки зі зростанням корупції дедалі більша частина населення бідніє й опиняється за межею бідності, зростає попит на більш масштабний перерозподіл доходів через фіскальну систему, щоб компенсувати вплив корупції на нерівність і несправедливість. Але такий перерозподіл додатково мотивує впливові заможні верстви населення на посилення економічної й політичної корупції для захисту своїх доходів.

Поширення переконаності у кастовій структурі суспільства, сформованої виключно за ознаками статків та зв'язків, і впевненість у тому, що належність до вищих каст практично убезпечує від покарання за будь-який злочин, перетворює нерівність на одну з найбільших загроз соціальній стабільності. Тотальна недовіра переважної більшості населення до власників "заводів, газет, пароплавів" трансформується в неприязнь до т. зв. олігархів (так часто називають навіть не найбагатших, а просто заможних людей в Україні), і будь-яке підвищення цін трактується як наслідок їхнього тиску на владу для підвищення власних статків.

Різні за матеріальним статусом групи населення України по-різному реагують і на пропаганду, зокрема антиукраїнську. Так, за оцінками Київського міжнародного інституту соціології, люди, які не відчувають матеріальних труднощів, на загал, практично, не сприймають інформацію ЗМІ Росії щодо природи та завдань Революції Гідності, становища російськомовного населення в Україні, впливу США і НАТО на українську політику тощо. Натомість ті, кому коштів бракує навіть на їжу, найчастіше займають прямо протилежну позицію. Пов'язано це зовсім не з їхньою наївністю, — вони абсолютно незадоволені своїм життям і вину за це покладають виключно на владу, а отже і сприймають будь-яку критику дій цієї влади. Чи становить ризик для української держави протестний потенціал цих людей? Безумовно. До того ж він і зростає під впливом зниження рівня та якості життя населення. І якщо таке зниження стосується значної частини суспільства, то ризик неминуче перетворюється на загрозу. Тому навіть в умовах вкрай складної економічної ситуації необхідно, по-перше, намагатися мінімізувати ризики зубожіння населення, а по-друге, якщо вже цього уникнути неможливо, — систематично роз'яснювати наміри і дії влади, не приховуючи труднощів та негараздів.

Чи може на це вплинути політика доходів? Видається, так. Нині в Україні є досить численна група людей, які вірять у власні можливості впливати на події в країні, мають досвід збройного протистояння, часто мають зброю на руках. Навряд чи їх можна переконати обіцянками світлого майбутнього, — цим людям потрібні наочні зміни в системі урядування, на місцевому і державному рівнях. І найбільш очевидним виявом таких змін може й повинне стати підвищення рівня та покращення якості життя. Навіть якщо це не стосуватиметься всіх, вибіркова спрямованість має бути зрозумілою, дії й наміри влади мають бути відповідним чином роз'яснені, чітко визначені ризики як дій, так і бездіяльності.

Традиційна недовіра українців, практично, до всіх владних структур, у поєднанні з довірою своєму найближчому оточенню — сім'ї, родичам, колегам, сусідам, загалом співвітчизникам, також є свідченням слабкості та неефективності держави, передусім у соціальній сфері. Доволі високий рівень довіри волонтерам (59%) обумовлений переважно надзвичайно відданою та ефективною діяльністю цих структур під час першого періоду воєнного конфлікту на Донбасі і визнанням їхньої ролі у подіях останніх років загалом. Демонстрована довіра до науковців (51%), радше, пов'язана з проведенням опитування фахівцями інституту НАН України, ніж реальним поширенням в українському суспільстві престижу науки. Довіра до ЗСУ (41%) вочевидь викликана неочікувано для багатьох рішучим опором агресору.

Формування довіри до співвітчизників — віддзеркалення розвитку сучасного громадянського суспільства. В умовах низької довіри населення чи не до всіх владних структур успіх проведення радикальних економічних реформ, що потребують підтримки широких верств суспільства, видається вельми проблематичним. Необхідне формування широкої коаліції груп, які виступають проти чинної системи корумпованих представників влади. Активність населення, спрямована на користь реформ, може виникнути спонтанно, але без рішучого й авторитетного лідерства і ефективної організації мас такі настрої не будуть трансформовані в реальні зміни. Водночас, як справедливо підкреслює Ф.Фукуяма, економічні, і особливо соціальні, зрушення на кшталт Революції Гідності об'єднують людей у нові групи, які хочуть іншої, сучаснішої, некорумпованої політики.

Цю тезу підтверджують ознаки сталого — можливо, не такого швидкого, як хотілося б, — процесу формування в Україні сучасного громадянського суспільства, зокрема постійне позитивне сальдо довіри українців до своїх співвітчизників. Інститутом соціології НАН України у 2015 р. зафіксовано найвищий за всі роки незалежності рівень довіри співвітчизникам (51,5%) і, практично, найнижчий (12,8%) — недовіри. Вже саме собою позитивне сальдо ставлення до співвітчизників є свідченням довгоочікуваних суспільних зрушень. Адже перехід від вертикально до горизонтально організованого суспільства без громадянських структур, без активної поведінки представників різних верств у захисті своїх прав, електоральної поведінки, налагодження та здійснення постійного контролю за діями влади видається абсолютно неможливим. Водночас в умовах низького рівня життя виникає ризик трансформації цієї активної поведінки у певну квазі-громадянську діяльність, що камуфлюватиме традиційні для української спільноти результати загравання влади/опозиції із населенням.

* * *

Підсумки. Чи є можливості для кардинальної зміни політики доходів в умовах економічної кризи та нестачі коштів у сфері публічних фінансів? Видається, що так. Зокрема, нагальною є потреба переорієнтації всієї системи з надання допомоги нужденним на стимулювання підвищення оплати праці. Це означає:

— докорінну зміну всієї системи оподаткування, зокрема відновлення на принципово інших засадах повномасштабної прогресивної шкали;

— монетизацію одних видів пільг та немонетарних допомог і субсидій та скасування інших, що суперечать ідеології активізації економічних процесів;

— зміну практики визначення вартості публічних послуг (медичних, освітніх, житлово-комунальних, соціальних тощо) і механізму їх оплати (державний бюджет, місцевий бюджет, фонди страхування населення тощо); спрямування системи тарифів не тільки на компенсацію витрат надавачів публічних послуг, а й на економію обсягу їх споживання;

— визначення та чітке подальше дотримання співвідношень між основними соціальними стандартами і державними гарантіями (мінімальна заробітна плата, співвідношення оплати праці в бюджетній сфері з мінімальною заробітною платою, узгодження/неузгодження окладів за тарифною сіткою з мінімальною заробітною платою, співвідношення мінімальної заробітної плати з мінімальними соціальними трансфертами, диференціація пенсій у солідарній системі тощо);

— диференціацію соціальних трансфертів за працездатністю, економічною активністю та зайнятістю — стимулювання працездатного населення до максимально активної поведінки на ринку праці та в економіці загалом;

— запровадження жорсткої системи контролю витрат і статків з метою унеможливлення масштабних незареєстрованих доходів, — на перших етапах це має стосуватися чиновників та працівників бюджетної сфери.

Швидкого ефекту не буде, понад те — запровадження кардинальних змін у політиці доходів майже неминуче викличе потужну протидію тих її суб'єктів, котрі зазнають втрат (радше, потенційних, ніж фактичних), але нехтування наявними ризиками загрожує соціальними конфліктами і розхитуванням української держави.

Проте кардинальні зміни політики доходів є тільки однією, хоч і дуже важливою, складовою комплексних зусиль, спрямованих на зниження нерівності.

Слід якнайшвидше подолати перешкоди в доступі сільського населення до базових соціальних послуг, передусім освітніх та медичних. І в цьому полягає одне з головних завдань децентралізації. Проте навіть за наявності значних відмінностей в економічному розвиткові регіонів соціальні стандарти в унітарній державі мають бути єдині. Відповідно, ті територіальні громади, які з об'єктивних причин не зможуть їх забезпечувати, мають отримувати централізовану підтримку.

Необхідно запровадити систему соціальних ліфтів, які забезпечать інтеграцію в суспільне життя всіх тих, хто з різних причин позбавлений необхідних і характерних для нашого суспільства стартових можливостей. Ідеться передусім про людей з інвалідністю, дітей-сиріт, дітей, позбавлених батьківського піклування, дітей з асоціальних сімей.

Необхідно убезпечити Україну від поширення дискримінації. З цією метою треба визначити й законодавчо запровадити різноманітні запобіжні заходи. Але, крім цього, мають бути сформовані відповідні суспільні норми, що потребує широкої систематичної роз'яснювальної роботи.

Нинішня модель поведінки в Україні, яка припускає і навіть схвально ставиться до несплати податків, до хабарів, взагалі до різних видів порушення законодавства, має бути зламана, хоч би яких зусиль це потребувало. Інакше всі декларації про відданість європейському шляху розвитку залишаться, у кращому разі, гаслами.

Джерело: Дзеркало Тижня